• Головна
  • Новини
  • 64 спогади – до 64-го дня народження Маестро української пісні Ігоря Білозіра

23.03.2019, 09:20

64 спогади – до 64-го дня народження Маестро української пісні Ігоря Білозіра

24 березня минає 64 роки від дня народження видатного українського композитора та народного артиста Ігоря Білозіра. До цієї дати журналіст Михайло Маслій підготував 64 спогади про Ігоря Білозіра - сучасників, колег, друзів та рідних.

Зокрема, Михайло Маслій на своїй сторнці на ФБ написав: "24 березня різдво Ігоря Білозіра… 64 вислови сучасників, колег, друзів, рідних до 64-го дня народження Маестро української пісні — до 45 земних літ додалося вже 19 Небесних…
Ігор Білозір: «На сумній ноті ніколи не можна зупинятися, куртка на ваті! Навіть коли пісня написана в мінорі, все одно вона повинна звучати мажорно».

Усе життя Ігоря супроводжував і зваблював мінор, який за його словами, не важкий, а світлий сум: спогад, мрія, десь нездійсненна. Можливо і тепер, коли його немає уже другий десяток літ, Ігореві хотілось би, щоб життя не закінчувалося на сумній ноті. «А що куртка та на ваті, А ми піснею багаті!!!».

Нехай звучить Білозірова пісня. Яка мелодія! Яка зрима і повчальна екологія пісенності. Екологія! Доконче потрібна зараз нам усім. Для нашого очищення. Самоочищення духовної скарбнички, чиї джерела надихали народ, його геній.
„Боляче про це говорити. Шкода, що ніби все у нас є: прапор, символіка, герб... Ніби все зробили: є Україна, окрема держава. Але не бачимо її жодного поступу вперед. Бракує нам, щоб люди були на своїх місцях. Склалося враження, що кожний став самостійним і кожен сам на себе працює. То як можна тоді побудувати Україну?”, — справедливо і далекоглядно визнавав Ігор Білозір у липні 1992 року.

Він не раз творив довкола себе дива. І то не було містифікацією. І не лише у написаних і заспіваних ним піснях, а й у безпосередньому спілкуванні: якесь подивляюче відчутне енергетичне біополе, що здатне було несподівано викликати, скажімо, тепло у простягненій йому для потиску руці...

Білозірова щирість, вроджена доброта, скромність, чесність, щедрість натури, позбавленої найменшого натяку на лукавство, були би прекрасними чеснотами, коли б мимоволі, знову і знову десь із підсвідомості не виринала страшна за своєю абсурдністю думка: чи не ці якраз чесноти обірвали на 46 році життя Ігоря? „Україно, матінко моя”, — як співав у пісні — чому віддаєш на поталу своєму ж народові, котрий чи то вріс колінами в землю, чи зрахітнів до того, що вже й не годен, чи ліньки йому звестися з духовних колін, — чому віддаєш на смерть свого вірного та світлого сина, який став на твою оборону з піснею на вустах? Ні, радше це нам попередження: жертвуючи своїми синами, Україна волає про порятунок від власної загибелі. Прислухаймося до голосу Ігоря, до його пісень. І — найвищий час зрозуміти: ми не є нацменшиною у рідній домівці! І доволі віддавати на глум чужинцям та їх холуям нашу честь, нашу гідність, нашу волю!

Ми не змогли врятувати його за життя... Ми повинні зробити вічними його пісні, його музику.

Милозвучне прізвище Білозір на Радехівщині завжди вимовляли так лише у називному відмінку, в інших, як і має бути, відбувалося чергування голосних: Білозора, Білозору... З перших газетних публікацій зі стрімкою популярністю і визнаною славою ніхто ніколи не відміняв того милого та світлого Ігоревого прізвища і так було роками: Білозіра, Білозіру... Музика Білозіра, пісні Білозіра, ансамбль Білозіра, музиканти Білозіра... Ігор привчився і призвичаївся до цього, звикли так говорити і вважати за правильне й мільйони шанувальників таланту. Ігор завжди шанобливо ставився до правил рідного правопису, делікатно і коректно поправляв тих, хто говорив з помилками. Йому здавалося, що два різні прізвища Білозір та Білозор при відмінюванні стають одним. І від цього втрачається енергетика його Білозірового ймення. „Зміна хоч однієї букви у прізвищі змінює і саме прізвище” — не раз наголошував Маестро. Тому повсюди й надалі, пишемо й говоримо так, як хотів цього Ігор".

Редакція WN дякує Михайлові Маслієві за те, що завдяки його зусиллям і талантові збережено для історії ці унікальні свідчення про життя і творчість Ігоря Білозіра, а в його знаменитій особі - про епоху, котра минає. Подаємо першу частину великої публікації до 64 уродин Великого творця української пісні.       

