Сьогодні, 24 березня, минає 64 роки від дня народження видатного українського композитора та народного артиста Ігоря Білозіра.

До цієї дати журналіст Михайло Маслій підготував 64 спогади про Ігоря Білозіра - сучасників, колег, друзів та рідних. 

Подаємо другу частину великої публікації до 64 уродин Великого творця української пісні.

• Читай також 64 спогади – до 64-го дня народження Маестро української пісні Ігоря Білозіра

33. Василь Твердохліб  (однокласник): „ Росли разом, збиткували, вчилися, відпочивали і співали. У четвертому класі ми всі делікатно і обережно грали одним пальцем на піаніно, яке було вже у Білозірів удома. В сьомому класі Ігор організував свій ансамбль де нас було троє: я, Юрій Сухар і він. Білозір грав на „ударній установці” — піонерський барабан обтягнули фольгою, ставили двісті грамового „гранчака” догори ногами і також обмотували його фольгою. Від подібного ефекту утворювався дзвінкий звук під час удару по ньому. Школа гордилася нашим ансамблем, який завжди тримали для фінальних виступів у різноманітних концертах. Як улюбленців”

34. Богдан Білозір (двоюрідний брат): „Я на два роки молодший від Ігоря. Коли він навчився грати на акордеоні, то якось у себе вдома запропонував мені заспівати разом. І голоси наші злилися. Відтоді існував дует братів Білозірів: Ігорко був у шостому класі, я —  у четвертому. В актовій залі радехівської СШ №1, в якій багато часу приділялося художній самодіяльності, відбувалися традиційні вечорниці. І там обидва Білозіри частенько виходили на сцену. Ігор грав на акордеоні і ми дуетом співали українські народні пісні і його перші твори. У нашій школі був прекрасний чотириголосий змішаний хор, яким керував, на жаль, покійний уже Петро Степанович Теслюк, який змінив Йосипа Дмитровича Білозіра. Ми з Ігорем співали й у тому хорі. І в хоровому супроводі також обидва співали в дуеті»

35.Олександр Албул (композитор): «„Ми зустрілися з Ігорем ще першого нашого навчального дня у Львівському музпедучилищі 1970 року, на вулиці Валовій, біля Галицького ринку. Училися на паралельних курсах: я освоював фортепіано, він — баян. А тоді, 1 вересня, зібралися хлопці: „Привіт! Привіт!” Знайомилися.... Білозір багато говорив, мав купу ідей, розповідав про свої плани, хотів організувати свій вокально–інструментальний ансамбль. І такий колектив був сформований десь через три місяці. Існував він з листопада 1970–го до червня 1971 року. Я грав на іоніці — синтезаторі з декількома варіантами звуків, на клавішах, Мирон Ришевич — на гітарі, Богдан Кобак — на барабанах, а Ігор — на бас–гітарі. Репетиції проводили в Будинку вчителя. Спочатку назви не було, а коли народилася Ігорева похресниця, Білозір назвав наш ВІА на її честь — „Вікторією”. Співали ми „Любиш — не любиш” з віршем та музикою Ігоря, та народну „Не кажи, чого в тебе заплакані очі...” у його обробці, а також популярні тоді пісні. Ми навіть гастролювали, мали концерти у районних Будинках культури в Радехові та Городку”.

36. Олена Сотничук (викладач Львівської консерваторії): „ Як нині пам’ятаю той день, коли до мене в клас прийшов Ігор Білозір. Це сталося не відразу, з ним  цікава історія.  Майже весь перший курс Ігор  навчався у класі  мого колеги Сергія Амбарцумяна. А у мене був інший учень. Я  не могла налагодити творчих  стосунків з тим учнем, не знаходили ми спільної мови, а Амбарцумян, навпаки, не дуже ладив з Білозіром. І ми тоді обмінялися учнями. Так в моєму класі опинилася ця зірочка — Ігор, і від його таланту я отримувала море задоволення. В Ігореві постійно жила музика, бо сам він був музичним єством. Він був музично обдарованою від Бога людиною. Йому не треба  було навіть диригувати  руками, бо музичні флюїди просто сипалися з нього. То було щось надзвичайне!  Ігор для мене був найкращим учнем, з ним мені було дуже  легко  працювати. Ми ніколи не розходилися в поглядах на інтерпретацію твору, бо   музика  сама по собі виринала з нього.  Ще з першого курсу навчання я відчувала, що Ігор буде прекрасним композитором. Його твори відразу полюбив народ, оскільки він писав  живу музику, він ніколи не повторювався. У нього немає двох подібних мелодій. Ігор завжди залишився вдячним, ніколи не забував про мене, частенько телефонував, запрошував до себе на каву. Мушу сказати, що, окрім нього, в моєму класі навчалася і його  дружина  Оксана Розумкевич. Вони часто приходили до мене в гості, а я до них. Я завжди раділа  їхнім успіхам, мені подобалися  їхні стосунки. Я була переконана, що це назавжди…. Але для мене вони завжди залишаться  рідними, найріднішими людьми”.

37. Володимир Васильєв (керівник львівського ВІА «Арніка»): «1975 року наша „Арніка” переживала непростий період зміни складу, ми залишили своїх покровителів у Львівському аптекоуправлінні і якийсь час працювали на телевізійному заводі. І майже півроку в нас був музикант Ігор Білозір, приходила і Оксана Розумкевич, з якою він дружив. А привів Ігоря Роман Лозинський, який підмітив у ньому талант. Кілька місяців у Будинку культури „Електрона” ми проводили репетиції, потім мали гастролі. Разом з Ігорем та Оксаною їздили у Москву на телевізійні зйомки популярної програми „Ширше коло”. Виступали як ВІА „Арніка”. Ігор грав на клавішних інструментах, Роман Лозинський — на скрипці. Бас–гітаристом у нас був Юрко Луцейко. Склад той виявився тимчасовим. Бував я в рідному для Ігоря Радехові, знав його чудових і милих маму і тата».

38. Володимир Яценко (звукооператор ансамблю «Весняні квіти»):  „Батьки Оксани Розумкевич якийсь час мешкали в Золочеві, на п’ятому поверсі будинку, що на тодішній вулиці 1 Травня. Ігор з Оксаною приїжджали на вихідні до них у гості, молодята ще не були одруженими, якраз тривав їхній романтичний період. Вона ще навчалася в музично–педагогічному училищі, а він — вже був студентом Львівської консерваторії. Ще до приходу Ігоря Білозіра, в Золочівському районному Будинку культури існував свій вокально–інструментальний ансамбль, який грав на танцях, а також брав участь в урочистих державних святкуваннях. Ігор сам прийшов до хлопців, познайомився з музикантами і запропонував свої послуги. Його радо прийняли до гурту, адже мав фахову музичну освіту, мав уже досвід роботи у ВІА, знав що і як робитиЯк тільки ми купували якийсь новий інструмент, Білозір освоював його першим. Співали „Перший сніг” з музикою та віршем Ігоря (через кілька років усім нині знані слова напише Богдан Стельмах, до речі, наш славетний земляк з Золочівщини, з села Туркотина), „Квіти у росі” — також авторська Ігорева пісня. Її виконував Сергій Клочко, а Євген Савчук співав „Перший сніг”. Були в нас Ігореві „Балада про Матір” (її пізніше співала „Ватра”, а тоді написав її для прикриття, на прохання райкому комсомолу, який нам допомагав, та й треба було мати в репертуарі бодай щось з героїко–патріотичної тематики), „Гірський танок” (виконував її сам Білозір). Була й пісня, яка дала назву нашому ансамблеві — „Весняні квіти”.

