Трохи про справедливість, винагороду та служіння.

Добре, коли поняття сорому присутнє у суспільстві. Це знали не лише старі люди, а й політики давнини.

Для прикладу, той самий Наполеон Бонапарт дуже любив солдатів, які вміли червоніти – він тоді вбачав у них чесних людей, гідних солдацької справи і участі в його амбітних походах.

Такі люди нині є й в Україні.

От хоча би взяти прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, який визнав «перегибом» плани виплатити посадовцям «Нафтогазу України» десятків мільйонів доларів бонусів за вдало проведену судову справу проти російського «Газпрому».

Здавалося б, де тут справедливість: хлопці добре попрацювали і мають право на нагороду?

Якби йшлося про Ліхтенштейн, Бруней, Ісландію чи інші далеко не бідні у своїй пересічі країни, то так – мають і навіть більше.

Але коли дивишся на порівняльну таблицю середніх прибутків, комунальних видатків та сухого залишку в мешканців різних країн, починаєш підозрювати, що щось тут не те.

Ситуація нагадує 2008 рік на Уолл-стрит.

Тоді навіть звільнені з величезних банківських та інших фінансово-інвестиційних установ топи отримали так звані «золоті парашути», колосальні суми бонусів, відступних, компенсацій, на яких безпечно спустилися собі на пенсію і повідкривали навіть власні справи.

Таких були одиниці – якщо порівнювати з бідаками, котрі втратили все, а дехто навіть повикидався з вікон від безвиході, бо парашут йому і його родині не належався за рангом.

Тоді люди посподівалися бодай на гроші зі страховки для родини.

А в нинішній Україні навіть такої посмертної розкоші майже не знайти.

Ми ж бо – християни: не гоже так йти з життя.

Треба терпіти і далі тягнути всі тягарі буденності до переду.

Червоніти від потуг, задихатися від браку повітря і прислухатися, чи не зростуть завтра ціни на газ, а зима вже зовсім скоро.

Якщо не зростуть – то, може, давайте ще з наших податків скинемося на бонуси тим, хто цього не допустив.

Вони ж бо заслужили – справно виконали свою роботу: захистили інтереси нації і почервоніли на обличчях хіба з гордощів за себе.

Такі люди живуть у розкоші, пересуваються на ній, мандрують до неї цілком законно і закономірно.

Щиро відповідаючи собі на запитання, чому саме їм це вдалося у країні, де стільки біди: «Бо я так працював, мені це належиться».

Для бізнесу ця теза спрацьовує, але навіть підприємці вже навчилися віддавати суспільству бодай частину отриманого за його співучасті добра – назвали це соціальною відповідальністю.

Державні службовці ж мають залишатися людьми служіння (за о. Б. Гудзяком), не просто не збагатившись на своєму місці праці, а саме збіднівши, віддавши: час, зусилля, свої власні ресурси.

Тоді – це службовець.

Тоді – це справді вірний солдат свого народу, якому він не шкодує навіть мільйона доларів зі свого бонусного рахунку.

І нехай хтось з колег такого вчинку не зрозуміє, скаже, що він підриває усталені традиції.

Але ці закиди – ніщо.

Якщо червоне від сорому обличчя побачить прем’єр і як справжній полководець чесних бійців за права та добробут народу поплескає по гарячій щоці: «Добре, синку – так тримати!»

Текст WN

Фото з відкритих джерел