Для того, аби простежити етимологію українських політичних і національно-визвольних поразок не потрібно займатися містифікаціями і розкидатися лозунгами на кшталт: «Така наша українська доля».

Намагаючись зрозуміти причини перманентного українського історичного краху, варто поглянути на самих себе, свої знівельовані шанси і своїх зневажених геніїв. Найкраще це робити ретроспективно, оглядаючись на минуле «з висоти» нинішнього досвіду.

Яскравим прикладом, який увиразнює деякі внутрішні хвороби нашого суспільства, є політичний досвід одного із найбільших українських Геніїв - Івана Франка. Каменяр тричі брав участь у виборах і… завжди програвав. Будучи на той час чи не найвизначнішим і найбільш впізнаваним українським суспільно-політичним діячем, письменником, журналістом, поетом і публіцистом Франкові таки ніяк не вдавалося подолати тогочасних ставлеників владних еліт та доморощених владарів.

І причиною була не відсутність популярності серед людей (Франка знали і поважали, а його думка була авторитетною) і не якійсь надто хитрі політичні технології (хоч вони таки були). Просто уже в той час серед інтелігенції та селянства уже зародилася болюча українська традиція – виборець продавав свій голос.

У постаті Івана Франка владні еліти (головно поляки) вбачали серйозну загрозу, адже завдяки неймовірній обдарованості і працьовитості, енциклопедичному рівню знань й активності, непересічності ідей і навіть щоденної поведінки Франко мав шанс втілити й уособити найвищі цивілізаційні прагнення українців – свободу, незалежність, самобутність в межах чи поза межами імперії. Ба більше: він міг це зробити цілком цивілізованим і законним шляхом – через роботу у Парламенті Австро-Угорської Імперії чи Галицькому сеймі. Але не сталося… ще тоді українці не склали іспиту на політичну зрілість.

Влада на місцях всіляко намагалася перешкодити Франкові у його передвиборчій діяльності. Доходило навіть до того, що одного разу у Каменяра вкрали взуття для того, аби він не зміг піти на зустріч з виборцями. До цього додавалися також інші технології – своєрідний переділ виборчих округів, тиск на селян-виборців, заборона зібрань, які були спрямовані на підтримку Франка тощо.

Але найстрашнішими були не технології влади, а світоглядні особливості (чи відсутність цих особливостей) самих українців. В усіх трьох випадках – у 1895, 1897 і 1898 роках – Франко був відвертим фаворитом передвиборних змагань, але в останній момент він програвав то у 30-ть, то у 50-ть голосів своєму конкурентові. Причини банальна – за сприяння влади конкуренти скуповували голоси виборців. Історики зазначають, що у 1895 році селяни-хруні (а так називалися ті, хто продавав свої голоси, бо хрунь – це свиня) на виборах з’їли 70 км ковбаси. Ціна за свободу?

Сам Франко спершу до поразок ставився по філософському. Зокрема, після другого програшу він сказав своїй дружині: «А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди».

Іван Франко вірив у ці плоди, у те, що згодом народиться своєрідна політична культура (та, зрештою, суспільна культура як така). Але, на жаль, історія продемонструвала нам, що народження культури є справою аж надто затяжною і навіть трагічно втомливою.

Вся подальша градація українського політичного життя – аж дотепер – лише увиразнює хвороби українського суспільства. Сучасники Франка зазначали: «Поляки в таких суспільно–політичних умовах легенько куплять українців, адже УКРАЇНЦІ ПРОДАЮТЬСЯ!!! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу».

Ми, як сучасники нинішніх суспільно-політичних процесів, можемо стверджувати майже те саме: «Українці продаються. За гроші, гречку, посади, фіктивні доплати до зарплат і пенсій. Українці стають жертвами дешевих медіаманіпуляцій і піддаються нав’язаним фіктивним лідерам».

Після останньої поразки на виборах Франко написав: «Я половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!! Жорстокі наші часи!».

…Зараз, напередодні парламентських виборів, хочеться вірити, що кожен з нас віддасть свій голос відповідально – з опертям на свої переконання, досвід, ґрунтовний аналіз і не продасть його ні за гроші чи землі і посади, ні за казкові нереальні обіцянки. Бо тільки так може народитися по-справжньому сильна нація, яка спільно творить сильну Батьківщину.