Як казково навкруги квіти землю вкрили,

А їх ніжні пелюстки набирають сили.

Щоб той цвіт приносив щастя,

Щоб той цвіт ніс красу,

Щоб той цвіт не згасав,

Щоб той цвіт розцвітав

В кожну весну...

Проходила вона повсюдно на ура, стала не лише нашою візитівкою, а й шлягером. Нею відкривали і завершували всі виступи. Білозір не просто грав на вихідні, він був працевлаштований у золочівському РБК. Ігор любив творчість Володимира Івасюка, який був для нього кумиром, зваблювали його вокал, фальцети, багатоголосся британської групи „Uriah Heep”.

Золочівський ВІА „Весняні квіти” грав у Львові на випускному вечорі в Оксани на закінченні музпедучилища. Чи не найдорожчі для Ігоря ми давали концерти у Кам’янка–Бузькій та його рідному Радехові. У залах — голці ніде було впасти. Шкода, що ніхто не робив навіть фотографій, про якесь кіно й мови не могло бути. А хто з нас міг подумати, що поруч — самородок, талант, який стане гордістю всього українського народу».

39. Михайло Мануляк  (керівник першого складі ВІА «Ватра» Львівської філармонії зразка 1971 року): „Завжди віддавав Ігореві належне, адже до того, хоч були різні склади, різні керівники, різні музиканти у ”Ватрі”, про мене всі забули. Коли Ігоря з самодіяльності автобусного заводу, з ансамблю ”Ритми Карпат” взяли на роботу в обласну філармонію, він мене розшукав і попросив зустрітися. Я погодився. Білозір зробив все розумно: радився щодо програми, що робити, а що не робити. З боку Ігоря цей крок був для мене приємним. Він свідчить про нього як про добру і чуйну людину ”.

40. Юрко Кедринський: „Ігор довіряв своїм колегам і однодумцям. З перших хвилин знайомства з Білозіром, помітив, наскільки він впевнений в собі, в своїх силах, в своїх діях. Що він на своєму місці, людина своєї професії. Найбільш влучно можна Ігоря охарактеризувати у двох словах — оголений нерв. Він реагував на все: що мав на розумі, в голові, те й було в нього на язиці. Був простий, прямий, доступний, щирий, емоційний. Талант до музики в Ігоря проявився ще з дитинства і він завжди був вірний своєму призначенню. Робив свою роботу впевнено і на віки. Яких тільки навіть абсолютно полярних характеристик існує нині навколо його постаті. Знають який він вимогливий був на репетиціях. Якось ми завели золоте правило: не спізнюватися. А наступного дня Ігор запізнився на 20 хвилин. Усі, звісно, наїхали на нього, на що він спокійно відповів: „А хіба я спізнився, я — затримався!” В ньому жив ще й веселун та дотепник”.

41. Лідія Михайленко (співачка): «Мені пощастило познайомитися з Ігорем у Львові, була в його знаменитому помешканні. Протягом своєї пісенної кар’єри співала чимало його творів, зокрема, „Новорічну” на вірш Максима Міщенка, „Многая літа” на текст Богдана Стельмаха. Його пісні особливі, їх легко відрізнити від інших, вони — Білозірівські, близькі за духом і мелодіями до народних».

42. Юрій Луцейко (музикант): «Після гастролей ми часто зустрічалися на музичній „біржі”, де збиралась гамірна компанія львівських музикантів. Смакували запашну львівську каву, ділилися враженнями від поїздок, розмовляли про музику, про досягнення техніки. Ігор мав уже багаж своїх відомих пісень, і вся „біржа” гордилася ним, адже був він одним з нас! Коли в 1979–му нам запропонували перейти працювати у чернівецьку „Смерічку”, до Назарія Яремчука, тоді здійснилася мрія Ігоря, він створив свою „Ватру”. Працюючи в „Смерічці”, я завжди знаходив час зустрітись з Ігорем чи то за філіжанкою кави, чи в філармонії де він сідав за піаніно і награвав свої нові пісні. Для мене. Його цікавила моя думка. Білозір мав не тільки великий талант творити, й такий же талант слухати співрозмовника, ніколи не перебивав, дослуховував до кінця, а тоді висловлював свою думку, або згоджувався з критикою. 1986 року за сімейними обставинами я залишив „Смерічку” і повернувся до Львова. Коли Ігор дізнався про це, відразу зателефонував і запропонував зустрітися. Я й подумати не міг, що його першими словами будуть: „Куртка на ваті, приходь до мене у „Ватру”, ми зробимо щось нове!”. Звісно — згодився взяти на себе відповідальність творити нове звучання і створювати нові аранжування для ансамблю. Ми довго працювали над новою програмою, в якій звучали найкращі пісні Ігоря Білозіра на нові за стилем і звуком народні пісні. Цей період у моїй творчій кар’єрі був найпліднішим!  Це надихало й Ігоря, адже писав безупинно, кожних декілька днів приносив нову пісню. Інколи на репетиції під час імпровізування ансамблю він міг вловити маленький мотив, який через декілька годин переростав у незабутню білозірівську мелодію, пісню: „Збирались хлопці в далеку дорогу”, „Музика пливе”... Нова програма „Ватри” мала шалений успіх, ми грали по три, а інколи й чотири концерти щодня. Складно було витримати подібне навантаження, але повсюдно відчували любов глядацьку, яка давала нам ще більше сил і натхнення».

43. Тадей Едер (у 1988-1997 — директор Львівської обласної філармонії): «Я знав прекрасно Ігоря та його „Ватру” ще до свого приходу у Львівську філармонію, адже працював першим заступником директора Львівської опери, де вони неодноразово мали свої незабутні виступи. „Ватра” була гордістю філармонії, мала чіткий гастрольний графік, виконувала доведений план, була прибутковим ансамблем. Їхню творчість знали і любили в багатьох куточках не лише України, а й Радянського Союзу. Були вже цікавим і самобутнім колективом, який вгадувався з перших акордів, адже виробили свій стиль, близький за духом і мелодійністю до багатовікових українських пісень, яких наш народ має найбільше у світі — понад 300 тисяч. І в той мур, в ту славну і добру пісенну традицію величезну працю вклав Ігор Білозір. Він зробив дуже багато доброго для пропаганди української пісні. У тому був своєрідною глибою. Особливих проблем з керівником ансамблю не мав: завжди товариський, демократичний, з особливою повагою до старших. Був простий. У нас склалися прекрасні стосунки. Жодних „оргвисновків” чи доган за мого керівництва Ігор не мав. І сам я любив і досі люблю пісні Білозіра, які він писав надзвичайно талановито. І вони надовго переживуть його. Що цікаво, так і було у наших стосунках: не було директора і підлеглого, ми були друзями. А це говорить про все, про Ігоря, як унікальний талант, якому не можна було шкодити, лише допомагати”.

