Про це на своїй сторінці у Фейсбуці пише журналіст Михайло Маслій.

2 жовтня доля виставила Богданові Стельмаху аж дві сумки вкупі. Він цього заслужив. І в Бога, і в людей. Нам не зашкодить чарка вина!!!
Богдан Стельмах: ”У пісні, як і в природі, — соловей не має права замовкати. В той момент, коли пропав Володя Івасюк, мене познайомили з Ігорем Білозіром, і пісенна творчість продовжилася”

Йому пощастило написати шість пісень з Володимиром Івасюком (серед них — ”Тільки раз цвіте любов”, ”Запроси мене у сни”), 24 — з Ігорем Білозіром (зокрема, ”Пшеничне перевесло”, "Перший сніг", ”Світлиця”, "Весільний марш"), десятки — з Богданом Янівським та Віктором Камінським. Його поезію поклали на музику Мирослав Скорик, Олексій Екімян, Віктор Морозов, Левко Дутковський. І звучать ті твори поета з вуст Софії Ротару, Оксани Білозір, Василя Зінкевича, Віктора Шпортька, Людмили Артеменко, у виконанні багатьох ансамблів та гуртів. Нині Богдан Стельмах — автор багатьох поетичних збірок, пісенників, книжок для дітей, віршованих п’єс, що ставились і ставляться на сценах українських театрів. Завдяки йому місто Лева має пам’ятник Тарасові Шевченку (ще в радянські часи поет написав вірш, який спонукав галичан зробити це).

Богдан Стельмах: «Свої перші пісні написав з Мирославом Скориком. Йшов 1964 рік. А вже на наступний вийшла книжка естрадних пісень композитора, де з семи творів чотири були на мої слова. Співали їх львівські виконавці Степан Степан і Люба Чайківська. Десь у той час музичний редактор Львівського телебачення Мирослав Скочиляс запропонував мені зробити кілька перекладів пісень з російської, естонської, щоб вони прозвучали українською. Пригадую, одна з них мала назву ”Вінок Дунаю”. Взагалі–то починав з перекладів. Під час навчання в університеті співав у студентському хорі. Коли 1967 року повернувся з армії, то Скорика у Львові уже не було, але я познайомився з Богданом Янівським. Тоді ж народилися ”Голубівна”, ”Не забудь”.
У ті складні радянські роки щось десь в рядках заховати тужливе, сокровенне, українське вважалося подвигом — напівтворчим і напівгромадянським. Нинішні поети в період демократії цього навіть не розуміють. Взяти хоч би для прикладу рядки:

І що ж то можна зрозуміти:
Що гріх молитись тільки дням,
Що схід не тільки сонцем світить,
Що й ніч зі сходу сходить нам.

Такий ніби астрономічно погідний вірш, який надрукований у моїй першій книжці. І він пройшов! І вже, як настав той період, коли мене притиснули, то й згадали ось ці рядки, мовляв: ”Він ще й тоді дозволяв собі вольності!” Але якою була внутрішня радість поета–початківця, що йому вдалося обдурити тодішню владу…»

Богдан Стельмах: «Чомусь вважається, що єдиною музикою Івасюка до вистави були ”Прапороносці” для заньківчан. Проте 1976 року Дрогобицький муздрамтеатр, де я працював завлітом, узяв до постановки п’єсу Максуда Ібрагімбекова ”Мезозойська історія” — про азербайджанських нафтовиків та, звичайно, про кохання. В 1970–ті роки Міністерство культури давало театрам обов’язковий репертуар. Музику до вистави на моє прохання погодився написати Володимир Івасюк. Ось ця робота в театрі була для нього другою. Володя створив прекрасно інструментовану музику з лейтмотивною піснею ”Запроси мене у сни ”.
Йдуть літа — то не біда,
Тільки іноді шкода,
Що в мереживі доріг
Я знайти тебе не зміг.
Запроси мене у сни свої —
В ті, що досі не збулись.
Запроси мене у сни свої —
В ті, що збудуться колись.
В ті, що збудуться колись.
Запроси мене у сни свої,
Хоч на мить — та запроси…
Запроси мене у сни свої —
Тугу в серці пригаси.
Тугу в серці пригаси.
Тугу в серці пригаси.
Сніг на скронях — не печаль,
Та не раз проймає жаль,
Що у споминах твоїх
Образ мій завіяв сніг.
Запроси мене у сни свої —
В ті, що досі не збулись.
Запроси мене у сни свої —
В ті, що збудуться колись.
В ті, що збудуться колись.
Запроси мене у сни свої —
Хоч на мить, та запроси…
Запроси мене у сни свої —
Тугу в серці пригаси...
Івасюк кілька разів приїздив до Дрогобича, привіз готову, записану на магнітофонній тасьмі музику до вистави, але від гонорару відмовився, сказавши, що зробив це для свого друга Богдана. Ось таким він був».

Богдан Стельмах: «Коли Володя Івасюк перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я десь підсвідомо розумів, що ми мусимо зустрітися і писати разом. За його плечима були ”Червона рута”, ”Водограй”, у мене — хоч і не такі популярні, але пісні зі Мирославом Скориком та Богданом Янівським. Думаю, що й Володя покладав певні надії на творчий розвиток нашого знайомства. У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Скоріш за все — ”Лиш раз цвіте любов”, приблизно 1975 року. Відтак нам пощастило написати шість пісень, сьома ”Калино, калино”, на жаль, не збереглася. Багато зі створеного Володя тримав у голові, не все фіксував на папері. Вірш ”Калино, калино” мовою музики Володя переклав напрочуд швидко. Дивина, але єдиним свідком її створення і єдиним її слухачем був я — її співавтор. При мені Володя заадресував, вклав до конверта і надіслав у Ленінград, своїм друзям з ансамблю ”Калинка”. Коли я запитав його, чому б не зберегти копію, може, і в нас її хтось заспіває, Івасюк заспокоїв: ”Старий, не переживай, я мелодію пам’ятаю, звучатиме і у нас”. Але не встиглося, конверт десь посіявся. Про-
те років через п’ять нову мелодію написав до моїх віршів Віктор Камінський, і вона зазвучала у виконанні Оксани Білозір та ансамблю ”Ватра”.