1. Володимир Мулявін (засновник ВІА «Пєсняри»): «Ігор Білозір досить вдало продовжував пісенну традицію „Пєсняров”,  „Смерічки” Левка Дутковського  та Володі Івасюка».

2. Оксана Білозір: «Ігор направду був національним героєм — своїм талантом, своєю наполегливістю, ставленням до життя. Українська культура, мова, пісня домінували в нього над усім. Білозір мав славу самобутнього самородка. Перші прекрасні твори Ігор сам писав і вірші, і мелодії, й сам співав.  У 1980–их роках рівних ”Ватрі” не було нікого в Україні. Наполегливим був і Ігор, завдяки його зусиллям було знято ряд музичних телефільмів, які відразу йшли в народ. Закріплювалося створене і на численних гастрольних прем’єрах. Усе це — заслуга Ігоря, якого відразу полюбили. Це було нормально. Нині можу стверджувати, що Божа ласка тоді сприяла тому, щоб воно зайняло гідне місце і полетіло у світ».

3. Ніна Матвієнко (співачка): «Хочу до землі вклонитися Галичині за сина такого, за Ігоря Білозіра. Сина  — чистого в своїх ідеалах музичних і в мелодіях свого рідного краю».

4. Богдан Стельмах (поет): «У той момент, коли пропав Володя Івасюк, мене пізньої весни 1979 року познайомили з Ігорем Білозіром, і пісенна творчість продовжилася… Соловей не може замовкати, якщо трапилася біда — одного заміняє другий соловейко. Ліс без солов’я не може жити. Як у природі, так і в нашій пісні, — соловейко не може замовкати!..»

5.Мар’ян Шуневич (співак): «Ще до мого приходу у «Ватру» Ігор отримав прізвисько Дуче. У тому, що стосувалося творчості, він був справжнім диктатором. І ця якість його прикрашала. Був справедливим, вимогливим щодо репетицій, дисципліни праці. Поблажливості і спуску не було ніколи і нікому. Доки  не добивався того звучання, якого хотів, пісню глядачеві не показували. А який вокал мала „Ватра”! Це була своєрідна школа найвищої майстерності».

6.Максим Міщенко (журналіст): «Серед сіризни буднів на зламі 1970–1980–их років ураз спалахнула Ігорева пісня, завирувала його ”Ватра”, увібравши в себе саму сутність українську. Господь дарував його Україні якраз тоді, коли це було найнеобхідніше. Ігор Білозір — білий птах української пісні. Ті, кому пощастило близько знати його як митця і як людину, приятелювати, співпрацювати з ним, — багаті люди. До кінця днів своїх вони грітимуться щедрим теплом його великої душі. Він жив так, як писав, а писав так, як жив».

7. Андрій Білозір: «Тепер, коли тата немає, кожне слово, кожна інтонація, тембр сприймаються по-іншому. Дуже подобаються мені „Світлиця”, „Від Бога” та „Ніби вчора”. А взагалі люблю усі батькові пісні, я на них виріс. Ніхто мене ніколи не змушував їх слухати, вони мені завжди подобалися. Як можна не любити того, чому людина віддала усе життя?! Сумлінно й чесно. Так, як писав тато, легко, просто, щиро, тепло, ніхто інший не вміє на нинішній естраді. „Ніби вчора” має величезний позитивний заряд, данина пошани батькам за те, що народили і виростили. Вона більше мамина і ніби наперед написана для неї: „Вже моїм синам дарує сонце день...”  „Від Бога” — філософська річ, яка дала татові можливість серйозно задуматися над змістом життя. У трагічні моменти вона відразу приходить на слух. А „Світлиця” пахне Радеховом, рідною батьковою домівкою, вишитими рушниками бабці Марії і святковим затишком дідуся Йосипа.

Вірю, що тата любитимуть завжди. Нехай звучать майже понад сто пісень Ігоря Білозіра в усіх краях, де живуть українці, нехай вони й надалі втілюють нескорений батьків дух із обов’язковим символом його  життя — «Ватрою». Ради цього мріяв, творив, жив, і страждав…»

8. Володимир Дубас (фотохудожник): «Ті ватрівські часи Ігоря Білозіра, мабуть, були найкращими. І не тому, що були молодими. Були ми справжніми, без жодних „понтів”, без вишуканих страв і дорогих застіль. Брали один від одного лише добре та красиве. Разом жили, дружили, разом творили, разом допомагали один одному робити добро. Не думаючи про якусь прийдешню славу, якесь зоряне майбутнє. Слава Богові, що того добра було багато. І йшло все від серця, було джерельно чистим і незрадливим. І чесним!»