44. Олег Микита (голова Львівської обласної Спілки художників України): «Ігор завжди щиро дружив з творчими людьми, і йому відповідали тим же. Художники від душі та з особливою радістю дарували йому свої найкращі роботи. Ігор вирізнявся особливим гумором. Інколи в товаристві міг жартома комусь з митців сказати: „Я не маю ще твоєї роботи у себе в помешканні, то ти ще не є такий знаний...” Якщо говорити відверто, то у нашому творчому світі люди, які живуть мистецтвом, творенням його, а не займаються ним, у своїй більшості вони не тільки щирі, а й не скупі. Ігор був дуже не скупий. Пригадую, як він брав участь в обговореннях у Клубі творчої молоді. Якщо Володя Івасюк міг казати: „Я не дуже розуміюся в живописі, але дивлюся на пейзаж і мені він подобається коли багатоплановий, коли є простір...” А Ігоря не так цікавили пейзажі, як тематичні твори, які говорили про щось суттєве. Ігор був тим, кого любили всі, особливо теплі стосунки у

Білозіра були з Орестом Скопом і Зеновієм Кецалом. Завжди щось оригінальне міг для нього народити Богдан Мусієвський, якому Ігор міг сказати: „Ти знаєш, що таке музика!?” „Та знаю, знаю... Я вже роблю!”, — відповідав Богдан. І робив: скрипку, крило птаха, ще щось...

Мав він велике коло друзів–художників. Та що художники, — народ український шанував і любив його. Зробив він для нас багато доброго і вічного. І велика шана йому від усіх».

45. Орест Скоп (художник): «Ми зналися ще з юності, і починали один одного розуміти і підтримувати ще з Клубу творчої молоді з кінця 1970–их років. Ігорко частенько заходив до моєї майстерні, адже шанував мою творчість. Одного разу Білозір сказав: „Давай я в тебе під стіною поставлю піаніно, і буду писати музику. А то в мене вдома весь день хтось заважає. А в тебе тиша, спокій...”

Нас єднало і те, що обидва працювали вночі. Він міг мені зателефонувати о четвертій ранку і сказати: „Приходь, послухаєш нову пісню!” І я йшов. Адже розумів, що композитору потрібен перший слухач, як художнику — перший глядач. Звісно, засиджувалися вже до світанку.

Я з величезною радістю дарував Ігореві свої картини. На одній з них зображені жінки, які кудись ідуть, чоловік сидить... Настроєва абстрактна робота, яка викликала в Білозіра позитивні емоції. Він умів заходити поглядом в кожну художню роботу, обійти її по кругу, виділити основне, підмітити деталі.

Майже 20 років приходив Ігор у нашу легендарну майстерню при Художньому комбінаті, що на вулиці Друкарській 4, в якій я працював разом з Олегом Микитою. У нас на стінах висіли музичні інструменти: баян, скрипка, контрабас. Ніколи не забуду, як на початку 1980–их забіг щасливий і вигукнув ще з порога: „Ви би почули, що я написав!?” Взяв гітару і почав награвати:

Віддаля чути скрипаля —

Відтіля їде весілля,

Весілля їде відтіля,

Відкіля чути скрипаля.

Нам не зашкодить чарка вина.

Будьмо здорові! Пиймо до дна!

Будьмо здорові! Пиймо до дна!

Нам не зашкодить чарочка вина…

У нас були музичні хлопці, тож познімали зі стін інструменти й почали разом з автором імпровізувати. Я грав на контрабасі. Ось так виглядала прем’єра тієї пісні, яка заслужено пішла в народ, і стала надзвичайно популярною.

Ще з 1980–их я працюю над циклом робіт про козака Мамая, кожна з яких присвячена пам’яті одного з кобзарів, розстріляних 1934 року радянською владою. Мрію написати 300 картин. Два Мамаї (одні з перших) прикрашали Білозірову світлицю, вони його надихали.

Ось нині тих, хто першим піднімав український прапор над Львовом, на Високому Замку, багато. А зробив це Олег Микита. Як пісенний прапор своїми патріотичними творами „Многая літа” та „Встань з колін, народе мій!” підняв Ігор Білозір! У нашій майстерні на Друкарській був штаб Народного Руху: перші газети, листівки... У кінці 1980–их доля звела нас, митців, до єдиного монолітного гурту. І надзвичайно активним тоді був Ігор Білозір

Ми розумілися з півслова, адже були ровесниками. Але я завжди з захопленням слухав розмови Ігоря з Зеновієм Кецалом, який був старший за нього на 36 років. Кожна їхня зустріч була великим святом. І вони також дружили і дорожили один одним.

Ігор мав дар знайти з трьох нот ту мелодію, яка зачіпала серцеві струни кожного. Пригадую, як ми їхали з ним з Москви у потязі: дорога далека, говорили про різне. Запитав тоді: звідки то в нього. Ігор досить просто і доступно пояснив: „Дивись, ти пишеш картини не лише сірою фарбою. А додаєш червону, синю, жовту... І тоді народжується краса. І я так само роблю: нотки вставляю, неначе кольори — червону, синю, жовту...”

Ось так він зумів пояснити художнику моїм художнім засобом, як він пише музику».

46. Таня Д’Авіньйон (фотохудожниця зі світовим іменем): „Чудово пам’ятаю той час і той незабутній спів львівської “Ватри” Ігоря Білозіра. Я отримала офіційне запрошення приїхати до Києва. Як виявилося пізніше, цього домоглася Оксана Білозір. Для піднесення іміджу та престижу організатори „Пісенного вернісажу” на своє дійство запрошували знаних у світі українців. Оксана запропонувала мене. Хоч знала і давно любила пісні Ігоря у виконанні „Ватри” та Оксани, з ними вперше познайомилася і заприятелювала лише тоді.  Ще зі студентських років мене зваблювала українська пісня, я відвідувала чи не всі концерти, де гарно та задушевно співали українською. А вдома ми співали народні пісні чи ті, які ми думали, що вони народні, хоч мають своїх авторів. Діаспору без українських пісень уявити не можна! Пригадую кожен час, коли до нас з України долітали „Рідна мати моя” і „Черемшина”, „Києве мій”, „Два кольори” і „Кохана”, „Червона троянда” і „Чорнобривці”, „Очі волошкові” і „Марічка” — у 1960–их (їх переспівав зі своєрідним діаспорним акцентом, що тоді не відчувався, знаний гурт канадських українців ”Рушничок”). Потім до нас прийшли Володя Івасюк з „Червоною рутою” та „Водограєм”, пісні „Смерічки” Левка Дутковського, Василь Зінкевич і Назарій Яремчук, Софія Ротару. А як заслуховувалися творами Юрія Рибчинського та Ігоря Поклада: „Чарівна скрипка”, „Наречена”, „Зелен клен”, „Скрипка грає”... Потім у 1980–их з’явився Ігор Білозір — „Пшеничне перевесло”, „Нам не зашкодить чарка вина”, „Світлиця”, „Коханий”... Де я могла подумати, що колись із більшістю з них не лише зустрінуся, а й дружитиму! А тут переді мною сам Ігор Білозір! Простий, щирий, усміхнений, щасливий, життєрадісний. Свій! Я ж родом зі Львова і нас єднала батьківщина, а це додає тепла, родинності. Про Ігоря можу розказувати багато і багато доброго. Він справді талант, самородок. Навіть складно уявити якби ми жили без „Ватри”, без Білозірових пісень! І вони не проїдаються: їх любили, люблять і завжди вони будуть на слуху в кожного українця”.

47. Андрій Панчишин (відомий бард, поет і журналіст, був одним із яскравих самородків знаменитого львівського театру–кaбаре „Не журись!”):  „ Ми познайомилися і зналися з Ігорком ще з давніх часів. Я навіть написав кілька пісенних текстів і показав Білозіру. Він подивився і сказав: „Знаєш, вірші дуже добрі, але вони заскладні для моїх слухачів. Щось простіше треба”. В результаті на одну з них Вітя Морозов написав музику і вдалася гарна пісня. Правда, через кілька років Ігор мені відверто зізнався і вибачився: „Я тоді не мав рації, коли почув ту пісню, відчув настільки вона легка... Я відразу не второпав”. Ми подружилися, зустрічалися, розмовляли. Робив з ним кілька серйозних інтерв’ю для різних видань, він завжди був цікавим співрозмовником.

Не дай Боже, щоб хтось у його присутності випадково матюкнувся! Ігор до нахаби строго промовляв: „Або ти йди, або я піду! Але я того не потерплю!” Він лайки не терпів взагалі, адже мав від батьків, від природи побожне виховання...

Й досі шкодую, що так рано й так швидко розпався колись геніальний тандем Стельмах–Білозір. Богдан з Ігорем творили пісенні дива! І, на мою думку, обидва пропали в пісенній творчості. Мені складно сказати, що аж такого значимого (і такого геніального!) Білозір написав без Стельмаха. Як і не знаю, що подібного Богдан написав без Ігоря... Тепер не варто шукати крайнього, хто більше з них винен, хто — менше, але справа від цього (вірніше українська пісня) програла. На жаль...”

48. Віктор Морозов (культовий український співак, композитор, перекладач): „ Так сталося, що майже весь наш четвертий склад „Ватри” перейшов у 1979 році у чернівецьку „Смерічку”, а Ігор з Оксаною разом із деякими іншими музикантами „Ритмів Карпат” зайняли наше місце у Львівській філармонії, утворивши п’ятий, легендарний склад „Ватри”. Пригадую, що мало не при кожній зустрічі Ігор дорікав мені тим, що я покинув Львів і напівжартома–напівсерйозно сварив: „Ну, шо ти загубив у тих Чернівцях, куртка на ваті, ану вертайся до нас, до Львова, до „Ватри”, второпав, чи ні!?”

До „Ватри” йому так і вдалося мене заманити (хоч до Львова, я, звісно, згодом повернувся, створивши разом зі своїми побратимами–бардами театр „Не журись!”), але певним чином він усе ж таки зумів пов’язати мене зі своєю „Ватрою”. Так, на прохання Ігоря я записав вокал до однієї з його пісень („День моєї Батьківщини” на вірш Романа Кудлика), інструментальну фонограму для якої записали музиканти Білозірової „Ватри”. Якщо я не помиляюсь, ця пісня призначалася до якоїсь театральної вистави, музику до якої писав Ігор.

А пізніше, коли музичний редактор Львівського телебачення Мирослав Скочиляс (надзвичайна людина, що неймовірно багато зробила для пропаганди української пісні) запропонував мені з Оксаною стати ведучими дуже популярної в ті часи щотижневої телепрограми „Ви нам писали”, Ігор несподівано порадив нам записати для цієї програми якусь пісню дуетом. Якраз тоді одна з колишніх солісток „Арніки” Мирося Ворко наспівала мені дуже симпатичну народну пісню „Гиля–гиля, сірі гуси”, я показав її Оксані і ми швиденько записали фонограму в супроводі акустичної гітари, а тоді відзняли простенький відеокліп. Пісню прокрутили по телебаченню, і вона раптом стала надзвичайно популярною. Ось так, з легкої Ігоревої руки й народився наш з Оксаною дует. Згодом ми записали з нею біля двадцяти пісень, зняли два музичних телефільми, а також зафіксували ці пісні на великій платівці фірми „Мелодія” („Ой там у Львові на Високім Замку”) та на касеті, випущеній в Канаді фірмою „Кобза”.

Пригадується мені також, як близько зійшлися між собою Ігор Білозір і Грицько Чубай (неймовірно глибокий і потужний поет, що став просто культовою постаттю завдяки своїм дітям — Тарасові, який поклав Грицькову поезію на музику, і Соломії, яка невтомно пропагандує творчість батька). Пам’ятаю, як одного разу я зайшов додому до Грицька і застав там Ігоря. Грицько мені відразу із захопленням сказав: „Послухай, яку геніальну пісню він написав!” Ішлося про „Пшеничне перевесло” на вірш Богдана Стельмаха. Я відразу попросив у Ігоря ноти, бо „Смерічка” якраз мала виступати у Львові, і ми хотіли представити львів’янам цей пісенний шедевр Ігоря. Таким чином сталося, що вперше „Пшеничне перевесло” прозвучало у Львові у виконанні „Смерічки”, але згодом, коли „Ватра” записала свою розкішну версію, що стала фантастично популярно, про це, звичайно, забулося...”

49. Остап Федоришин (директор театру–студії „Не журись!»):  «З Ігорем мене познайомив Богдан Янівський, тоді вже досить знаний і популярний композитор, десь наприкінці 1970–их. Це було золотоосінньої вересневої днини на вулиці Чайковського, біля обласної  філармонії. Ще до нас приєднався Мирослав Скочиляс — на той час керівник музичної редакції Львівського телебачення. Вже точно не пригадую, але на цій зустрічі, здається, йшлося про перший запис Ігоревих пісень на студії телебачення. Пізніше наші зустрічі носили переважно випадковий характер. Бачилися ми вряди–годи, найчастіше в центрі міста в районі філармонії — „Жоржа” (тодішнього „Інтуриста”), на знаменитій каві в „апендициті”. Дещо частіше ми опинялися разом у творчій робітні на Дорошенка в „дзядзя” — Зеновія Кецала, мого краянина з Ходорівщини, знаного графіка і маляра-живописця. У той час Ігор дуже інтенсивно й плідно працював. Як любив казати — „Ні дня без пісні!”

