"Львівська обласна інфекційна. Будні наших медиків. Без вихідних, без різниці день/ніч/вихідний. Наодинці з пацієнтом, з його хворобою. А тепер випробування пандемією".

Щемливий репортаж про напружені будні Львівської обласної інфекційної лікарні в умовах памдемії написала ексдиректор департаменту охорони здоров'я Львівської ОДА Ірина Микичак.  

"Хочу розповісти про моїх колег, які стали стіною #StopCovid19. Сьогодні мова про нашу Infectio Lviv. Дякую Сергію Федоренку і усьому колективу однієї з найкращих в Україні інфекційних лікарень. За Вашу важку працю, за відданість професії. Окрема подяка Igor Bernyk - начмеду. Ми з Ігорем спілкуємося майже щодня. Не хочу втратити жодного слова, жодного фото. Можливо багато тексту, але це дуже важлива, щира розповідь. Маємо знати...

"У відділення реанімації 6 ліжок. Цього цілком достатньо для роботи у «звичайних» умовах. Однак зараз маємо іншу ситуацію – кількість пацієнтів збільшилася, і відділення розширено до 10 ліжок. Усі хворі, що знаходяться на лікуванні, вкрай тяжкі, деякі потребують штучної вентиляції легень, крім того, це люди, які фактично самі не можуть рухатися, обслуговувати себе. Тобто, окрім медичної допомоги, за ними необхідно здійснювати повний догляд, годувати через шлунковий зонд, замінювати памперси. А щоби покращити вентиляцію легень, повертати пацієнтів на живіт. А це все додаткове фізичне навантаження на персонал.

Найважче тим, у кого на COVID-19 захворіла уся сім’я. Комунікація з родичами порушена. Нещодавно вразила одна історія, коли до лікарні потрапила ціла родина. У реанімації лежав один пацієнт, а всі його рідні перебували у відділені. Всі хворі, а відтак доглядати за ними було просто нікому.
Саме тому лікарі в таких випадках не лише лікують, але й стають частково родиною хворим. Лікарі дають номери власних мобільних телефонів родичам хворих, аби ті мали хоч якийсь контакт між собою.

Поза відділенням інтенсивної терапії робота лікарів не легша. По завершенню обходу, знявши з себе захисний одяг, просто неможливо не помітити сліди респіратора, які глибоко в’їлися у обличчя. Якщо торкнутись до шкіри - можна «обпектися». Під час роботи у захисному одязі піт стікає просто струмком, температура тіла підвищується, і ти працюєш «наче у грилі».

Але всі знали на що йшли, тому відповідально виконують свій обов’язок.

І звичайно, кожен лікар має внутрішній страх, боязнь за своє життя, за життя рідних, колективу. Тому, коли бригада медиків заступає на чергування, один працівник слідкує і допомагає іншим все правильно одягнути.

Однак у процесі роботи іноді виникають труднощі. Наприклад, коли потрібно провести аускультацію. Для такої, здавалося б простої маніпуляції, потрібно «звільнити вуха», зняти першу рукавицю, потім, не виходячи і цього приміщення, одягти нові рукавиці. По завершенню маніпуляції, ми знову знімаємо рукавиці, маємо все продезінфікувати і одягти все нове. Саме тому огляд кожного пацієнта займає чимало часу. І тому, саме медики найбільш уразливі під час таких епідемій. Адже хворі потребують постійного контролю – стан пацієнта може погіршитися часом за кілька годин.

Найстрашніше для лікаря - смерть пацієнта, хворого, якого щодня доглядав, щойно розмовляв з ним… Це неймовірно психологічно і морально важко, коли хворий з прогресуючим погіршенням стану при огляді «хапає» тебе за руку і дивлячись в очі з усіх сил питає: Я помираю? І за деякий час помирає… Це просто розриває душу і ця картина постійно стоїть перед очима де б ти не був, що б не робив!

Дивно, коли пишуть, що пацієнт помер, бо лікар - поганий. Лікарі завжди роблять максимум".

Нещодавно був у нас пацієнт - молодий хлопець. Стан – критичний, але дуже хотів жити. І його очі просто неможливо забути, він лежав, нічого сказати не міг, оскільки був підключений до апарату ШВЛ, і лише очима «благав» його врятувати. Дуже важко бачити людину на межі життя і смерті, вона до останнього вхоплює подих повітря, кожен вдих дається важко, але той, хто хоче жити - через силу дихає. Ми з такими пацієнтами постійно розмовляємо. І одного разу він вхопив за руку і запитав: Я помираю? Знаючи, що нічого вже не вдієш, відповідаєш: Ні, все буде добре. І цього разу сталося диво - хлопець видужав. Весь відділ плакав, коли його переводили до іншої лікарні, розуміючи, що можна іноді повернутися із того світу, але для цього потрібно зробити навіть більше ніж ти можеш. І це відчуття, коли пацієнт, який ще вчора міг померти одужує, ні з чим не можна порівняти, його не купиш ні за які гроші. Напевно задля цього ми і обрали цю нелегку професію. Віра хворого в одужання і повна віддача медиків перемагає навіть смерть. Потім цей юнак розповів, що чув усе те, що при ньому говорили.

В таких умовах, як зараз, медикам просто необхідна колективна відповідальність за життя і здоров’я один одного. Бо хвороба одного медика зі зміни - це хвороба усіх решта працівників. І тому, незважаючи на те що в респіраторах важко говорити, через капюшон нічого не чути, пацієнт теж у масці, тому і його чути не добре, ми змушені працювати в таких умовах.

Робота медсестер зараз ключова. Бо саме вони перебувають в найтіснішому контакті з хворими, нахиляються до пацієнтів, роблять капельниці, здійснюють забір крові, інші маніпуляції. Тобто вони весь час контактують із хворими і постійно змушені перебувати у захисних комбінезонах. За цілий день навіть чаю іноді попити не встигають" На цих фото медики ІКЛ: Олег Шкадовський, Vilktor Tokarev, Богдан Мостюк, Назар Знак, Ярема Камінський, Уляна Островська, Галина Кармазин, Оксана Мостюк, Наталія Берник, Юрій Собко, Ліна Коломійчук, Софія Малиш-Колмогорцева, Марія Гринишин, Руслана Тандиряк, Тарас Криницький, Марія Стасів, Олександра Мостюк, Natalia Smolynets, Мар'яна Бараницька, Tamila Aleksanyan, Андрій Орфін, Каріна Калайдіна, Ірина Пестушко, Михайло Річняк, Ігор Мартинюк, Ольга Киселик, Любомира Яджин, Світлана Сельвестр, Христина Дмишко, Любов Романюк, Надія Прикуда, Людмила Гринів, старші медсестри, сестри-господині, санітарки".