Біноклі, тепловізори, генератори, навігатори, приціли і навіть автомобілі, - вже більше, аніж п’ять років волонтерська ініціатива Львівський Лицар допомагає українським воякам на фронті. Від старту своєї роботи, а почалося все з перших днів березня 2014 року, від інших вони відрізняються тим, що забезпечують хлопців приладами. Кажуть : «Добрий одяг критично важливий на війні, однак лише одягом війну не виграєш». Гасло ініціативи: «Війна стосується всіх! Перемога залежить від кожного!».

Нещодавно один з координаторів ініціативи Андрій Салюк, який поза військовим волонтерством є відомим львівським пам’яткоохоронцем, побував із візитом у США, де зустрічався з українською громадою.

Інформує Форпост.

- Пане Андрію, пройшло п’ять років. Ми багато чуємо, що армія вже доволі добре забезпечена. Чому і чим ви і далі допомагаєте воякам?

- Звісно, ми всі визнаємо, що зараз хлопці забезпечені одягом і набагато кращим харчуванням. Але зі спорядженням великі проблеми: багато приладів на рівні 70-80-х років минулого століття, багато просто не годиться в умовах сьогоднішньої війни. Окремі елітні підрозділи (сили спеціальних операцій) мають добре спорядження, але навіть і вони до нас інколи звертаються.

Основний же натиск ворога тримає мотопіхота, хлопці на БМП, БТРах і танках. Наша допомога всі п’ять років незмінна: передаємо те, що допомагає воякам залишитись живими, боротись з ворогом і найважливіше - перемагати.

- Нещодавно ви їздили до США на запрошення української громади. Розкажіть про цю поїздку.

- Поїхати до Америки - не у сусідню область. Очевидно, ми з волонтерами дуже вагались, чи варто. Головна ідея такої поїздки - подякувати. Ми хотіли сказати дякую тим, з ким мені вдалось зустрітись, а через них - цілій українській громаді в Америці, яка самовіддано і щиро всі ці роки допомагала. Ми не знаємо, чи Україна як держава колись дякувала цим людям, але для нас це було дуже важливо.

З перших днів війни українські громади різних країн у різний спосіб допомагали нашим воякам не тільки через нашу волонтерську ініціативу, а й через інші організації і волонтерів.

Ми почали співпрацювати з діаспорою в США та Канаді від перших місяців російської агресії. Ще на початку березня 2014 року в офіс Товариства охорони пам’яток, де в час Революції Гідності був пункт допомоги на Майдан, по допомогу прийшли наші прикордонники. Ми віддали їм, що ще залишилося з часу Майдану: одяг, спальники, харчі і навіть саморобні бронежилети. Власне зараз вже призабулось, але саме прикордонники взяли на себе перший удар війни з Росією, адже створювали кордон з окупованим Кримом. З цієї допомоги і народилась наша волонтерська ініціатива.

Ми розуміли, що залишатись осторонь, особливо тоді, коли взагалі не було ніякого забезпечення армії, неможливо.

Кілька місяців публічно про нас майже ніхто не знав, працювали фактично конспіративно. До 30 липня 2014 року ми працювали самі та залучали друзів. Все обладнання купували за родинні заощадження та кошти друзів. Так, у квітні до мене написав давній товариш, який зараз мешкає у Канаді, Ігор К, який сказав, що громада зібрала гроші і передає нам. Це, мабуть, була перша співпраця з діаспорою.

- Де відбувались зустрічі і з ким вдалось побачитись?

- Я поїхав на запрошення Спілки Української Молоді, але зустрічі відбувалися з ініціативи та організаційної підтримки кількох організацій. У різних містах зустрічі організовували різні люди та організації. Зокрема СУМ, Український Конгресовий Комітет Америки та Союзу Українок. Загалом за три тижні відбулось понад 10 презентацій на Східному узбережжі: в Нью-Йорку (Мангетені, Брукліні), Випенні, Філадельфії, Стемфорті, Пассейку, Ірвінґтоні, Бостоні, Гартфорді. Я дуже вдячним всім, хто долучився до організації моїх доповідей, надавав приміщення, приймав мене і забезпечив комфортний побут.