Що мене тоді в ньому вражало найбільше? І що врізалося в пам’ять? Це його якась дитинна безоборонність, загострене почуття справедливості. А ще — він дуже не любив лайливих людей. Часто казав: „Перестаньте говорити ті москальські паскудства!” (До речі, він мав стовідсоткову рацію, адже всі бридкі матюки, які нам залишила совдепія, мають угро–фінсько–тюркське походження. Як і сама Московія). У 1988 році на запрошення родини я відвідав США. У Нью–Йорку, в музеї українського мистецтва, мене познайомили з геніальною співачкою українського походження Квіткою Цісик. Акурат перед тим я прослухав її пісенну аудіокасету, яка справила на мене приголомшливе враження. Особливо неперевершене виконання нею Ігоревої пісні на вірш Петра Запотічного „Коханий”. Цього ж року я став директором театру–студії „Не журись!”, і наша творча співпраця з Білозіром та його „Ватрою” з того часу плідно тривала довгі роки. Чому я згадав Квітку Цісик? Бо якраз по приїзді зі Штатів до Львова ми телефонічно домовилися з Квіткою про можливі її гастролі з „Ватрою” по Україні. Співачка мала підготувати і взяти до свого репертуару ще кілька Ігоревих пісень. На жаль, через ряд обставин нам не вдалося здійснити цей проект. У 1990–ті роки Ігор брав участь у багатьох концертах–солянках під егідою „Не журись!” Востаннє ми разом були на сцені з нагоди 10–ліття дуету „Стася” і „Дзюньо” за кілька днів до його бузувірського вбивства. Мимоволі спливає на гадку сакраментальна Білозірова лайка „куртка на ваті”... Це — чи не найкрутіший Ігорів „матючок”. Під ватяною курткою–куфайкою він розумів щось незугарне, неоковирне, неприємне, що викликає огиду, відразу, осуд... Те саме асоціюється із широковживаним нині словом „ватник”. А ще — як загарбник, поневолювач, кривдник...”

50. Євген Коваленко (керівник ВІА «Кобза»): „Його вирізняла особлива гостинність і хлібосольність. У нього стояв старовинний австрійський рояль, хоч було це пізно ввечері, Ігор на ньому грав. Казав, що стіни метрові, сусіди претензій не мають. Ми говорили про гастролі, аранжування, про пісні, про музикантів. Я тоді його ще більше почав поважати, адже дізнався, що деякі з популярних пісень написані ним, а я не знав автора! Нам було цікаво: щось заграв я, щось — він. І так до світанку. Наступного дня ми зустрічалися знову. Ігорка знали і любили всі — приходили письменники, художники, архітектори. Він з особливим теплом знайомив кожного зі мною. Робив це приязно і щиро. Мені було навіть незручно щодня бувати в нього, але ми не могли наговоритися! А ще він мав запальний приємний сміх. Могло сміятися до 20 чоловік одночасно, і його можна було легенько виокремити з юрби красою сміху. Ним не відштовхував, а притягував.

А якось я вперше почув Ігоря пісню на слова Михайла Ткача „Від Бога”. Довго ходив під особливими враженнями  — все вдалося супер! Не треба ніяких складнощів, усе геніально просто. Для мене вона й досі є гімном українській пісні. Пісні від Бога! І мені дуже хотілося її заспівати разом з „Кобзою”. Ігор не лише не заперечував, а й тішився, що хочу цього.

Білозір щоразу показував мені те, що він виконує, а що з написаного і народженого співає не він. А як гордився, що його пісню „Коханий” божественно виконала сама Квітка Цісик! Мені все було цікаво. Вразило, що Ігор прекрасно співав сам, адже мав приємний тембр голосу. Тоді запитав: „А чому сам взявся до співу?”, на що він відповів: „Якщо припало до душі, навіщо комусь пояснювати як це робити, краще співати самому”. І робив це геніально. Потім знову показував свої пісні, що написане, а що лише почате, а що недописане: головне, щоб думка була, а пізніше — дописував. Він мені як своєму, розкривав секрети. В усі часи Білозір дуже поважно до мене ставився: тут підкажи, а там щось скажи, а як ти вважаєш... Знаючи Ігоря, який практично нікого не слухав у творчості, я був здивований.

Ми з ним прогулювалися центром Львова, ходили на Личаківський цвинтар до могили Володі Івасюка. Нас впізнавали на вулицях, посміхалися знайомі і незнайомі люди, зупинялися, просили автографи. З десяти перехожих, дев’ять звертали увагу на нас. Мені було навіть сором’язливо. А якось біля могили Івасюка ми завели розмову про постійні проблеми з реєстрацією і дозволом виконувати власні твори. Без членства у Спілці композиторів мав проблеми Володя, який навчався на композиторському факультеті і не закінчив його, так само і Білозір, який вчився на композиторському і також його не закінчив. Не дали...І тоді я Ігореві підказав, як можна зареєструвати пісні, не будучи членом Спілки. Їх приймали через Міністерство культури, їх навіть купували і платили авторські гонорари.

Якщо Олександр Білаш чи Ігор Шамо приходили і приносили просто клавірчик, то їм туди двері були відчинені навстіж. А як бути самодіяльним авторам, які писали популярні твори, я знав, адже був членом колегії Мінкульту, наймолодший серед усіх. Був відділ, який займався закупівлею авторських творів, а дозвіл давала спеціальна комісія. Міністерство могло закуповувати якусь пісню, чи пісні, і навіть платити за це гроші. Але вона мала пройти якийсь контроль, худраду. Ми домовилися з Ігорем, що заведу його в той відділ і допоможу зареєструвати пісні. Білозір приїхав до Києва і привіз цілий модний тоді портфель, що роздувався, своїх пісень, записаних на бобінах на 38-ій швидкості. На дворі був 1985 рік. Коли ми зайшли в потрібний кабінет і Білозір почав витягувати з портфеля кілька десятків тих бобін (на кожній була лише одна пісня), то в якийсь момент керівник цього підрозділу не витримав і сказав: „Може, вже досить!”

