Двадцять дев’ять років незалежності – це достатній період для консолідації держави, створення основ нової політичної та економічної систем, різних противаг до зовнішніх та внутрішніх загроз. Але, на жаль, не така ситуація в Україні. Невпевненість у завтрашньому дні проймає на сьогодні все суспільство, і це стосується не лише загрози з боку агресора Росії, але й девальвації державності загалом через кризу державних інститутів, економічний занепад й втрату людського потенціалу внаслідок масової еміграції закордон на заробітки та навчання.

У такій ситуації модним стало звинувачувати український народ, який, як багато-хто пише, зрадив українській ідеї. З цього приводу пригадую один момент з наукової конференції на початку 90-х років ХХ ст., коли якийсь доповідач почав говорити образи на адресу нашого народу, мовляв українці обмежені, такі-сякі, думають лише про хліб та сало і т. п. У президії конференції був відомий дисидент, уже покійний професор Валентин Мороз, який не дав змоги завершити цей виступ, встав і сказав: «Це ви негідник, а народ наш великий, він має загальносвітові досягнення і перемоги». Це виглядало дуже жорстко і не зовсім коректно, але таку репліку В. Мороза я цілком підтримую і адресую усім тим, хто продовжує обзивати українців «рабами», «вівцями» і т. п.

То чи дійсно була зрада з боку українського народу? Давайте з’ясуємо. Наш народ є постгеноцидним. Він пережив такі катаклізми, після яких багато інших народів, навіть великих і культурно розвинутих, взагалі зійшли б історичної арени. Але попри величезні людські і морально-культурні втрати українці все спромоглися здобути незалежність на поч. 90 х років минулого століття і, до речі, подарували її кільком іншим країнам (Білорусі, країнам Середньої Азії). Так, значна частина українців на 1991 рік була під впливом совкової ідеології та ідентифікувалася з попередньою державою. Та був уже і значний вплив національно-демократичних сил (понад 30 %). Це не так багато, але й водночас було достатньо для перетворення України в успішну національну державу європейського типу.

Але стратегію розвитку держави, її основні ідеологічні засади нове керівництво України так і не зуміло обґрунтовати. З самого початку не проводилась державна політика в напрямі розширення середовища проукраїнських настроїв, не було системної інформаційної діяльності щодо роз’яснення нових геополітичних реалій і формування нових смислів, мінімізації впливу антиукраїнських середовищ. Але найбільші негативні наслідки мав вибір невдалої моделі переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, коли замість наведення ладу в державному секторі економіки, грошової приватизації нерентабельних державних підприємств і залучення західних стратегічних інвесторів провели так звану «сертифікатну» приватизацію, внаслідок чого майже усім майном заволоділи люди, які взагалі не ідентифікували себе з Україною, проводячи політику вивезення капіталів з нашої держави, руйнування виробничих потужностей та скорочення робочих місць. І це стало не лише передумовою погіршення рівня життя громадян, але й вирішальною втратою з боку державницьких політичних сил. Бо домінуючі вже в економіці та інформаційній сфері космополітичні й антиукраїнські середовища під різними спекулятивним приводами поступово розпочали ліквідацію українських національно-демократичних партій, «реставрацію» і радянської ментальності, й символіки, і навіть розширення радянської ідентичності та зміцнення політичних сил, що на неї спирались.

Але в 90-ті роки ХХ ст. розчарування громадян економічною політикою в Україні ще не були такі загрозливі, бо не було реальних зовнішніх небезпек. Та вже на початку двотисячних років Росія перейшла до відкритої політики відновлення імперії в межах СРСР, створюючи в Україні різні гібридні середовища свого впливу. Український народ двічі піднімався на масові протести у 2004 та 2013 роках, відстоюючи суверенітет держави у протистоянні з Росією та вимагаючи прозорих й справедливих політичних відносин, покращення свого соціально-економічного становища. І тут треба наголосити, що прагнення до нормальних економічних умов життєдіяльності властиве кожному народу і є доброю засадою його подальшого розвитку. А що виходило в результаті: замість очікувань покращення з соціальною і правою справедливістю, – ліберально-цинічна політика тотального зменшення соціальних видатків, збільшення тарифів та зарплат дискредитованих високопосадовців, зменшення робочих місць та ін., що видавалося як проведення реформ. Міжнародні транснаціональні спекулянти, маючи суттєвий вплив на економічну політику останніх українських урядів та виходячи зі своїх інтересів, не розглядали Україну як державу з розвинутою наукомісткою промисловістю, високим рівнем науки й освіти, а переважно лише як постачальника сільськогосподарської сировини та дешевої робочої сили. Тому постмайданні уряди так і не запропонували таких реформ, які дали б якийсь імпульс економічному розвитку і створенню робочих місць, а це вело до соціально-політичного відторгнення широких верств населення від політичного керівництва.

Такі негативні тенденції в умовах цинічних інформаційних маніпуляцій завершились поразкою на виборах постмайданних політичних сил. Але це не була зрада з боку українського народу, а навпаки, зрада політикумом інтересів українського народу. Тобто знову проявилося відставання провідних верств українського суспільства від рівня широкого загалу. І така зла доля, яка, на жаль, супроводжувала Україну впродовж тривалих періодів історії, знову повторилася.

Прихід до влади у 2019 році нових політичних сил з невизначеними ідеологічними засадами позначив й новий суперечливий період політичного розвитку України. Були насамперед побоювання зміни геополітичних орієнтацій, які на щастя, не підтвердилися. Але загрози національно-державницьких та економічних втрат, особливо щодо ілюзорних проектів можливої інтеграції окупованих районів Донеччини в умовах коронавірусної кризи, залишаються. Зберігаються також надто великі впливи на українську політику міжнародних транснаціональних спекулянтів та українських олігархів. Україна стає полігоном, де відкрито змагаються різні спецслужби та закулісні гравці. Поглибились загрози національній безпеці внаслідок розширення впливу відверто проросійських антиукраїнських політичних сил (Медведчука, Шарія), втрати території життєдіяльності українського народу внаслідок продажу іноземцям та різним тіньовим структурам 70 % українських земель.

Але це не безвихідь. В історії України були й складніші часи. І все залежатиме від того, чи зможе сам український народ знову самоорганізуватися соціально й політично та дійсно стати сувереном на своїй землі. І я вірю, що зможе. Вітаю з Днем Незалежності України, бо це велика подія і в житті українського народу, і в світовому масштабі!

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка