Психологи вважають, що наше ставлення до речей стає мірилом ставлення до людей та стосунків.

Пригадаймо собі життя пересічної української (тоді ще радянської) родини кінця 1980-х. Для того, аби придбати меблі або купити холодильник, треба було ставати у чергу, чекати роками, часто брати в кредит. Певна річ, предмети хатнього вжитку були у пошані. Меблі слугували людям десятки років. Речі були добротні, не одноразові. Принаймні, їх можна було поремонтувати. Сучасні речі здебільшого одноразові. Не тому, що неякісні, а тому що доступні й недорогі.

Тепер дивно про таке читати, правда ж – про те, що меблі були розкішшю, а машину могли купити собі не всі. В наш час ремонти практикують що п’ять років. Так само міняють меблі, викидають старі немодні, облаштовують житло практичними речами. А часто й не назбирують великих артефактів, як от: книги, одяг, посуд, адже часто винаймають помешкання і перевозять лише необхідне. Таке собі позичене життя…

Здавалось би – нічого дивного в цьому немає. Так, життєві ритми пришвидшились. Меблі, книги, техніка дорогі. Люди не тримаються за роботу роками. Та й взагалі не престижно працювати на одному місці понад 10 років. То колись люди пишались тим, що працювали по 30 чи 40 років на одній посаді, та так і йшли звідти на пенсію. Тепер для професійного росту і свіжості вражень краще змінювати місце праці, рухатись, поспішати… і не зациклюватись на речах.

Ось тут і виявляється наше ставлення до речей, яке свідомо чи несвідомо переноситься на стосунки. Ми поспішаємо. Ми з легкістю позбуваємось зайвого баласту. І не через розбещеність, а тому, що речі перестали бути для нас чимось традиційним, культовим, знаковим. Навіть родинним. Це просто речі, які завше можна замінити новими. Може, не такими ж якісними, але іншими. Ще добрі, але вже неактуальні – безжально викинути на смітник. Трішки немодні – віддати бідним. Тріснуті, зламані, потерті – не відремонтувати, а позбутися.

Погоджуюсь і з тим, що захаращувати простір непотрібними речами також не варто. Наші міські помешкання не безрозмірні. Вони розраховані на те, аби вмістити ліжко, шафу, стіл і ноутбук. Це не сільська хата, де можна щось винести на горище чи сховати у підвал. Це всього лиш житло, в якому доводиться мешкати і за яке платити комірне. А втім…

Дбайливе ставлення до речей показує наше ставлення до людей. Добре збережені непотрібні речі завше можна віддати іншим, хто їх потребує: дитячий одяг, книги, меблі, посуд, мистецькі речі. Віддавати речі – те саме, що ділитись потрібними емоціями і почуттями з іншими. Звертати увагу на когось, думати про інших, прислухатись до потреб тих, кому ті речі ще можуть послужити.

Або… так само безжально викинути на смітник трішки потерті емоції, тріснуті стосунки, зламані взаємини. Ні, не ремонтувати, не переживати і не берегти – адже завжди можна знайти нові. Може, не такі дорогі, але інші. Ті, які не стануть реліквіями, артефактами, спогадами. Одноразові, як посуд, почуття.