9. Михайло Батіг (журналіст): «Ігорева „Ватра” була справді явищем для української молоді: цікавим, своєрідним, надзвичайно талановитим. Ті пісні, які писав Ігор відповідали настроям часу. І Максим Міщенко, і Володя Дубас зробили дуже багато для популяризації цього самобутнього колективу в обласній молодіжній газеті, адже вони, як і я, у всі роки шанували і любили Білозірову „Ватру”. Тоді існував своєрідний ватрівський бум, наші матеріали (тексти пісень з нотами, розповіді, інтерв’ю, фотографії) акуратно вирізалися і вклеювалися в дівчачі шкільні щоденники, які заводили майже всі школярки-старшокласниці. Так зароджувався рух фанатів „Ватри”. І ми всіляко сприяли цьому, в доброму розумінні. Та й Ігор те добро завжди пам’ятав”.   

10.  Єва Степанівна Похмурська (перша вчителька): «Як нині пам’ятаю 1 вересня 1962 року (була тоді тридцятилітньою), коли мені довірили першокласників, які стали для мене найдорожчими з усіх інших випусків. Усі горіли нестерпним бажанням навчатися. Ігорко Білозір з першого ж дня сів на другу парту від вікна. Приємний, милий, спокійний, вдумливий хлопчик. Його вирізняла уважність, наполегливість, вдумливість. А з роками відчула в ньому неабиякий талант, всіма силами тягнувся до прекрасного. У молодших класах Білозір не за роками був серйозний. Знав чого хоче і йшов до своєї мети. Його Тато Йосип Дмитрович працював разом зі мною в учительському колективі, тому на Батьківські збори приходила Мама Ігорка Марія Іванівна. Старші Білозіри славилися своїм патріотизмом, духовністю, шляхетністю, моральністю, їх всі любили і поважали. Ігорко від колиски був обласканий теплом і увагою. Мама ж ніколи не червоніла за сина, адже претензій до нього не було, я його ставила у приклад. Не хочу нікого образити — любила і люблю кожного. Моїм улюбленцям відкривалися нові незвідані горизонти. Вони ставали великими людьми, а я в душі раділа за них, адже зуміла засіяти добре, розумне і вічне зерно”.

11. Марта Кінасевич (радіоведуча): «Ігор учився в сьомому класі в Радехові — райцентрі Львівської області. Якось, коли прийшла на роботу, мені сказали, що мене хоче бачити юнак. Це і був Ігор Білозір. Сором’язливо зізнався, що пише пісні. Я вирішила зробити його „героєм” програми „Мікрофон для всіх”. До речі, за ту назву мені також „влетіло”, позаяк наше керівництво вічно обурювалося: „Як то так — „для всіх”? Невже кожний з вулиці може виступити перед мікрофоном?!” Але Ігор Білозір був „не кожний з вулиці”: про це свідчили пісні, написані юним композитором… Вирішила запросити в радіостудію його „ансамбль” в неділю, у вихідний день, і, в результаті, було записано сім пісень. Шкода, що з того нічого не збереглося. Подібно, як щезли з редакції копії передач тих років. Але Ігор тоді повірив у свої сили. Про це пізніше він мені сам розповідав”…

12. Юрій Шаваров (відомий хірург): «„Ми не лише навчалися в одному класі, не лише мешкали на одній радехівській вулиці, а й були сусідами. Нас розділяв паркан. Звісно, усі дитячі пустощі — штурхалися, боролися, мали свої захоплення і ними ділилися з усіма — були нам властиві. Ігор добре грав у футбол, тож часто ми вже в класах п’ятому-шостому грали проти сусідньої вулиці. Разом збирали марки, різні теми, все підряд — космос, звірі, птахи. Обмінювалися монетами. З класу третього-четвертого і до закінчення школи ми сиділи за однією партою. В нього вже були свої зошити–пісенники, які користувалися особливою популярністю в дівчаток.  Коли ж Ігор почав писати власні мелодії, то кликав до себе додому. Спочатку видавалося, що хоче похизуватися. Він впевнено брав акордеон і грав, просив оцінити: подобається чи ні, звучить чи так собі. Коли я чесно зізнавався, що звучить, Білозір казав: „Я знаю. Але чую і відчуваю як воно має і буде звучати!”

13. Андрій Приступа (шкільний товариш): «Ми разом з Ігорем навчалися в радехівській музичній школі в одного викладача Петра Степановича Теслюка. Білозір грав на акордеоні, а я — на баяні. Я старший на рік від Ігоря, вчився тоді у восьмому класі, він — у сьомому. І мені пощастило грати у нашому шкільному ВІА, який організував Ігор. Репетиції проводили в старому радехівському клубі (районного Будинку культури тоді ще не було), потім нам заборонили і ми перебралися у клуб районної пекарні. Ігор завжди був веселий і компанійський.  А найбільше, що в ньому мені подобалося, — організаторські здібності. Ще з шкільної парти. За що не брався, все йому вдавалося. Міг домовитися, знайти необхідних людей зі зв’язками. Він дотримував слова. Йому вірили і довіряли. З ним хотіли мати справи і дружити всі, хто його знав”.

14. Ігор Калинець (поет): «Коли я вийшов з тюрми, то любив слухати пісні Ігоря Білозіра, ходив на концерти його ”Ватри”. Нам з дружиною вони дуже подобалися. Ігор ніколи не звертався до мене. Та й гарні тексти для нього писали Богдан Стельмах і Роман Кудлик. Я з того лише тішився, ніколи не ревнував, адже пісні — не мій жанр. Гадаю, написане з Михайлом Мануляком, було приємною випадковістю. Хоча... Якби не КДБ, різне могло бути. Михайло народив багато гарних пісень, які чекають свого часу і свого виконавця».

15. Іван Попович (співак):  „Те, що робилося у пісенному Львові на початку 1970–их, Києву навіть і не снилося. Я час від часу співав з „Медікусом”, якийсь час у „Арніці”, потім зорганізував „Ровесник”, який переріс у четвертий склад ”Ватри”. То були незабутні часи. Та й згадаймо тогочасні популярні студентські інтерклуби, в яких негри чи в’єтнамці з жахливим акцентом співали українською. А якою подією був Клуб творчої молоді! Ми там практично жили, туди любив заходити і сам Володя Івасюк. Назва Клубу тоді відповідала дійсності. Там в якийсь час пізнав я Ігоря Білозіра, який очолював уже ансамбль ”Ритми Карпат” автобусного заводу. Тепер читаю в пресі, що, мовляв, Попович і Мануляк зіпсували ”Ватру”, а ось Ігор запалив її по–справжньому. На все свої причини. Я не встиг піднести ”Ватру”, адже був і там недовго, згодом переїхав до Києва. Я ж запропонував на своє місце Білозіра, на щастя, тодішнє керівництво Львівської обласної філармонії пішло на те. Одним ”Пшеничним перевеслом” він увійшов у золотий пісенний фонд”.

16. Олександр Балабан (музикант, аранжувальник, звукорежисер): «Ігор очолював ”Ритми Карпат” Львівського автобусного заводу і в кінці червня 1979 року здавав концертну програму для роботи в Львівській обласній філармонії. Ось тоді я зіграв чи не доленосну роль для ”Ватри”, адже був серед членів худради. Хоч концертна програма була, чесно кажучи, ще заслабенькою, я встав і сказав: ”Хлопці мають своє обличчя, свій стиль, вони самобутній колектив, в якому звучать народні інтонації. Вони дуже ще молоденькі. Давайте дамо їм час ствердитися”. До моєї думки прислухалися. Ось так ”Ватра” Ігоря Білозіра стала філармонійним колективом».

17. Орест Хома: «„З Ігорем працював ще від 1977 року на автобусному заводі, у „Ритмах Карпат. Я добре знався з Романом Лозинським, завдяки йому потрапив у колектив. Відтоді знав Білозіра, як творчого тирана, у доброму розумінні слова. Він вимагав чистоти вокалу, музичного супроводу. Репетиції завжди могли затягувати в часі, доки Ігор не досягав потрібного йому результату. Видавалося: ансамбль самодіяльний, а він працював лише професійно. Поблажок чи розслаблень не дозволяв нікому. Навіть Оксані. Ганяв нас Ігор на всі сто відсотків, а то й більше. З часом усі зрозуміли і відчули наскільки він все правильно робив. І наскільки кожному, кому доля всміхнулася з ним працювати, згодилося все це в житті. Ми тоді тільки тим і жили — день і ніч. Канапки, кава і репетиції... І так чи не 24 години на добу. Навіть у снах я чув весь репертуар і сам намагався самовдосконалюватися.  Білозір ніколи не носив зла за пазухою, був добряком. Чудово розумів, що всі люди різні, і це є нормальним життєвим процесом. Головне ж — залишатися людиною. Хоч запалювався, але швидко відходив. Оте прізвисько, яке отримав ще в „Ритмах Карпат” — Дуче — йому пасувало лише щодо творчості. Поза сценою, у повсякденному житті завжди залишався душею товариства, інтелектуалом, цікавим співрозмовником”.

