Загрози повномасштабного збройного вторгнення Росії з метою обмежити суверенітет України або й зовсім ліквідувати українську державність супроводжуються висуванням територіальний претензій до нашої держави, які поєднуються з різнобічною дезінформацією щодо умов і обставин формування українсько-російського державного кордону.

Отже, які основні прийоми інформаційної дезорієнтації щодо кордонів використовує російська пропаганда? Це насамперед посилання на те, що Росія має право володіти різними частинами державної території України з огляду на той факт, що ці регіони колись вони належали Російській імперії. Мовляв, Російська імперія захопила наприкінці XVIII Крим, тому саме Російська Федерація має право на цей півострів. Так само подаються і її уявні права на Південь України. За таким принципом держава Монголія, посилаючись на середньовічні володіння монгольських ханів, могла б претендувати на більшу частину Азії і навіть європейські країни, включаючи Китай і Росію.

Але держава Росія, попри свої величезні імперські амбіції, у правовому відношенні, у тому числі щодо державної території та кордонів, не є правонаступником Російської імперії, а Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР), тобто політичного утворення, яке виникло в результаті розпаду Російської імперії у 1917 році. Щодо Російської імперії, то вона включала багато національних країн і районів, захоплених шляхом збройного насильства, позбавляючи народи цих країн всіх політичних прав. Тобто ця імперія навіть приблизно не була правовою державою, а відповідно і не мала достатніх юридичних підстав на володіннями тими національними країнами, до переліку яких входили, наприклад, і більша частина Польщі, і Фінляндія, і країни Балтії.

З огляду на те, що сучасна Росія успадкувала територію РФСРР, то початки формування українсько-російського кордону припадають на час розпаду Російської імперії і розмежування між політичними утвореннями, що утворилися на її руїнах (1917–1920 р.р.). Яким мав бути найбільш справедливий принцип при такому розмежуванні? Очевидно, що етнонаціональний, тобто державні кордони мали бути встановлені з урахуванням меж компактного розселення українського й російського народів. Це відповідало принципам створення національних держав, які на той час вже утверджувалися в Європі. Водночас східні межі української етнічної території на той час вже були достатньо добре визначені за результатами перепису 1897 року і відображені в працях Д. Багалія, О. Русова, низки російських етнологів і картографів.

Спочатку Українську сторону на переговорах про державний кордон з Російською Радянською Республікою у 1918 році представляла Українська Народна Республіка, яка утворилася в результаті самовизначення українського народу в процесі розпаду Російської імперії, а згодом і Українська Держава часів гетьмана П. Скоропадського. Керівництво двох цих українських держав ставило питання про включення до своєї території всіх повітів східного українського історичного регіону Сдобожанщини, а уряд П. Скоропадського проектував і входження на федеративних засадах до Української Держави Кубані (в один момент Кубанська Краєва Рада і прийняла рішення про входження складу Української держави). На короткий час до складу Української Держави увійшов і Крим. Але більшовики-інтернаціоналісти Радянської Росії не лише категорично не сприймали етнонаціональний принцип розмежування, але й не розглядали варіанти справжньої української державності, уже тоді створюючи різні гібридні радянські республіки, зокрема, Донецько-Криворізьку.

Так само політичне керівництво т. зв. Української Соціалістичної Радянської Республіки, проголошеної російськими більшовиками, у великій більшості спочатку не сприймало ідей українського етнополітичного визволення, розглядаючи окремий статус України переважно лише як вимушений політичний крок з огляду на популярність у народі державницьких настроїв. Проте з 1919 року саме УСРР вела переговори з РСФРР про державний кордон. З огляду на те, що суверенна держава Україна у 1991 році успадкувала територію УРСР, важливо виділити основні моменти формування її східного кордону. І хоча в окресленні території УСРР українські більшовики недостатньо враховували етнонаціональний чинник, але переговори про державний кордон між УСРР і РСФРР все ж мали офіційний характер, що відобразилось у затвердженому у 1919 р. Договорі про кордони між УСРР і РСФРР.

З уваги на те, що при міждержавному розмежуванні за основу брали межі губерній царської Росії, то і нові кордони не відповідали етнічним. Розмежування здійснювалось за примітивним принципом: якщо в більшій частині губернії разом з губернським центром переважають представники одного народу, то і вся губернія належить до відповідної республіки. Державний кордон з Російською республікою пройшов в основному по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Виняток було зроблено на користь Росії, до якої відійшли чотири повіти української Чернігівської губернії: Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський. Водночас етнічноукраїнські повіти Курської, Воронезької губерній та Області Війська Донського і Кубані опинилися поза межами УСРР.

У 1923 році в керівництві УСРР відбулися деякі зміни, зокрема, щодо зростання державницьких підходів через впливи так званих націонал-комуністів (Скрипник, Шумський). Тому створена в 1923 р. при ЦВК УСРР комісія одержала завдання переглянути кордони УСРР з РСФРР. Підготовлений нею проєкт передбачав включення до складу УСРР етнічно українських повітів Слобожанщини. Однак, згідно з остаточною ухвалою ЦК ВКП(б) Україні було передано лише 11 волостей Путивльського повіту і тільки окремі волості і кілька селищ інших етнічноукраїнських повітів. Водночас територіальні претензії РРФСР на Шахтинську і Таганрозьку округи УСРР відповідно до ухвали Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. були задоволені, незважаючи на те, що більшість населення на цій території, відповідно до перепису 1897р. (71%), становили етнічні українці. Тобто, замість того, щоб приєднати східні етнічно українські райони Слобожанщини, УСРР в результаті такого волюнтаристського рішення союзного центру зазнала лише суттєвих територіальних втрат. І загалом поза межами УСРР залишилося понад 100 тис. км. кв. території з переважанням етнічно українського населення. І що важливо: це населення, як засвідчує низка документів, неодноразово ставило питання про приєднання до УСРР. Усе це спростовує всі теперішні заяви кремля про те, що більшовики сприяли розширенню території УСРР за рахунок російських земель.

Найбільше спекуляцій в російських пропагандистський матеріалах стосується переходу до складу УРСР у 1954 році Кримської області, який подається як результат волюнтаристських дій тодішнього партійного керівника СРСР М. Хрущова. Насправді, ініціатива переходу виходила не стільки від союзного центру як знизу – від партійного і господарського апарату Криму через край складне економічне становище, зумовлене, поряд з іншими чинниками, також й депортацією кримсько-татарського народу у 1944 р. Всі ухвали щодо переходу області до складу України були прийняті на основі чинного законодавства, ніяких протиправних дій не було вчинено.

Отже, попри формальність державно-політичного статусу УРСР формування її східних кордонів мало офіційний переговорний характер, але завершилося на користь Радянської Росії, якій союзний центр передав великі площі української етнічної території, що стало передумовою наступної обвальної асиміляції етнічно українського населення в російській радянській республіці.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка