"Наше бойове завдання – взяти Київ. Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".

Такий наказ віддав відправленим Леніним для знищення Центральної Ради та УНР загалом командувач російсько-більшовицькими військами в Україні Муравйов. Певний, що гідного спротиву не зустріне.

Перекреслити ці плани могло хіба диво. І вони таки сталося. Схоже на те, яке вдалося 300 спартанцям. З тієї різницею, що під Термопілами 300 загартованих і бездоганно вишколених з малих років вояків боронили непрохідну гірську розщелину, тоді як під Крутами на відкритому полі добре озброєну й удесятеро більше російську орду зупинили кілька сотень гімназистів та студентів, більшість з яких тримали зброю в руках уперше! Та завдяки їх жертовному подвигу чільники УНР отримали час, аби укласти Брест-Литовський мир, а відтак – шанс врятувати першу українську державу.

Росія як вічна загроза

Росія – незалежно від століть, назв посад та прізвищ своїх очільників – завжди діяла щодо свого найближчого сусіда, України однаково – нахабно й безапеляційно. Пригадуєте, як у 2014-му, анексувавши Крим та окупувавши Донбас, Путін виправдував свої дії наріканнями «русскоязычных» українців? Прикро, але чимало українців й досі вірять, що століття тому УНР та ЗУНР – перші українські національні держави дали знищити себе місцевим більшовикам, а не зайдам з Росії.  Однак історичні документи та факти свідчать про інше.

Вже 4 (17 за н.ст.) грудня 1917 року Раднарком Росії надіслав ультиматум Центральній Раді за підписами Леніна і Троцького: легалізувати більшовицькі військові загони в Україні, або ж Росія вважатиме, що УНР відкрила війну проти неї. А вже наступного дня, не дочекавшись відповіді, більшовицький уряд оголосив війну УНР. Бойові дії розпочалися в середині грудня, а з 22 січня 1918 року, після проголошення Четвертим універсалом незалежності УНР, переросли у відкриту війну.

Перед цим, 12 грудня 1917-го інспірований більшовиками «Всеукраїнський з'їзд рад» у Харкові проголосив фейкову Українську Народну Республіку Рад. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін наступав на схід України, а з північного сходу – загін Михаіла Муравйова, що складався із понад шести тисяч… московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту!

У такий спосіб до кінця грудня 1917-го більшовицьку владу встановили у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Муравйов. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків–Полтава– Київ, друга у напрямі Курськ–Бахмач–Київ.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, прихильного до ЦР ще влітку 1917, до січня 1918-го військ, вірних УНР, залишилося близько 15 тисяч осіб – здеморалізованих і втомлених Першою світовою війною. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва.

Остання данина Українській державі

«Це не громадянська війна між українцями, бо під Крутами зійшлися послані Леніним російські підрозділи на чолі з Муравйовим – з одного боку, а з другого – українська патріотична молодь, яка захищала свою незалежну державу. Жодних власне українських більшовицьких військ під Крутами не було, – наголошує доктор історичних наук, колишній директор Центру українознавства КНУ ім. Т.Шевченка, академік Володимир Сергійчук.

Пояснення ж, чому у бою під Крутами УНР захищала молодь, а не регулярна армія, породжує чергову аналогію з нинішньою війною на Донбасі. «Головна причина – у  наївності українських соціалістів, які переважали в Центральній Раді,  – переконаний В.Сергійчук. –

Вони, особливо голова Уряду УНР Володимир Винниченко, вважали, що Україні не потрібна власна регулярна армія, бо, мовляв, Росія не буде на нас нападати. Тому національне військо, створюване з травня 1917 року під проводом голови Українського військового генерального комітету Симона Петлюри, було фактично розпущено. Наприкінці січня 1918-го Київ не мав регулярного війська – на захист УНР тоді зголосився тільки полк ім. Костя Гордієнка, що прибув до столиці із Західного фронту.

Звідси й трагічний результат: 29 січня 1918 року, коли київська молодь проливала під Крутами кров, на станції Ніжин – за 18 км від поля бою – прибулий з фронту українізований полк ім. Т. Шевченка оголосив нейтралітет, а перед цим ще й хотів роззброїти Студентський курінь…»

Нагадаю, уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами щойно 22 січня, Четвертим Універсалом. Натомість ще 5 січня на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира й Українського народного університету ухвалили створити Студентський курінь Січових Стрільців. Відтак у київських газетах вийшло звернення «До українського студентства»: «Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російська орда… Кличемо студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників… Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі!».

