Сто чи двісті років наші предки мали свої уявлення про причини епідемій, способи профілактики і лікування.

Локальна історія підібрала кілька з них:

1. Великий врожай грибів, за повір’ями, віщував війну або епідемію. Непокрита голова дівчини, яка втратила цноту, також розцінювалася як магніт для епідемії.

2. При першій чутці про епідемію били в церковні дзвони. Вірили, що так відженуть всю нечисть, зокрема і хвороби.

3. Щоб відвернути епідемію, священики відправляли богослужіння й обходили свої парафії з процесіями. 

4. Вірили, що хвороба ходить селом, перевтілюючись то в людину, то в тварину,  або їде на білих конях, обираючи щораз нові жертви. Може позначати хати та людей. Інколи думали, що хвороба мала хустину, від поруху якої вмирає все живе.

5. Хворобу важко задобрити, проте були способи її залякати або віднадити. Наприклад, її можна заманити до мішка або бочки. Але вона дуже хитра і різними способами старається звідти вирватися. Аби не пустити хворобу, у чотирьох кінцях села закопували осикові хрести і ладан на перехресті доріг. Деколи промовляли замовляння, в яких відправляли хвороби туди, де не чути ні дзвонів, ні співу когутів. Вірили також , що холеру може відвернути цнотлива дівчина, коли потай вийде на дзвіницю і гучно вдарить у дзвін.

6. Винних шукали активніше, ніж докази вини. Судити могли й так: упирів (людей, яких вважали причиною спалаху епідемії)  ланцюгом силоміць тягнули через вогнище з тернового гілля, а вже мертвим упирям відтинали голову, а груди пробивали осиковим кілком.

7. Лікарям довіряли менше, ніж місцевим знахарям. До лікаря, особливо іншої віри, який пропонував допомогу, не завжди прислуховувалися, вбачаючи в ньому посланця від злих сил.

8. Запідозрених у навмисному забрудненні криниць та джерел публічно карали.

9. Коли епідемія відходила, влаштовували обіди для бідних та нужденних.

10. Передавали пам’ять про те, що пережили самі та перекази старших – в надії, що це допоможе молодшим вберегтися від холєри, гішпанки та тифуса.