Президент міста радо райзує Брюсселем, Вашингтоном та рештою світу, ігноруючи сектор своєї нинішньої прямої відповідальності.

У Львові немає міського голови, а лишився червоний ліхтар на його балконі.

Точніше, формально він існує, але при потребі для громади міста його немає.

Не вірите?

Треба було завітати на сесію міської ради 21 червня: на порядку денному питання сміттєпереробного заводу для Львова, подолання вето мера щодо забудови території колишнього концтабору на Цитаделі, активісти прийшли на площу Ринок вимагати знесення незаконних забудов, маленькі тенісисти далі намагаються відстояти від забудови корти дитячо-юнацької школи у надто вигідному для безпринципного бізнесу мікрорайоні Львова.

У залі ратуші є купка депутатів (теж невимовно працьовитих), які не втратили нагоди потролити свого політичного опонента.

«Свобідних» патріотів можна зрозуміти – якось не цікаво нападати публічно на порожнє крісло, кидаючи яскравими словами у порожнечу.

Тим більше, знаючи, що Андрій Садовий не на лікарняному (дякувати Богу) у себе в чотириповерховій віллі під Шевченківським гаєм, не на вакаціях у горах чи на морі, а просто візитує на «своєму політичному рівні» у Столиці Європейського Союзу. Якщо судити з інформаційних звітів про його вояж, можна зробити висновок, що Львів перестав бути об’єктом його зацікавленості – треба, мовляв, брати вище, відповідно до свого політичного зросту.

Чим ж бо АІС гірший за ЮВТ, яка вже вивела цілу Батьківщину на стежину війни за президентське крісло? Ну і що, що соціологічні рейтинги вже не ті, що треба ще спробувати наздогнати в них бодай нинішнього гаранта, який сам не має чим похвалитися, але вже навчився вправно «топити» своїх опонентів? Якщо дістати серйозне запаморочення від успіхів, то можна й Анатолія Гриценка ігнорувати як потенційного партнера на виборах.

Це ж бо – закономірний етап розвитку Самопомочі, бо будь-який інститут розвитку міста просто зобов’язаний з часом перерости в університет розвитку країни, або бодай – в академію розбудови нації. Якщо його лідер має здорові амбіції.

А Андрій Садовий їх не приховує, якщо наважується говорити на міжнародних майданчиках про газотранспортні проблеми України і ЄС, боротьбу з корупцією на всіх щаблях влади, закордонні інвестиції в Україну та іншу міжнародну допомогу для знекровленої війною країни.

Що тут гріха таїти, всі ці теми благородні та гідні захоплення. Тільки от львів’яни за такі старання чинному меру прижиттєвого пам’ятника не зведуть. Чому?

Нехай Андрій Іванович спитається свого кумира 2001-2006 років – презеса (читай мера) польського Вроцлава Рафала Дуткевича, з якого ліпився свого часу його передвиборчий образ.

Поки у місті не вирішені всі актуальні проблеми, не відлагоджено прибирання та переробку сміття, не доведений до ідеалу громадський транспорт, не створено комфортні умови для мешканців міста бодай на рівні відносного комфорту для туристів, про жоден адекватний перехід на «вищий щабель» політичного розвитку не може бути й мови.

Чи все вже вирішено і залагоджено, мир і спокій з благодаттю панують на львівських пагорбах?

Правила забудови в місті – чіткі та зрозумілі. Громада навчилася і має куди цивілізовано збувати відходи від своєї життєдіяльності. Комунальна медицина в місті перевершила всі стандарти. Рівнісінькими дорогами курсує європейського рівня транспорт. Історичний ареал не відчуває жодних загроз. Знакові для історії та культури місця захищені від бізнесового варварства. Спорт для дітей теж не перебуває під загрозою виселення з «найспортивнішого» міста України, а агресивні забудовники обмежені рамками однозначних законів та ухвал міської ради.

Змальоване місто сонця точно не називається нині Львовом: хіба би в очах Андрія Садового усі, хто це заперечує, виглядали просто міськими божевільними – що депутати, що громадські активісти, що прості мешканці.

Не виключено, що мер знає щось таке, що дозволяє йому спокійно цілити за нові політичні небокраї, забувши про виборців Львова. Їх голоси для нього вже ніщо в масштабах країни, раз його вабить до себе Шарлеман, Берленом, Білий дім, Даунінг стріт та будівля ООН у Нью-Йорку?

Про ратушу вже можна забути – як про пройдений етап?

Всі каденції не минули даремно, забезпечивши достатній матеріальний потенціал для стрибка на нові висоти?

Друзів та партнерів назбиралося достатньо для зведення нових трамплінів, якщо старі вже стали замалими, якщо з них АІС вже виріс?

Якщо це правда, треба йому віддати належне: з 2001 року він істотно виріс: зусиллями світового рівня фахівців від психіатрії та власним вмінням адаптуватися до ситуації.

І ситуація з вето на рішення теж далеко не святих депутатів міськради про забудову Цитаделі з територією колишнього табору смерті полонених часів Другої світової – гарний показник.

Все, що стосується історії, минулого, тим паче, якщо воно пов’язане з болючими для світового єврейства питаннями, слід підтримувати і не чіпати. Навіть ціною втрати неабияких прибутків від закривання очей на свавілля грошовитого бізнесу.

Якщо ж йдеться про забудову історичних кортів, на яких займаються діти, тобто – йдеться про майбутнє: тут можна зробити вигляд, що місто не при справі і най ся діє воля Божа. Аргументи на користь «реконструкцій» знайдуться і громаді рот закриють помічники і ділові партнери.

Інфраструктурні, транспортні, сміттєві проблеми вирішуються кредитами та іншої форми запозиченнями, або, за складнішої ситуації, можна завжди кивнути у бік політичних опонентів, сказавши, що саме через їх протидію успіху для міста добитися не вдалося.

Якщо таким самим чином Андрій Садовий планує реалізовувати своє призначення на національному рівні, то і львів’янам, і решті українців слід добряче подумати, перш ніж дозволяти такий формат статевого акту однієї людини з країною.

Це заслуговує на червону картку.

Бо на міському рівні, здається, вже втомилися від самопомічного самовдоволення у всіх його проявах.