До новоствореного куреня вступили й учні старших класів української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Таким чином удалося зібрати дві сотні, які очолив студент Українського народного університету – сотник Андрій Омельченко. Більшість студентів не мала жодної військової підготовки, а дві нашвидкуруч сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів й були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд (гармата на залізничній платформі).

«Не диво, що молодь, зорганізована в Студентському курені, у момент, коли червоні полчища з Москви переступили північно-східний кордон, самопосвятно вирушила на брань, щоб захистити Київ, – писав 60 років тому Євген Маланюк. – Молодь, що згодом набула безсмертної слави під Крутами, збагнула вже на світанку нового етапу державності, що вирішується, бути чи не бути Україні, а тому «книжки змінила на гранати».

Бій, що врятував державу

Опріч згаданого, українське командування ще й помилилося в оцінці стратегії: поки Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, штаб Київського військового округу, очікуючи головного удару з боку Полтави, скерував туди свіжі й найбільш боєздатні підрозділи.

Натомість до Крут відправили 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи, разом з якими зголосився їхати Помічний курінь Січових стрільців із 116 осіб. "Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми з попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стріляти не вміли," – згадував один із січовиків.

Не переповідатиму усіх подробиць бою, про який от вже століття сперечаються історики. Зауважу лише, що при багатократній чисельній та збройній перевазі більшовиків він тривав з 9 ранку до вечора (майже 8 годин), українці відбили кілька атак. На підмогу більшовикам підходили все нові загони Муравйова, а з боку Чернігова – ще один їх бронепоїзд, що почав обстріл оборонців із тилу. У студентів та юнкерів закінчилися снаряди для гармати, відтак набої…

Проте якщо юнкери відступали під прикриттям насипу, то у студентів спереду й позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні вирішив багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Ідея виявилася невдалою: сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко.

Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Вже біля потяга, що чекав їх віддалік, з'ясувалося, що не вистачає чоти студентів: розвідувальна чота, відступаючи у сутінках, вийшла на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, зі 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії, уродженець Львівщини Григорій Піпський перед розстрілом першим почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підхопили спів…

«Цей бій зупинив на кілька днів наступ російських більшовиків, відтак Центральна Рада змогла протриматися в Києві, що було надзвичайно важливо для делегації УНР на мирних переговорах у Бресті про визнання незалежності України, – пояснює значимість бою академік В. Сергійчук. – Завдяки саме цій жертві нашої молоді 9 лютого 1918 року Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина визнали УНР самостійною державою, в результаті чого їй було надано військову допомогу в очищенні України від непрошених гостей…».

«Українська молодь має дороговказ першої активної боротьби із найжорстокішим агресором у світі: більшовицькою Москвою, – наголошував Є.Маланюк. – Цей бій невеличкої горстки проти цілої орди мав для дальшого ходу української революції епохальне значення. По-перше, він дав загроженій столиці час на ліквідацію одного з фронтів. А по-друге і найважніше, він став українською національною Голгофою, від якої струснулося сумління всіх прошарків населення України. Отже, з прикрої і болючої військової поразки Крути стали джерелом національної непереможності, давши приклад самопосвяти на жертовнику нації».

Замість післямови

19 березня 1918-го за рішенням Центральної Ради полеглих студентів урочисто перепоховали  на Аскольдовій могилі в Києві. Ба, більше, голова Центральної Ради М. Грушевський перервав її засідання, закликавши уряд взяти участь у процесії: «Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні!».

На жаль, невдовзі – у Радянській Україні – про подвиг молоді під Крутами  було забуто на більш ніж 70 років. Натомість у Галичині культ героїв Крут поширився серед пластової молоді, яка в 1926 році створила «Курінь Старших Пластунів ім. Бою під Крутами». У 1931-му ініціативу перейняло львівське студентство, ухваливши «вважати роковини бою під Крутами українським всестудентським святом». А під час Другої світової ОУН та УПА встановили і традицію відзначення пам'яті Героїв Крут як національного свята.

На державному ж рівні вшановувати пам'ять героїв Крут почали в Україні лише 2004-го. А 2006 року відкрили Меморіал пам'яті героїв Крут на самій залізничній станції. Пам'ятником став насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону – символ колон КНУ, звідки були більшість студентів під Крутами. Біля підніжжя пагорба звели капличку, а поруч із пам'ятником викопали озеро у формі хреста. У 2008-му меморіал доповнили сімома вагонами військового ешелону. Однак офіційно його так і не оформили, а відтак музей у Крутах, як і Музей УНР у Києві, позбавлені державного фінансування й існує реальна загроза їх закриття…

Юрій НИКОРАК.