На сьогоднішні роздуми спонукала  дискусія у вітчизняному Фейсбук-товаристві, особливо на Апеннінському півострові.

А саме дискусія навколо звернення «Молодь Італії За Володимира Зеленського!».   

Особисто добре знаю одного із ініціаторів цього звернення, який  намагався, більш чи менш успішно,  сумістити навчання із поїздками  до матері в Італію, роботою там. Погоджуюся із більшістю його аргументів та щирими емоціями, котрі зумовили вибір на користь теперішнього лідера президентських рейтингів. З політтехнологічної точки зору особисто й для мене цікавим є креатив медіа-кампанії В. Зеленського, але…

Але не бачу від прихильників Зеленського системного підходу до організації політичної діяльності загалом та реакції на ризики, небезпеки та загрози, які несе актуальний гібридний політичний режим в Україні із опорою на різношерстну вітчизняну клептократію.

До числа найбільш актуальних  належить #Законопроект10153 (“Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення державної підтримки українців за кордоном”). Цілком очевидною і далеко неоднозначною стала  реакція на його публічне лобіювання з боку однієї із співавторів, однієї, але не єдиної, народного депутата України (фракція БПП) та однієї із VIP-агітаторів П. Порошенка, його куми Оксани Білозір.

Окремої уваги не варті уваги «аргументи» прихильників чинного Президента України, котрі в критиці, зокрема цього законопроекту, бачать тільки «руку Москви» та  прояви вітчизняних «корисних ідіотів». Найкраще перечитати  текст «законопроекту Білозір» та спробувати поставити собі відповідні питання:

1. Яка справжня мета ініціативи по створенню окремого Фонду добробуту українських мігрантів, якщо й надалі «Координацію і контроль за виконанням основних напрямів реалізації державної політики у сфері зовнішньої трудової міграції здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики за участю центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції»; «Діяльність центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції, спрямовується і координується Міністром - керівником центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики» і тд.?
2. Чому саме «Фінансування діяльності центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції та виконання ним функцій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів Фонду добробуту українських мігрантів»? Чи в бюджеті, на тлі бравурних заяв про економічне зростання, не можна закумулювати відповідних коштів як, наприклад, коли на  цей рік знайшли близько 1 млрд грн на Фонд  Президента України?
3. Особлива увага на «Стаття 7-6. Управління Фондом
4. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою і представниками громадських об'єднань трудових мігрантів.
5. Управління Фондом здійснює правління Фонду. До складу правління Фонду входять по п'ять представників від уряду та громадських об'єднань трудових мігрантів, а також один представник від Президента України, які виконують свої обов’язки на громадських засадах».

У який спосіб буде забезпечуватися ця «паритетність»? Як уникнути «кишенькових» громадських організацій? І певно головне у цьому контексті, а чому має бути саме окремий представник від Президента України, а чому не від Верховної Ради України? В Україні, здається, парламентсько-президентська республіка? Чи як? Чи це тільки тоді, коли немає чим відповісти на програму реальної конкурентки?

Питань ще може бути багато. Потрібна професійна дискусія. Але, на даному етапі,  не обійтися без волі парламентських фракцій не допустити прийняття #Законопроекту10153 без усунення цілком очевидних можливостей для збагачення окремих представників вітчизняної клептократії . 

На разі, таку політичну волю демонструє тільки ВО «Батьківщина» та її кандидат в Президенти України Юлія Тимошенко. Чому мовчать інші? Чи бояться примітивізованих звинувачень у «популізму»? Чи є інші мотиви політичної мовчанки?

І не менш важливе, чи  є довід політичної боротьби, громадського тиску у прихильників ЗеПрезидента, котрий має, поки що, найкращі соціологічні шанси стати Президентом України? Бо насправді, політика – це по-серйозному, і голосувати винятково «по-приколу», на емоціях, під впливом медіа-креативу, звичайно, що  можна, але які це матиме наслідки для України та кожного із нас? І кого тоді будемо звинувачувати у подальших негараздах? Не назагал, а конкретно, коли під гарними намірами у кишеню  наших співгромадян, котрі змушені працювати за кордоном і та яким, як тяжка дається те заробітчанське євро чи злотий,  почнуть залазити чергові «добродії».

Чит. також Кума президента має намір грабувати заробітчан