18. Марта Лозинська (співачка): „ Ігор був добрий, не вмів ображатися. З ним було цікаво працювати, хоча в певні творчі моменти він ставав нестерпним. Був надзвичайно емоційним, міг образити до сліз двома–трьома словами, і тут же розвертався й вибачався. Їді в нього не було ніколи”

19. Петро Запотічний: «У 1979–му я уже здружився з Ігорком. Якосьвін сказав: ”Знаю, що бавишся віршами, то напиши для мене „візитку” „Ватри”. І досить скоро яприніс вірша, на якого Білозір так само швидко написав мелодію. Так народилася пісня „Ватра, ватра, вогонь незгасимий!”, якою упродовж багатьох років ансамбль розпочинав усі свої концерти. 9 травня 1980 року я чергував у редакції Львівського обласного радіо. Несподівано відчинилися двері, і в них побачив усміхненого Білозіра. „Що, нудьгуєш, куртка на ваті?!” — сказав ще з порога. „Даю тобі мелодію, прослухай, а вранці чекаю тебе з віршем. Слухай музику, вона тобі сама підкаже, про що писати...” — ніби прорік Ігор. Він пішов, а я прокрутив мелодію разів п’ять–шість. Так народилося „Ніби вчора, рідна мамо, ви будили мене рано...” Зраненьку сором’язливо показав слова композиторові. Він зіграв на піаніно і проспівав. Усе звучало чітко. Я втрапив одразу, ми не підправляли жодного слова».

20. Мирослав Воньо: «Перше враження від зустрічі з Ігорем було таким, що він виглядав людиною не від миру сього. Його майже зовсім не цікавила  матеріальна частина світу. Але разом з тим він міг придбати ту чи іншу річ, яка певним чином пов’язана з культурою, мистецтвом, творчістю народу.

Ігор, будучи, як  правило, завжди акуратно і елегантно одягненим, невимушено  демонстрував цим свою інтелігентність, яку і без того випромінювало його  обличчя. Особливо очі. А його вуса надавали йому якоїсь загадковості  і  одночасно мужності та дорослості, хоча в душі він залишався великою  дитиною. Невибагливий і невимогливий у побуті, Ігор міг подовгу сперечатися з колегами–музикантами за місце тої чи іншої ноти, наприклад, в  аранжуванні. Творча принциповість була притаманна йому.

Ігорева душа вбирала в себе весь світ з його різноманітними явищами, світогляд цікавих людей, а натомість видавала  пісні. Неймовірно свіжі, нові за своєю ритмо–мелодикою, в якій яскраво чулась і відчувалась велична, неповторна краса Карпат та своєрідність мешканців цього чаруючого краю. Ігор Білозір до певної міри був ніби продовжувачем творчості незабутнього  Володимира  Івасюка. Був людиною, чия чиста неспокійна душа була навстіж  відкрита для справжньої творчості і справжньої дружби. А дружити він умів”.

21. Роман Лемеха (легенда українського телебачення): «До нас на студію Високого Замку приходили молоді Василь Зінкевич і Назарій Яремчук (мені навіть видавалося, що буковинець любив львівське телебачення більше за чернівецьке, та як обожнював Скочиляса! Ще б пак — Львів був тоді телевізійним П’ємонтом), Соня Ротару, Ігор Білозір, Оксана Білозір і Вітя Морозов. Знаковими людьми у знайомстві та дружбі з Ігорем Білозіром став Мирослав Скочиляс , який зняв декілька музичних телевізійних фільмів львівської ”Ватри” під орудою Ігорка. Якщо для Львова ”Ватра”, а заодно й Ігор Білозір та Оксана Білозір, були улюбленцями, то Київ галичан майже не популяризував. Убачали за серйозних конкурентів, а то й не могли змиритися з тим, що такий цікавий та самобутній колектив не у столиці. Ревнували і не визнавали, що у жанрі ВІА того часу ”Ватрі” та Білозірам не було рівних в Україні ”.

22. Люба Козак (редактор музичних програм Львівського телебачення): «Як людина досвідчена, Скочиляс, безперечно, формував світогляд керівника „Ватри”. Як і вся наша редакція брала в цьому участь. Усі ми були уродженцями свого краю з патріотичними настроями і стремліннями. В нас працювали фахівці, які відбули сибірські заслання: Олександр Геринович, Роман Олексів, Борис Бобинський. Слава Богові, що усі вони змогли знайти роботу на телебаченні у Львові ще в його зародку від 1957 року. Скочиляс за стратегічний напрямок роботи музичної редакції вибрав українську естраду, його очолював. Після перших успішних кроків „Ватри”, творення пісень, він дуже приязно ставився до Ігоря».