51. Вадим Крищенко (поет-пісняр): «„Ми вперше зустрілися з Ігорем у парадних дверях Міністерства культури 1985 року, якраз він виходив разом з Женею Коваленком після реєстрації своїх пісень. Ігор упізнав мене першим: „Це ви — Вадим Крищенко! Як добре, що ми зустрілися!!!” Ігор дитинно вмів тішитися. Наговорив багато добрих слів про мене. А я вже мав гарні пісні, які співали Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Ігор сказав, що хотів би щось зі мною написати. Йому хотілося народити щось таке, щоб усі співали, щоб було слово „Україна”, щоб пісня несла радість, світло, тепло. Я сказав, що подумаю. Так народився наш первісток „Ласкаво просимо”. Ігор досить швидко написав музику. І пісня відразу отримала широку популярність. Усі колективи, які виїжджали за кордон мали за честь її співати. Як і „Хай щастить вам, люди добрі!”, яку написав приблизно тоді ж, її співав Василь Зінкевич, а музику написав Ігор Поклад. Невдовзі Білозір приїхав до мене разом з Оксаною. Я дав йому кілька текстів. Знову Ігор швидко написав прекрасну мелодію і нашу пісню „Вірю” заспівала не тільки Оксана з „Ватрою”, а її до свого репертуару взяли Василь Зінкевич та Іво Бобул.

Потім народилася пісня „Вічний вогонь”, яку щемливо виспівала Оксана разом з „Ватрою”.

Ігореві дав чимало текстів, навіть достеменно не знаю які з них стали піснями і скільки їх. Ще була у нас „Останній шанс”, але найбільшої популярності зазнала „Ласкаво просимо”. Ігор був прекрасним мелодистом. Чесно кажучи, ми мали дві яскраві постаті в новітній музичній естрадній культурі України: Володя Івасюк та Ігор Білозір. Звісно, що багато для популярності йому зробила Оксана. І робить досі, за що їй варто низенько вклонитися!».

52. Юрій Рибчинський (культовий поет-пісняр): «Він приїжджав до мене в гості, до Києва, я мешкав тоді на вулиці Шота Руставелі. Був відкритим і щирим, мав надзвичайно позитивну енергію. Після першої ж зустрічі ми стали вірними друзями, я знайшов у ньому споріднену душу, однодумця. У моєму житті подібне сталося вдруге, після зустрічі з Володею Івасюком.

Білозір мав гостинну та дружню вдачу. Хтозна чи є десь ще подібна квартира, в яку би заходило стільки митців. До Ігоря щоденно навідувалася львівська богема: художники, режисери, актори, телевізійники, журналісти. А ще приїжджали й гості звідусіль: з Канади, Америки, Європи, з України. Ігор же не зміг би пережити, щоб, не дай, Боже, хтось минув його оселю, яка понад десяток років була своєрідним клубом для творчих зустрічей. Білозір у Львові був центральною фігурою, яка притягувала до себе людей. Багато років ми з Ігорем вважали один одного побратимом у творчості і дружили завжди. Дивовижною він був людиною. Не хочеться говорити банальних фраз, що він справжній українець, але українцем високого ґатунку, завжди не байдужим, якому постійно хотілося щось зробити і він багато доброго і вічного робив для українського мистецтва, таким запам’ятався.

А ще був дуже красивим хлопцем. Ми дуже любили Україну, українську музику, рідну пісню. Про її долю розмовляли і переживали цілодобово, кожним вдихом і видихом. Нині складно сказати, як сталося, що не написали ми з ним жодної пісні... Як і всі молоді люди, про те не думали: як не сьогодні, то завтра чи післязавтра напишемо щось; адже часу попереду так багато, чого поспішати. То були найкращі роки”.

53. Валерій Маренич (легенда української пісні): «Львів якось ревно відстоює те, що Ігорко тільки львівський митець. А чому не радехівський? Не буковинський, не тернопільський, не франківський? Не український?! Він був всеосяжний, його люблять і будуть любити там, де живе чи буде жити бодай один українець.  Я роками, десятиліттями знав, адже був очевидцем, що Білозіра та його пісні любили волиняни. Нам він також рідний.

Уперше ми зустрілися в кінці 1970–их у Львівській філармонії, хоч мені видавалося, що зналися все життя. Артисти в ті часи були набагато дружнішими і щирішими. Хоч і тоді всяке трафлялося. А нинішнім просто „не дано”. Вони ніколи не стануть Мареничами, Івасюком чи Білозіром.

Ми ніколи не могли наговоритися за одну ніч, як це часто буває у творчих людей. Скільки цікавих, повчальних і життєво необхідних для нас обох ночей, провели в розмовах до світанку. Ми вчилися один в одного. І робили це щиро, не соромилися признатися, що хтось чогось не знає. У мене було багато практики. Мені пощастило працювати разом і черпати знання у Штепселя і Тарапуньки, Анатолія Солов’яненка, Євгенії Мірошниченко. Хоч працював у тріо з фольклорним напрямом, прекрасно розумівся на джазовій школі, знався на синкопах (зміщенні акценту з сильної або відносно сильної долі такту на слабку), які так полюбляв Білозір. Можна трошки–трошки додати перцю і буде смакота в українському борщеві, а як чуть пересолиш — усе зіпсуєш. Так і в музиці. Як нині бачу лице Ігорка, який прийшов до мене тоді: у приплюснутому сіренькому польському кашкетику, трошки на бакир, у сіренькому короцюткому футеркові. Він ніколи не вдягався яскраво, не носив нічого червоного чи білого. Львів зі своєю архітектурою, багатовіковою бруківкою мав свій неповторний шарм. А радехівський Білозір став обличчям міста Лева зі своїм неповторним лицем. Ось придумали тепер те чуже слово „харизма”, а є наше — „лице”.

Ігор завжди любив і шанував мене, не знаю як це буває у інших професіях — медицині, спорті, військових, на державній службі — ми відчували один одного духом. Мали споріднені душі. Ігорко частенько запитував: „Ти, второпав чому нам разом добре?” „Второпав!” — казав я. І погоджувався.

Згадую свої ранні виступи у Львові, коли один з високопоставлених чиновників дозволив собі вголос російською з разючим галицьким діалектом сказати: „Надо падумать, зачєм Марєніч будоражит украінскую маладьож!” От зволоч! А в Білозіра скільки таких казусів було!? Чому він так рано покрився сивиною? Від доброго і легкого життя? Отримував догану за доганою! І перш за все за те, що був свідомим українцем.

Коли кликав до себе в гості, я все залишав і летів до Львова. А як тішився, коли Ігор на початку 1990–их показував власну студію і щасливий говорив: „Тут ми будемо записувати пісні. Ночами, вечорами, ранками і днями…” Він тоді чувся незалежним і вільним.

Він був Дуче. Був жорстокий щодо творчості, але справедливий. Знав чого хоче і досягав мети. Роман Лозинський був інший, Марцефал і Мар’ян Шуневич також інші. Всіх хлопців добре пам’ятаю і люблю. Кожну річ Ігор продумував: від костюмів до поведінки на сцені. Я любив і люблю багато Білозірових пісень на вірші Богдана Стельмаха. Не випадково взяв до свого репертуару їхню „Збирались хлопці”, зробив, правда, своє аранжування, яке дуже подобалося Білозіру, він казав: „Як ти до того дійшов, я до того не додумався”. Мені ця пісня навіювала повстанський український дух, нагадувала часи УПА, хоч написана у середині 1980–их.