Моя презентація складалась з кількох частин і я говорив не лише про Львівського Лицаря. Передусім згадував, що займаюсь охороною культурної спадщини, показував фотографії пам’яток, які ми разом рятуємо з учасниками Товариства охорони пам’яток. Зокрема, презентував ініціативу з порятунку церкви в Кугаєві, яка триває досі. Очевидно, Майдан та війна багато змінили у нашій роботі. У час Майдану в Товаристві був створений пункт допомоги. А далі вже було рішення, що допомагатимемо хлопцям на фронті приладами, оптикою, обладнанням.

Важлива річ, про яку я говорив на своїх доповідях в Америці, - війна триває і наші вояки далі потребують допомоги. Моє завдання було розказати, чим саме займається Львівський Лицар. Адже різні ініціативи зайняли свої ніші - хтось плете сітки, хтось передає одяг, і кожна робота дуже і дуже важлива. Лицар з перших днів війни допомагає приладами. Я провів цікавий експеримент - на кількох зустрічах питав людей, чи вони знають, що таке тепловізор. Абсолютно усі знали. Навряд чи до війни хтось, окрім окремих фахівців, знав що це таке. Це свідчить про заангажованість нашої української громади у допомогу українському війську: хтось купував тепловізори, хтось жертвував гроші. Люди, з якими я зустрівся, дуже часто згадували, як конкретно вони були задіяні у всі ці події: купували, передавали, долучались коштами, щоб допомогти нашим воякам покращити їхнє забезпечення найрізноманітнішим спорядженням.

Я намагався детальніше розказати про дуже специфічні речі: як ми визначаємо, що треба воякам, як підбираємо обладнання, як вже тепер можемо рекомендувати найкраще для тих чи інших військ. Це все прийшло з досвідом і через спілкування з тими, хто користується обладнанням. Навіть такий простий прилад, як бінокль, ми підбираємо під конкретні завдання. Ми говорили про складну оптику, але й не тільки. Ще про такі речі як сонячні батареї, генератори, про речі, які придумали і налагодили виготовлення волонтери Лицаря.

Я розповідав це все, аби вони побачили, що, на жаль, війна триває. Українці діаспори дуже часто були справді здивовані. Найбільше нерозуміння - чому за п’ять років Держава не забезпечила усього необхідного, адже є Міністерство, є Генеральний Штаб? Друге нерозуміння: чому вони про це не знають, чому не чуємо по телебаченню про потреби вояків? У багатьох є українське телебачення і люди стараються бути в курсі. Але про війну перестали говорити, і про загиблих теж. Для них це шок!

За час поїздки зустрічався з незнайомими і давніми друзями. Мені дуже приємно, що під час презентацій я зустрів там знайомих, з яким ми були ще на голодуванні 1990-ого року. Я не бачив їх всі ці роки. Зустрів також волонтера, який працював з нами тут, у Львові, а зараз поїхав до дружини, яка в Америці пише наукову роботу, і далі там займається волонтерством. Приходило багато людей, з якими ми давно спілкуємось і переписуємось, але були і ті, хто лише чув про ініціативу, або взагалі вперше почув.

Дуже приємно було розуміти, що це все важливо для них. Зустрічі тривали в середньому три години, половину часу я розповідав, яка в нас ситуація, а далі були запитання.

- Чи обговорювали, чим конкретно можуть допомогти українці, які нині живуть в Америці?

- На кожній зустрічі я наголошував, що дуже важливо, аби, стараючись допомогти одним (нашим воякам на фронті), ми не створили неприємностей іншим (тим, хто допомагає). Тому ми багато говорили, що у жодному випадку не можна купувати і передавати до України прилади, які заборонені на експорт. За це дуже легко отримати великий штраф або навіть ув’язнення. Проблеми можуть бути як у людини, яка купила і передає, так і в тих, хто займається пересилкою. Про заборону експорту конкретної речі неважко дізнатись - варто просто перепитати в магазині. Але разом з тим є дуже багато речей, які не заборонено вивозити, і які дуже і дуже потрібні хлопцям на фронті. Цим я ще раз наголошував на тому, що ми не займаємось зброєю, ми допомагаємо речами, які є у вільному доступі.

