„Своїм успіхам завдячую і Володі Івасюку, бо він вірив у мене, в мої можливості, — визнає його творчий побратим Василь Зінкевич. — І вже з висоти свого власного досвіду можу впевнено сказати, що так, Володя мав рацію, коли говорив, що співати пісню — замало просто співати ноти. Пісню треба співати серцем, розумом і, безперечно, своєю позицією — в житті, в творчості. Ми з його піснями — молоді. Не тільки в моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, натхненно й гарно співав. Він любив своїх виконавців, своїх співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставились до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітками. Його зоря пломеніє нам сьогодні. Її бачитимуть, її теплом зігріватимуться, на це світло будуть йти і наші нащадки”. 

Розвиток подій навколо його генія був дуже хвилеподібним — від замовчування до загального визнання. Період ігнорування ще стане предметом дослідження психологів, істориків і музикознавців. Як сталося так, що творчість унікального самородка світової культури можна було забороняти чи замовчувати? З погляду історії цей факт є цікавим і унікальним.

На хвилі українського відродження розпочався стрімкий ріст популярності Володі. Відродження принесло багато чудових ідей. Тоді Володині пісні пережили ренесанс. Вони почали звучати і відроджуватися у пам'яті зовсім іншого покоління, навіть діти тепер виконують пісні Івасюка, серед яких і дуже складні, наприклад, „Кленовий вогонь” (вірш Мирослава Воньо і Юрія Рибчинського). Настав той час, коли молоде покоління має нагальну потребу у піснях, в яких би гармонійно поєднувалася музика з віршами. Їх спробували осучаснити з допомогою найновіших досягнень техніки. Це привідкрило багато аспектів для роздумів. Ті роки дали можливість задуматися над значенням української пісні, над долею композитора і людською долею загалом. Творчість завжди жива. Якщо архіви не горять — пісні не зникають, коли вони написані талановито, з любов’ю і добром до народу".

Також Михайло Маслій додає: "Українська пісня — найбільша радість для простої людини. Життя таке, що душі черствіють, тільки рідна пісня здатна достукатися до найглибших закутків, пробудити радість, добро і світло. Пісні Володимира Івасюка, які вже стали класикою української естради, абсолютно не видаються архаїкою — ні за мелодіями, ні за текстами, ні за звучанням, ні за духом. Вони пройшли перевірку часом, а це свідчить, що будуть вічними, як і фольклор загалом. Як і тоді, у 1970–их, у них звучить милозвучна гармонія і тремтить ритм, властивий лише Івасюковій пісні. Тільки він так ніс до української молоді відродження вільного духу, прадідівський тембр, тисячолітню сонячну вдачу свого народу. І тепер ніжно співає колискову верба над водою, тужно розповідають казки смереки в Карпатах, іскристо грають води у потоках, вторячи ритму буття. Але вже без Володі...".

І ще: "Він був первістком у родині Михайла та Софії Івасюків, дитям великого кохання. Народився у містечку Кіцмані на Буковині — у краю, де століттями перехрещувалися багато культур і звучали українські, єврейські, румунські, молдавські, угорські, болгарські пісні. Хлопчика назвали Володимиром — на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Cамійленка. Володя з дитинства жив у стихії чистого українського слова, ніжної української пісні. Дуже гарно співала його мама Софія Іванівна. Родом вона з Наддніпрянщини, й оте поєднання степової ніжності, ліричності з гуцульським гонором, гострим розумом, безперечно, мало великий вплив на Володю, формувало його як свідомого українця. 
„Я деколи жартую, що ми напівкровки: наша мати родом зі степової України, а батько — корінний буковинець, — каже Галина Івасюк–Криса, старша Володина сестра. — Батьки були педагогами, згодом батько став ще й науковцем, потужним фольклористом. І коли мама виховувала мужність, порядність, витривалість, широту натури, то батько плекав любов до життя”.

"Уже на третьому році маля проявило величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. П’ятирічним Володя потрапив у підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де почав оволодівати скрипкою. Чи не відразу проявив неабиякі нахили до гри на дивовижному інструменті, його запрошували виступити на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. Учитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк умовив батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступив до Київської музичної школи для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Працьовитість буковинського юнака вражала всіх: і рідних, і знайомих. З Києва приїжджав додому з чорною від скрипки шиєю: грав по шість–сім годин на добу. Друзі порівнювали Івасюка за його здатність безперервно працювати з … електростанцією. Він був напрочуд начитаним, цікавився практично всім спектром і сучасного письменства, і класики. Такий широкий мистецький кругозір збагачував і його композиторську творчість".

"Кому міг заважати на світі тихий, запроданий виключно Музі, славний і незабутній композитор, — ніяк не міг збагнути львівський письменник Роман Іваничук: ”Самогубство? — Ні — убивство! О, якби це не було вбивство, то чому партійні львівські органи в особах Віктора Добрика і Дмитра Яремчука так жорстоко забороняли навіть згадувати ім’я Івасюка, а тих, які відвідували могилу, арештовували?

Я знав Володю. Все було в нього: геніальний хист, надмірна працьовитість і схильність до депресій, славолюбство і творчі спади, але ніщо з цього не могло його спонукати до самогубства — був він енергійний і сповнений творчих сил.

Смерть його була потрібна для нагнітання серед інтелігенції липкого почуття страху. Ось ти втішаєшся славою, ти став улюбленцем публіки, твій рейтинг вищий, ніж у вождів, — невже не розумієш, що це заважає офіційній владі? Для нас, окупантів, найстрашніші речі — лідер і прапор. Тому ми лідерів компрометуємо або вбиваємо, а без них прапора ніхто не підніме.

Який би ти не був талановитий, не забувай, що міру твоєї популярності повинні встановлювати ми; крім того, ти мусиш дати привід, щоб тебе хвалив народ, а ми в першу чергу, візьми від нас похвалу, посаду, подачку — і публіка до тебе вмить охолоне, зате ми вже тоді підведемо тебе під відповідний ранг — талановитого, відомого, видатного, присвоїмо тобі навіть звання генія, якщо позбудешся сверблячки лідерства, — а ні, то буде таке саме, як тому повішеному в лісі: тебе оголосять божевільним алкоголіком, тебе ніхто не захистить і після смерті, і навіть Матері не буде дозволено доступитися до твого тіла, щоб вона не побачила на ньому слідів насильства...

Таке ми зробили з Івасюком і не побоялися його світової популярності, а з тобою нам легше буде владнати справу...”

”Недаремно в нього були голубі очі, — згадує поет Юрій Рибчинський. — Такі очі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні — а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володиних пісень, без його голубих очей буде неможливо”.

Фото - Радіо Свобода.