Нам, звісно, заздрили. Нас з Ігорком не любили і не шанували у Києві, ми були впоперек їм. Але ми робили свою справу, хоч нам давалося все всупереч, а не завдяки!

Пригадую як на початку 1990–их приїхав до Ігорка на якийсь ювілей до Львова. А він до свята (мав того дня концерт в Опері) так рівняв свої вуса, що довелося їх зовсім зголити. І хтось тоді уважний підмітив його схожість з Василем Зінкевичем. Недаремно ж я казав, що Ігор волинянам завжди був рідний!

Знаю по собі: де появлялася моя персона — в селі, райцентрі, серед шахтарів, військових — то було свято, все кидалося і всі бігли до мене. Приїжджали до нас, на Волинь, Білозір і його „Ватра”, то все було так само. Яке телебачення, яке кіно чи футбол — все було „до файки”! Коли Ігор приїжджав до Луцька, ми мали справжнє свято. Після виступів „Ватри” у переповнених залах завжди були „концерти” в готельному номері маестро.

Ігор Білозір для мене був і назавжди залишиться людиною–святом!”

54. Дмитро Стецько (художник від Бога):  «Наш співучий народ завжди вважав: вище пісні може бути лише молитва.! Ігор це розумів, як талановитий посланець Господній і як свідомий патріот рідної землі. Під його пісні закохувалися і одружувалися, народжували і хрестили дітей, відпочивали, творили і будували плани дня насущного і майбутнього. Я вбачав в особі Білозіра серйозного композитора, здатного писати широкі музичні полотна, класику. Класична музика — вищий ступінь мистецтва, вона наповнює людину справжнім відчуттям свята життя, робить кожного шляхетнішим, добрішим і мудрішим. Недаремно хтось великих сказав: „Музика змушує блискати наші душі”.. Загадкова магнетична сила його мелодій полягає в тому, що, слухаючи їх в різні періоди життя, ми відчуваємо ті ж почуття, що і перші слухачі. А це найбільш властиво класиці. Якось сказав йому: „Пісні твої надзвичайно гарні, вони актуальні, але ця музика є розважальною, для ніг, для танців. Варто би писати щось складніше: симфонії, сюїти, сонати, етюди, ноктюрни, фантазії, духовну музику”. Запитання залишилося риторичним. Він не перечив, хтозна що було в його мелодійному серці, які скарби він міг ще написати і подарувати світові. З ним завжди було цікаво розмовляти, адже прекрасно знався на мистецтві. Умів вислухати кожного, говорив виважено, розумно і доречно”.

55. Степан Пушик (поет): „Білозірова „Ватра” у гуцульських концертних залах мала постійні аншлаги, її у нас чекали з нетерпінням щоразу і квитки розкуповували заздалегідь. Я сидів у залі і милувався свіжим подихом Білозірових пісень, які він так майстерно писав на вірші мого львівського друга Богдана Стельмаха. Радів, що їм все так філігранно вдавалося. Особливо виділялася „Світлиця” та „Нам не зашкодить чарка вина”, яка була споріднена з моєю „Козак гуляє”. Що ж до Ігоря Білозіра, то він належав до тих рідкісних митців, які не вміли ображатися. Він не лише сам жартував, а й цінував жарти інших. І я це завжди відчував. Він, як і Володя Івасюк, був з інтелігентної, великодушної, високо моральної когорти свідомих молодих українців. І це тішило”.

56. Михайло Сливоцький: «І гуцулам Ігорко завжди був рідний, для нас прізвище Білозір пахне карпатським духом. Ми бачилися і радо зустрічалися чи не кожного приїзду Ігоря до Івано–Франківська. Багато що нас єднало. Обидва ми з раннього дитинства виростали у пісні. І найперше з пісні народної, яку співала над моєю колискою Мати Анастасія, яка зберегла у своїй пам’яті безліч скарбів. Мій Батько замолоду теж мав прекрасний голос. І жили вони  як одна душа: Тато — добрий муляр, а Мати — швачка. І мені передали як найбільший скарб — пісню. Але не будь–яку, а ту, що має добрі крила — слова і мелодію. Те ж було й у Білозіра, адже його Батьки Йосип і Марія мали споріднені душі, дали синові змалечку ті почуття рідного, які він ніколи не зраджував: ні землі, ні пісні.  А Ігореві Всевишній допоміг створити синівський гімн Матері у пісні „Ніби вчора”. Коли її слухаю, бачу образ рідної Неньки і чую її голос, і Материнська пісня озивається глибоко в душі. В такі миті ти з нею, сильний та щасливий з добром і теплом ідеш до людей. Ми з Білозіром — найщасливіші у світі, адже наші рідні Матусі ще за життя довго тішилася цими найдорожчими для них творами. Нас єднало багато що, а найбільше — рідна пісня. Мені так хотілося, щоб Ігор написав щось і для мене. І видавалося, що ми ще такі молоді, попереду все життя. Встигнемо гори перевернути... Як ми помилялися...”

57. Левко Дутковський (легенда української естради, Батько ВІА «Смерічка»): «Ігор завжди з великою повагою ставився до мене. Чудово знав історію ще вижницької „Смерічки” 1960–их років, шанував мій творчий доробок. Приємно було чути з його уст, що він вчився на моїх піснях, на моїй „Смерічці”. Він мав талан зробити „Ватру” 1980–их подібною до „Смерічки” 1967–1973 років, до „Пєсняров” Володимира Мулявіна. Усіх нас захоплювало багатоголосся і єднала любов до рідної пісні. Брали за основу народну творчість і творили власні пісні. І слава Богові, що їх полюбив тоді наш глядач, любить і досі. А подібне дається одиницям. Прийде час і пісенну творчість вижницької „Смерічки” та львівської „Ватри” Ігоря Білозіра вивчатимуть скрупульозно і належно в підручниках історії України”. 