Навесні діброва–Мати
Одягла тебе
У рясні зелені шати,
В небо голубе.
А щоб весни не зів’яли
Калиновії,
Білим цвітом розквітали
Кучері твої.
Калино, калино, зелена і біла,
Є хлопців багато — одного любила.
Калино, калино, зелений розмаю,
Я свого одного довіку кохаю...

Цікавий був момент із написанням пісні ”Два перстені”. Вона, як і ”Лиш раз цвіте любов”, була похідною від мого вірша ”Щороку — і весна, і осінь”, якому не судилося дочекатися Івасюкової мелодії (вже пізніше це зробив Ігор Білозір).
Так ось Володя звернув увагу на слова ”мов два перстені у вечірню воду” і загорівся цим образом: ”Два перстені! Старий, то буде пісня! Давай її зробимо”. Він вдарив кілька перших акордів на своєму фортепіано і почав наспівувати окремі слова і фрази: ”Два перстені — то для тебе… вибирай… два перстені — то твій усміх, а твій усміх — моя згуба…”
”Старий, давай слова!” — радісно вигукнув Івасюк. Я ж сказав, що подумаю. А вже через два дні Володя запросив мене до себе і натхненно почав співати. Так я був першим слухачем ”Двох перстенів”. Правда, із вдячності Івасюк тоді запропонував, щоб я у ”Двох перстенях” був співавтором тексту, мовляв, слова там його і мої. На що я відповів, що слова тільки його. Івасюк не вгавав: ”Але ж ідея…”. ”Два слова — це не ідея, два слова — це мій тобі подарунок з нагоди написання нової пісні”.
Хоч тоді я просив Володю написати музику до ”Щороку — і весна, і осінь”, він відповів, що пісня буде, але треба почекати. Правда, того ж дня я дав йому слова ”Лиш раз цвіте любов”. Володя сів за рояль, слова вкладалися в струмені мелодії якнайкраще, вона, як вітер по зелених кронах світу, летіла з його приємного тембру голосу. Й досі бачу його натхненне обличчя і чую незабутній спів:
Поглянь, усе навколо зацвіло:
Ясна вода і сонце золоте.
Цвітуть гаї, цвіте густе зело.
Чому ж любов так довго не цвіте?
Так довго!
В ріку перероста дзвінкий ручай,
Журбою розквіта гірка печаль,
А ранок сонцем кожен день цвіте для нас,
І лиш любов цвіте один–єдиний раз.
Стрімка ріка загубиться в морях,
Журбу розвіють радощі весни.
Минеться все, але любов моя
Не зронить цвіту навіть восени.
Не зронить!
В ріку перероста дзвінкий ручай,
Хай серце не бере гірка печаль,
Бо ранок сонцем кожен день цвіте для нас,
І лиш любов цвіте один–єдиний раз.

Богдан Стельмах :„Цікаво, що в той момент, коли пропав Івасюк, мене пізньої весни 1979 року познайомили з Білозіром, і пісенна творчість продовжилася, — зізнається поет. — Було щось дивовижне в тому, що саме в той час я робив переклад французької п’єси Едмона Ростана „Шантеклєр” — про птахів. Є там епізод, коли випадково вбивають солов’я. Соловей не може замовкати, якщо трапилася біда — одного заміняє другий соловейко. Ліс без солов’я не може жити. Як у природі, так і в нашій пісні, — соловейко не може замовкати!..
Було б дуже цікаво, як би жили і творили разом Білозір та Івасюк, якою б стежкою йшли, як би це відобразилося в національній пісні і додалося до неї?..
З Ігорем народжувалися пісні, ніби гриби після дощу. Мені писалося з ним, як з ніким. Ми все поставили на пісенний конвеєр. Навіть склали наперед список, де був „Весільний марш”, „Світлиця”, „Многая літа”…
Я давав Ігореві вірші, він писав музику, а взамін мені давав музику, я мав писати тексти. Отже, писалося відразу дві пісні. Ігор мав в голові, як він сам казав, „море музики”.
Коли мені давали вже готову музику, то я вкладався і потрапляв філігранно, усе сходилося. Ігор Білозір не раз дивувався, як це мені вдається. А ось коли текст був первинним, звичайно, що суперечки були.
Ігор — дивовижної сили композитор–лірик, самобутній, неповторний талант, який дав Україні й світові десятки й десятки дивовижних пісень. Пісень невмирущих. Йому пощастило своєю піснею прославити нас, українців, у світі.
Саме у „Ватрі” Ігор утвердив себе як подиву гідний композитор–мелодист. Полум’яні крила “Ватри” натхненно доточували крила Ігоревих пісень, що дедалі частіше звеселяли небеса української естради. Такого пісенного розгону, а це упродовж лише кількох років, не зазнав, мабуть, у своїй творчості жоден український композитор, крім, хіба що, Володимира Івасюка, продовженням якого, власне, і був Ігор Білозір.
Ігореві пісні звучали звідусіль, а в підсумку їх почала боятися тодішня комуністична влада. Особливо, „Світлиці”, де співалося про те, що „...в рідні стіни світлиці скоро знов посходимось ми”.