23. Збігнєв Хшановський (режисер–постановник, легенда мистецького Львова,  працював на телестудії Високого Замку з грудня 1957 року): «Я робив перший запис „Ватри” Ігоря Білозіра на Львівському телебаченн. Було це восени 1980 року. Це була звичайнісінька музична передача в студії, де „Ватра”, яка набувала популярності, співала свої пісні. Подібних передач ми робили тоді чимало, вони йшли просто в ефір і їх ніхто не зберігав. На жаль. На тій самій плівці по верху відразу писали щось нове. Не можу пригадати навіть скільки там звучало пісень. Була там „Вівці, мої вівці” Михайла Гринишина, яку виконував сам Білозір. Здається, що була „Рушимо, рушимо”… Я був набагато старшим за Ігоря, але з його боку постійно відчував увагу і повагу до себе. Я його дуже любив, він був симпатичною і доброю людиною. Не вдалося нам ближче здружитися, адже кожен мав багато роботи. У нього були постійні репетиції та концерти, я, окрім телебачення, весь вільний час віддавав театрові. Ігорко постійно хотів, щоб „Ватру” знімав я».

24. Віктор Камінський (композитор): «Ніколи не міг собі уявити, що Ігор колись буде моїм учнем, як, мабуть, й Ігор також не уявляв мене своїм учителем, адже я лише на два роки був старший від нього.. У Ігоря було вроджене чуття мелодики,  володів багатющим інструментальним даром. Коли слухаємо його мелодії, кожна інтонація багатогранна і неповторна. Ні один вчитель не може навчити композитора в написанні мелодії. І те багатюще інтонаційне зерно, яке ми чуємо в кожній Ігоревій пісні, в кожній інструментальній мелодії, то можемо порівняти з тим багатством мелодики, які були в Моцарта і Россіні. Можна навчити правильного підбору тональностей, гармонії, тембру звучання, але лише печать Бога може дати відчуття мелодики. Адже мелодичний дар — це Божа іскра. Ігор був яскравим продовжувачем пісенної естрадної мелодики, яку започаткували у Львові Мирослав Скорик та Богдан Янівський ще у 1960–их роках, а самобутньо доповнив у 1970–их Володимир Івасюк».

25. Микола Колесса (засновник української  диригентської школи): «У 1970–их роках у Львівській консерваторії навчалися Володимир Івасюк та Ігор Білозір. Володимир, як і я, першу освіту мав медичну, був лікарем. На жаль, Івасюка не знав особисто. Не пригадую, чи я його колись бачив. Він же навчався за зовсім іншим профілем, на композиторському факультеті. Хоч добре знав, що у нас вчився тоді такий іменитий студент, що він мав проблеми з Анатолієм Кос–Анатольським, який нарікав на нього за непослух. Очевидно, що існували непорозуміння між вчителем і учнем, адже в чомусь талановитий студент стояв вище і відстоював своє. А про студента Ігоря Білозіра знаю багато доброго. Він навчався в моєї учениці Олени Сотничук на нашому диригентському відділенні. Олена надзвичайний педагог, Білозіру пощастило. Правда, Ігор не став диригентом, але те, чого навчився певна річ, що пригодилося. Адже писав добрі пісні. І народ любив його. І любить. Бо є за що!»

26. Ігор Кульчицький (легенда українського футболу): «Звісно, ми з Білозіром не могли не зустрічатися. Адже бачилися ледь не щодня, а інколи — й кілька разів на день. А познайомилися набагато раніше, коли ветерани „Карпат” організовували зустрічі з улюбленими митцями. А Ігор був направду улюбленцем! Я Білозіра запрошував на футбольні матчі, він частенько просив „дістати” квитки, адже у найкращі роки „Карпат” проблема зайвого квиточка існувала завжди. Білозір же запрошував мене на концерти своєї „Ватри”, які я старався не пропускати. А інколи просив його „дістати” для своїх друзів квитки на концерти „Ватри”, яка також у свої найкращі часи мала аншлагові виступи. І таке було майже всі 1980–ті роки, ансамбль міг тиждень виступати в обласній філармонії з трьома концертами щоденно, а квитків у касах не було. А що вже було казати про ювілейні виступи його „Ватри”. Чимало футболістів „Карпат” у різні роки були запеклими „вболівальниками” білозірівської „Ватри”. Їх можна було побачити на концертах в філармонії, Оперному театрі, драмтеатрі імені Марії Заньковецької, на тих концертних майданчиках, де відбувалися святкові дійства. Ігорева „Ватра” справді була святом.  Для мене Ігор залишився порядним, культурним, ерудованим, вихованим, шляхетним. Був світлою і доброю людиною. Про нього — лише добре і лише найкращі слова. Їх йому казав ще за життя і говорю тепер”.