З іншого боку я дуже просив не вдаватись в іншу крайність - не передавати будь-що, що комусь здається потрібним. Якщо хтось має бажання допомогти, нехай спитає у волонтерів, що треба. На жаль, ми мали випадок, коли з-за кордону передали три великі пакети біноклів і жоден з них не був можливий до використання на війні: усі були старі, або вже поламані, або у дуже поганому технічному стані. Мав інший випадок: я зустрічався з чудовим паном, який є дуже хорошою людиною і дуже багато допомагає нашому війську. Він практикував таке: купував в Америці по 25 доларів японські біноклі і передавав хлопцям. Але це також неправильно. Хлопці воюють! Це не якась забавка дітям, які пішли з цим біноклем в гори, а якщо розбили – ну то не шкода, бо це лише 25 доларів. Це прилади, які рятують життя, або які ставлять життя під загрозу.

З таким неякісним біноклем можна щось пропустити, недогледіти. Ми дуже детально підбираємо прилади для різних родів військ. Якщо передаємо прилад, він має якнайкраще відповідати потребам.

Зараз діаспора дуже багато допомагає з лікуванням наших бійців. Це постійний процес.

Є організації, які прицільно збирають гроші на лікування та реабілітацію. Ми кажемо: що більше допоможемо тим, хто на фронті, то менше треба буде лікувати поранених. Але, звісно, вся допомога важлива. Хлопцям на фронті дуже важливо знати, що, навіть якщо буде важке поранення, їх не залишать з цим сам-на-сам. Це елемент підтримки бойового духу навіть на передовій. Але, разом з тим, вони потребують допомоги приладами.

- Чи вдалось під час поїздки домовитись про подальшу співпрацю?

- Війна триває і, на жаль, буде тривати. І ми всі разом, в Україні і в діаспорі, повинні вимагати від влади адекватної реакції на війну. У нас війна випала, зокрема, з інформаційного простору. Допомагати потрібно далі: у більшій чи меншій мірі, що ми дуже намагаємось робити зараз. І я дуже-дуже вдячний, що, попри те, що допомога суттєво скоротилась, є ті, хто і далі допомагає.

На зустрічах люди давали датки, аби продовжити допомогу нашим воякам.

Ми зібрали певну суму, за неї у США будуть закуплені прилади: біноклі GPS-навігатори, далекоміри тощо. Там вони набагато кращої якості та набагато дешевші. Говорити про конкретну суму не будемо. Нехай вороги бояться :)

Мені дуже приємно, що люди зголошувались допомагати, і що вони розуміють, як це важливо, навіть якщо конкретно зараз допомогти не можуть.

Я показував людям СМС, які приходили від хлопців з фронту з текстом подяки та словами, що той чи інший прилад врятував комусь із вояків життя.

Я дуже хочу, щоб ці люди розуміли і серцем відчули, що їхня пожертва спричинилась до того, що якийсь конкретний хлопець тут, в Україні, повернувся з війни живим до мами, дружини, до дітей. Це не ефемерна допомога армії, а порятунок життя конкретного русявого чи чорнявого, зеленоокого чи кароокого хлопця. Саме прилад, який ми усі разом купили і передали, врятував Українському Воїну життя!

Розмовляла Наталка Мельник.

Довідка.

Влітку 2014 року до Львова повернувся Львівський лицар. Цій історії вже майже 100 років. У 1916 році Львів стояв перед небезпекою російської агресії і тоді, для залучення благодійних пожертв на потреби війська у Львові, з дерева створили Львівського лицаря. Кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська, мав прав право забити у обладунки лицаря металевий цвяшок, таким способом «зміцнивши» дерев’яного лицаря уже металевими латами. Нині лицар повернувся до Львова в образі святого Юрія Змієборця. Жертводавці зміцнюють його символічний щит і тим самим допомагають українському війську, що протистоїть російській агресії на сході України. Кожен тризуб на щиті - це реальна допомога фронту, крок до нашої Перемоги. 

Фото - Львівський Лицар.