Спорт, культура, бізнес роками залишаються поза політикою – якщо вірити їх функціонерам.

Розмежування сфер людської діяльності зі світоглядом для уникнення незручних запитань і ситуацій – давня форма захисту свідомості індивіда.

Навіть близькі конфлікти краще розглядати як дуже далекі, надто не переймаючись долею собі подібних.

Навіть оця «собіподібність» легко піддається запереченню у свідомості, що шукає виправдовувальні аргументи для власної байдужості та бездіяльності.

Коли українці нарікають на те, що за 4 роки війни з Росією світ перестав цікавитися нашою долею, про нас менше пишуть, показують, говорять, ми, здається, забуваємо, чи самі симетрично цікавилися іншими подібними конфліктами.

Близький Схід і Палестина, що тліють та спалахують десятиліттями, нинішня Сирія, яка стікає кров’ю з 2011 року, колись – Балкани, ірано-іракський конфлікт, різанини на африканському континенті, Східний Тимор, Центральна Америка…

Більшість подібних тем були свого часу поживою для радянської пропаганди, яка оперативно поділяла сторони конфліктів на своїх марксистів та ворожих капіталістів, сіоністів, расистів і т.д.

Після втрати формального стосунку до радянськості і до 2014 року мешканці України хіба побіжно переймалися несправедливістю у світі: ми вміли дякувати Богу, що у нас не було війни і подавати своє унезалежнення як приклад мирної безкровності.

З агресією Москви у Криму та на Донбасі все змінилося. Швидко з’явилися порівняння з долею пошматованої у 2008 році Грузією, хоча, тоді рівень співчуття, таке враження, був меншим, аніж той, що ми його нині очікуємо від світу до себе.

Спитаєте, до чого тут футбол?

Все просто: саме 2008 року після дуже вдалої гри збірної Росії прости Голландії на Чемпіонаті Європи в мережі з’явився коментар, який виявив усю «миролюбність» сусіда.

«Если так дальше попрет – можно третью мировую начинать», – написав тоді невідомий за роки до появи російської «фабрики тролів».

Під час Олімпіади й почалася «розминка», яку Кремль подовжив під час зимової Олімпіади у Сочі в 2014 і не припиняє нині – в час ЧС з футболу на власних полях.

До певного часу здавалося, що політична кон’юнктура у світі така, що Москву лише підведуть до межі початку в цікавий спосіб виграного права на проведення турніру, а далі вдарять новою порцією санкцій.

Мовляв, ніхто не забуде Малайзійський боїнг рейсу МН-17 (знову зв'язок з переможеними 2008 Нідерландами), нехтування далеко недосконалими але таки домовленостями у Мінську і постійне нагнітання ситуації в Сирії та на Донбасі.

Але ні – сталося: красені стадіони у Ростові, Нижньому Новгороді, Краснодарі, Саранську та інших містах не були побудовані надаремно за бюджетні кошти, а таки прийняли тисячі вболівальників з-за кордону.

Для російської влади це вже стало справою честі – подарувати гостям позитивні емоції, які вони мають повезти додому та показати світові в онлайні.

Так формується імідж країни і через кілька тижнів-місяців можна буде апелювати до Брюсселя з Вашингтоном з проханням-вимогою про зняття санкцій. Там, мовляв, теж є уряди, що розуміють вартість гарних видовищ для насичених хлібом мас.

Ті ж бо нащадки древніх римлян разом з поляками та білорусами з цікавістю споглядають на екранах морських курортів кожну з трьох на день трансляцій з Росії: вечірні програми розбирають кожен матч, кожен гол, кожного вартісного гравця, присмачуючи це прямими включеннями з красної площі чи якогось провінційного міста, де радо п’ють російське пиво чужоземні фанати футболу.

Їм, таке враження, буде байдуже і не до порівнянь, якщо наступного дня після закінчення ЧС якийсь російський бук зіб’є черговий літак над Україною, чи від хімічної атаки погине в Сирії новий десяток дорослих та дітей (так, повстанці теж мають дітей).

Ба, навіть більше, якщо така трагедія станеться напередодні фіналу змагань, цікаво, скільки шанувальників футболу у світі зможуть символічно відмовитися бодай від перегляду квінтесенції чемпіонату – щоби бодай таким пасивним чином продемонструвати своє ставлення до вбивчого режиму Путіна?

Але не справедливо чекати на щось подібне від Європи, яка може собі дозволити випускати в небо над Монако феєрверки на десятки тисяч євро у час, коли по той бік Середземного моря панує голод в Південному Судані чи інших регіонах.

Але критикувати інших можна, лише щиро вірячи у власну «святість», коли тисячі заробітчан з правовірної Галичини не їдуть вперто останніми роками до Москви на заробітки (співаків це теж стосується), бачачи що в тій же Росії чомусь ніхто не закриває символічно фірмові магазини під ТМ «Рошен».

Йому можна, а мені – ні? Одні правила гри для всіх? Патріотизм і цінності – понад усе?

Так – заробіток, високе мистецтво і приємні відчуття – понад усе, а тому вони поза політикою.

Для нас, для них, для цілого світу.

Правильним шляхом йдете, товариші!?

Великих та солодких всім нам перемог, лише позитивних емоцій і щастя нашим дітям!

Текст і фото: WN