27. Степан Юрчишин (легендарний футболіст львівських «Карпат»): «Я заслухався піснями Білозіра. Якщо би запитали мене, яку люблю найбільше, то не відповім. Ігореві твори не набридають і не проїдаються. Вони мають особливий почерк і особливий магнетизм. Їх можна слухати вічно. І так насправді є. Складно сказати, коли народиться ще хтось подібний Білозіру. Люблю все, що написав Ігор. Нас розділяло лише два роки у віці, тому обидва мали багато спільного. Зійшлися відразу. Я знав багато доброго про нього, він — про мене. Ми симпатизували один одному завжди. В Ігореві не було нічого штучного, зарозумілого чи зверхнього. Ніякої пихи і зірковості. Був приземлений і завжди в пошуку. В ньому кипіла, бурлила і жила музика! З першої тієї зустрічі видавалося, що знаємося все життя. Часто зустрічалися, завжди усміхнений Ігор тішився ще здаля, коли бачив мене. Тепер за талантом, за мелодійністю не бачу, на жаль, навіть приблизно когось подібного до Ігоря Білозіра. Його творчості, його відданості справі, його любові до рідного можна було лише навчатися і гордитися, що мали поміж себе такого великого українця».

28. Федір Стригун (художній керівник, режисер-постановник і актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької): «Заньківчани завжди вважали Ігоря своєю людиною, членом нашого колективу. Для нього у нас завжди відчинялися всі двері. І він любив частенько з особливим трепетом заходити до улюбленого театрального храму. Можна було б талант Ігоря Білозіра для театру використовувати набагато ширше, але він був настільки зайнятий своїми проблемами, своєю роботою у „Ватрі” та своїми піснями, що він не встигав всюди. У нього був надзвичайно багатий внутрішній світ. Веселий, жартун, делікатний і м’який у всьому, порядний у стосунках.

Ігор був від природи своєї театралом. Коли я від 1987 року став головним режисером театру імені Марії Заньковецької, він заходив до мого кабінету і ми не могли наговоритися на театральні теми. У нього на це завжди були свої дуже свіжі і свіжі думки. У ньому було вроджене чуття суспільної атмосфери, чуття соціуму. Він знав, де люди найбільше спотикаються, що їх найбільше хвилює. У цьому він був хорошим художником. Знав, що митці і мистецтво спрямовані для людей і про людей. Якщо рідне національне мистецтво виходило на ширші горизонти, він умів цим гордитися. І я дуже радий, що йому вдалося це зробити, вийти на міжнародну, світову орбіту.

Я дуже любив Білозірові пісні, співав їх. Пригадую як у Львові лише з’явилося творче і сімейне подружжя Білозірів. Ми з дружиною були старші, биті, а Ігор з Оксаною набагато молодші. Тоді, видавалося усі були добріші, та й митці більше тулилися і розумілися між собою. Уперше Ігоря та Оксану побачив у Львівській Спілці письменників, нас познайомили. Вони мені дуже сподобалися.  Він сів за піаніно і в дуеті заспівали. Усі були раді і щасливі, що до нашого гурту додалося ще двоє розумних, чистих, красивих людей. Усі вміли обігріти, побажати і сказати добре слово. А це дуже важливо для митців. Щось подібне як з Ігорем, мав відчуття від знайомства з Іваном Миколайчуком, коли видається, що всі ми з одного села і з однієї родини. Всі ми українці, у нас один менталітет, одна держава, єдина мова. І та сама любов до музики, до театру, до землі і до батьків. Нам нічого ділити: лише любитися і працювати. Господь звів нас докупи в один час, в одному місці і на одній землі. Це ж геніально. Ми йшли до свого глядача, до кожної людини з добром».

29. Вадим Сікорський (режисер-постановник Національного театру імені Марії Заньковецької): «Уперше почув Ігоря у 1977–му, ще до ватрівських часів, у Зеленому театрі Львова. Білозірівський акорд навчився розпізнавати з того першого виступу, який глибоко і надовго осів у моєму серці. У тій гармонії, в якій він вибудовував його, ніхто інший не був подібний до нього. А познайомилися, вже в театрі, адже „Ватра” від 1980 року дружила з заньківчанами і зустрічала Новорічні свята у верхньому театральному фойє. Звісно, вони багато співали, а ми — підспівували. Усім було радісно і весело.

Ось я часто бачив Володимира Івасюка у Клубі творчої молоді, можна було спокійно до нього підійти, сказати йому якесь добре слово, адже був доступний для кожного. Але я не наважився. І шкодую досі, що цього не зробив. А з Білозіром все сталося само собою. У кінці  грудня 1981 року Ігор писав музику до вистави „По щучому велінню”. Ми часто втікали і ховалися не від „водок”, а — від наводок. Не секрет, що для у гамірному Львові музику записували вночі, на обласному радіо, здебільшого в ті часи, щоб не чутно було стукіт трамвайних колій. А коли вже працюєш разом, робиш добре діло, створюються умови для дружніх стосунків. А я в тій „Щуці” був задіяний як актор, тільки прийшов до театру, після закінчення учбово–театральної студії Марії Заньковецької, навчався у Сергія Данченка. Як актор грав у першій дебютній Ігоревій співпраці з нашим театром — „Звичайному диві”. А як йому вдалася музика у виставі „Я дочка твоя, Вітчизно”! Там вражаючі мелодії і Оксана співає прекрасну пісню».