58. Павло Дворський (популярний український співак): «Нас познайомив Назарій Яремчук в 1977 році. „Смерічка” тоді давала у Львівській філармонії більше 30 концертів, всі квитки були продані. Ігор якраз очолював на автобусному заводі „Ритми Карпат”. А частіше ми почали зустрічатися, коли в „Смерічку” зі Львова перейшли музиканти четвертого складу „Ватри” (Вітя Морозов, Саша Соколов, Марцифал, Юра Луцейко), а на їхнє місце, на професійну сцену вийшов Білозір. Коли він не був на гастролях, приходив на наші концерти у Львові. Ось тоді Ігор запропонував нам до репертуару своє „Пшеничне перевесло”. Дехто казав, що можуть не дозволити її співати, адже вбачали в ній бунтарський, свободолюбивий дух. А ми співали. І її, і  „Повіяв вітер степовий”, „Батькову криницю”, хоч нам закидали, що ці пісні бандерівські. Коли зустрічалися Назарій та Ігор, це треба було бачити: видавалося, що більш веселіших і життєрадісніших та життєлюбніших від них обох, немає у цілому світі. Завжди линув сміх, гумор. Розповідали один одному гастрольні бувальщини. Й досі пригадую достеменно, як Ігор розказав про пригоду, яка трапилася з ними на Далекому Сході. Хлопці гралися і ненароком розламали готельний диван, який ремонту не підлягав. Хтось запропонував розпиляти і винести його по частинах. Так і зробили. Виносили у великих чохлах з музичних інструментів. А місце, де стояв той диван, вичистили і натерли мастикою до підлоги. Коли здавали номер (а в радянський час така процедура була обов’язковою), сказали, що його там просто не було. Думали, що все минеться, якось спекалися. Лише повернулися додому, як у філармонію прийшла цидулка і начальство сказало, що доведеться компенсувати кошти. Пізніше, коли бачили Ігоря чи когось з ватрівчан, то жартома запитували: „Як там диван?”  Усі наші зустрічі пронизані творчою наснагою, бажанням творити, готувати нові цікаві концертні програми.  Так, як „Смерічка” мала постійні аншлаги у Львові, „Ватра” мала такий же успіх у Чернівцях”.

59. Лілія Сандулеса (культова українська естрадна співачка): «Ігор був з тих мелодистів, яких дуже мало  в нашій естрадній пісні. Пощастило мені бути й у всім знаному богемному помешканні Білозіра, у центрі Львова. За кількістю знаменитостей на квадратний метр площі воно ще за життя Ігоря мало неофіційний статус музею. Господар був надзвичайно гостинний і радий кожному, хто до нього заходив — від людей простих професій до мистецьких кумирів. Він умів любити людей, радіти кожному прожитому дню”.

60. Володимир Слєпченко (художник): «Мене з Ігорком в кінці 1980-их познайомила моя дружина поетеса Наталя Давидовська , у той період, коли значно активізувалася творча інтелігенція в стремлінні вибороти власну самостійну державу. Ми досить часто зустрічалися в моїй майстерні чи в Білозіра вдома. Ділилися планами, обговорювали наболіле. Ігор мав особливу приязнь до творчих людей, тож ми з Наталею були для нього спорідненими душами. Так несподівано для всіх у мене виник задум створення синтезу мистецтв. Наталя начитувала свої вірші, я приносив свої роботи, переважно графічні, а Ігоря все це надихало і він відразу імпровізував. Народжувалося щось нове і незвичне для нас усіх. А згодом ми погодилися, що варто все це показати людям. Презентація з великим успіхом пройшла в Домініканському соборі, правда, поезію читала не авторка, а професійна акторка. Лариса Кадирова зуміла донести до серця кожного народжене Наталею у збірках „Сад вічності” та „Фрески”. Коли ж Ігоркові хотілося побути наодинці чи виговоритися, він заходив до моєї майстерні. Я мовчазно працював, а він виливав свої жалі. У мене з тих пір залишився його портрет-замальовка. На жаль, моїй дружині судилося прожити лише 43 роки, померла в 1996-му...”

61. Ярослав Виджак (композитор, співак): «Ми часто зідзвонювалися, спілкувалися, разом написали всього три пісні. Не забуду, як приніс Ігореві вірш до „Любить — не любить”. Варто сказати, що ця пісня була написана Білозіром ще 1971 року, коли йому було 16. Проте, він попросив мене написати свій пісенний варіант.  Ми з Ігорем майже ровесники, починали свій шлях у музику ще з шкільної парти. Я ще 1968 року створив свій „Прометей”. Ми уже від 1970 року грали на танцях, мали славу самобутнього колективу, коли Ігор почав приходити до нас на репетиції у „Ляпу” (Клуб ЛПВРЗ — Львівського паровозо–вагоно–ремонтного заводу). Тоді він працював у „Ритмах Карпат”. Звісно, всі музиканти зналися. Усі збиралися на першу годину дня на музичну біржу, що біля львівського готелю „Жорж”. Деколи приходив туди й Ігор. А частіше його можна було зустріти від 1979 року, коли він почав працювати в обласній філармонії. У різні роки „Ватра” переживала зміни та оновлення складу. Відтоді в Білозіра народилася фраза: „Щоб „Ватра” горіла весь час треба підкидати нові, свіжі дрова”. Не він один це переживав, всі колективи міняли дуже багато музикантів на своєму творчому шляху”.

62. Володимир Дідух (співак уславленого квартету «Явір»): «Справді, Ігоря ми любили завжди, і взамін отримували те ж тепло і ту ж приязнь. Його зваблювало багатоголосся, тож на різних концертах, він обов’язково йшов з гримерки в закулісся, щоб послухати наш спів знову і знову. Запізналися з ним ще на початку його творчої кар’єри у Тернополі. Мешкали в одному готелі, вже пізно було, коли завітали до нього в номер. Так у артистів складалося, що приїжджали на концертні майданчики перед виступами, а поговорити про творчість могли лише після концертів. Інколи далеко за північ. Ігор був дуже людяний, не любив самотності, поважав товариство, шанував старших. Завжди веселий, дотепний, знаходив влучне слівце. Уже пізніше ми часто усім складом бували у Ігоря на його гостинній кухні, показував нам свою студію звукозапису, яку мав тоді вдома. Що цікаво, Білозір все піджартовував, що наш український квартет „Явір” співає під супровід російського баяна. „А звідкіля ти взяв, що цей інструмент російський”, — запитав я його. „З енциклопедії”, ¬— зізнався Ігор. „А енциклопедії радянські видавала Москва, то хіба вони віддадуть щось „по–братськи” іншим народам!”,— резюмував я. Весело нам було завжди. Наш „баян”, наш музичний супровід — Богдан Іванський мешкав у Львові неподалік Ігоря. Вони частенько бачилися і ще здаля один одному всміхалися, адже Білозір його по–доброму допікав через той баян. До речі, Ігор був і сам прекрасним акордеоністом. А Львів завше нам пахнув гостинністю і теплом Білозіра. І його незабутнім „куртка на ваті”. Дехто, може не розумів цього, а Ігор добре знався на фольклорі, взяв свій дотеп з народної приказки: „Ой багатий він, каже, ой багатий: куртка на ваті й лата — на латі...”

Ігор був великим життєлюбом. І вірилося, що він так ще багато зробить, адже попереду було ще велике життя, адже 45 — лише піввіку, період зрілості, вибух творчості. Не дали, не судилося...”

63. Раїса Кириченко (культова українська естрадна співачка): „Як рядовий слухач, завше милувалася творчістю львівського самородка. В Ігоря була надзвичайно співуча душа, надзвичайно тепле і ніжне серце. Не маючи цього, він би ніколи не написав того, що так філігранно створив за таке коротке життя”.

Редакція WN дякує Михайлові Маслієві за те, що завдяки його зусиллям і талантові збережено для історії ці унікальні свідчення про життя і творчість Ігоря Білозіра, а в його знаменитій особі - про епоху, котра минає.