30. Анатолій Хостікоєв (культовий актор театру і кіно): «„Ми з Ігорем Білозіром зналися з тих заньківчанських часів.  Усі наші зустрічі були незабутніми, радісними і з притаманним Ігореві гумором. Ніколи вони не були діловими, адже зустрічалися, як друзі. Скажу чесно, лаюся дуже рідко. І коли вже не в силах стриматися, то вживаю білозірівське „Куртка на ваті”, цей перл запозичив в Ігоря, який не лаявся ніколи. Коли це роблю, згадую Білозіра: наслідуючи його з усмішкою — наче б матюкнувся, а наче й ні”.

31. Іван Гаврилюк (культовий український кіноактор): „Я дуже любив пісні Ігоря, які співала його „Ватра”. Милозвучне прізвище Білозір було у всіх на вустах, та й пісні виконувала Оксана, вельми приваблива співачка — обличчя української пісні. Вони складали разом дуже гарну творчу сімейну пару. В 1970–их багато кінофільмів знімалося в Карпатах і вся знімальна група їхала туди через Львів. Або знімали у місті Лева. З Ігорем познайомився в 1977 році, коли знімався у головній ролі в фільмі „Спокута чужих гріхів”. Нас, скоріш за все, звів докупи Іван Миколайчук, який знав Білозіра раніше.

Роками зберігалася добра традиція: ми лише приїджали, Ігор нас уже чекав в готелі. Навіть складалося враження, що він також живе в кіноекспедиціях. Як і ми. А згодом у нас зав’язалися дуже тісні стосунки.

Ігор був надзвичайно світлий. Він належав до тих людей, які робили добро іншим абсолютно безкорисливо. Тоді всі ми так жили. Якщо міг зробити комусь добро, ти його робив і не думав, що тобі хтось за це віддячить чи не віддячитьБілозіра любили всі. Ніколи не чув про нього поганого слова, хоч не раз заводив розмови на різні теми з різними людьми, з приводу його персони. Не вистачало Ігореві мабуть, того, щоб публічно хтось сказав „дякую” за його титанічну працю. Таким творцям треба вчасно говорити „дякую”, щоб вони його почули. Адже це чарівне слово є стимулом для життя, для плідної праці, для творчості.

Кілька разів, коли я був у Миколайчуків, до них заходив Ігор Білозір. Що кидалося ввічі, Іван та Ігор були життєлюбами і сміхунами, у розповідях зі сцен життя вони були найбільшими реготунами. Миколайчук дуже шанував Білозіра і Богдана Стельмаха. Радів за них. Сам велет–талант, умів шанувати і розрізняти талановитих людей. Як шкода, що Іван нічого не зможе сам про Ігоря розказати. Як і Білозір про Миколайчука. А як вони любили і пишалися один одним.

Господь Небесний і доля звели нас всіх докупи. Це те, чого ніхто ніколи не може передбачити. Як і любов. Можеш іти вулицею і знайти людину, без якої жити вже не зможеш ніколи. Або тебе хтось знайде. Іван Миколайчук любив повторювати: “Талант в аптеці не купиш”. Як і вірних друзів. Це — від Бога. І таким вірним другом був для нас Ігор Білозір».

32. Кость Степанков (легендарний український актор): «Маю чудові пісні  Ігоря Білозіра, подаровані мені. Боже, що творилося, коли ми приїжджали до Львова з Миколайчуком! Тільки зійшли на пероні, зразу з’являвся Ігор. Скільки  було проведено прекрасних вечорів за чаркою, скільки добра та енергії почерпнули один в одного! Ігор написав багато доброї музики до кіно, та й сам він знімався в „Кармелюку”. Він був добрим чоловіком, дитинно щирим... Якось він мені подарував аж три касети з записами своїх пісень! Я був заскочений, сказав йому: «Невже це ти все написав? Хіба так буває?!..»

(Продовдення тут).

  • Обговорення

    Завантаження плагіну facebook...

    ТОП

    ФОТО

    Відео

    Посівна під прикриттям: ЗСУ показали, як охороняють роботу аграріїв

    Коментар

    Блоги

    Наталя Тимчій

    Проект Е-квиток у Львові перебуває у стадії «знущання з львів'ян» або Бюрократичний «ЛеоКард»

    Мирослав Дністрянський

    Упродовж найближчих місяців вторгнення Росії в Україну не буде

    Мирослав Дністрянський

    Міжпоколінні розходження в Україні ще не є критичними, але відчуженість наростає

    Підпишіться на WestNews.info у Facebook: