Близько 300 родичів військовослужбовців, які померли після повернення з війни, прийшли розповісти про свої проблеми.

З війни ніхто не повертається здоровим. Більші чи менші негаразди зі здоров’ям є, тому, на превеликий жаль, не рідкісними є випадки, коли чоловіки проходять найстрашніше пекло на війні, а потім повертаються на мирну територію і помирають просто посеред ночі від зупинки серця.

За законодавством, родини таких захисників України не мають статусу членів сімей військовослужбовців, які загинули під час захисту Батьківщини, а, отже, і відповідних пільг та матеріальної допомоги. Таких родин на Львівшині – 172.

Та й проблем у них чимало – хтось не має як встановити пам’ятник загиблому військовослужбовцю, хтось не може отримати статус члена родини померлого учасника АТО, комусь не надають земельну ділянку чи є труднощі з її переоформленням, дехто не може отримати пільг для сплати комунальних послуг, ще іншим потрібне лікування та оздоровлення.

Усі вони сидять по двоє-троє, дехто поодинці. Часто перешіптуються і мнуть у руках стос документів. Документи чи не у всіх. Їх покликали, аби розпитати про проблеми, та на допомогу у їх вирішенні сподівається мало хто.

Ось чиновник мляво розповідає, куди прийти, щоб подати документи на визнання родича померлим унаслідок каліцтва, травми чи захворювання, набутого під час військової служби. Його комісія розглядає причину смерті і її зв’язок із каліцтвами, травмами чи захворюваннями, набутими під час військової служби. Володимир Барбодько, старший лікар-експерт Військово-лікарської комісії Західного регіону, детально розказав про прийомні дні своєї установи, коли в них обід і як туди доїхати. Почули присутні від нього і «цікаві» історії про те, як люди хотіли отримати статус членів родини військовослужбовця, що помер після повернення з війни через травми, хоча насправді такі захисники помирали від пиятики. Почули з уст лікаря-чиновника багато усілякого, окрім співчуття і готовності допомогти сім’ям захисників.

Біля мене сидить пані Уляна. Жінці майже 60. Вона вся в чорному, з рук не випускає посвідчення учасника бойових дій Руслана Бойчука, свого сина. Йому було всього 48. Ще не минуло й сорока днів, як захисника України не стало. Для неї з чоловіком Руслан був найбільшою опорою, адже обоє батьків практично не бачать. Жінка ще не оговталася від втрати сина і не розуміє, як житимуть далі.

«Мені потрібна операція, бо до проблем із зором додався ще й цукровий діабет. Навіть не знаю вже, у кого просити допомоги. Але сама ніяк не впораюся. Син допомагав нам у всьому, а тепер його нема», – каже жінка.

У ЛОДА розводять руками – члени сімей загиблих військовослужбовців мають більшу підтримку, пільги і соціальні гарантії, ніж ті, чиї родичі померли після повернення з війни. Але нічого з тим не вдієш. У всьому винен законодавець. А місце влада – нікому і нічого. Добре, що зустрілися і подивилися в очі людям. Кажуть, будуть зустрічатися і дивитися ще. Повоєнних жертв і осиротілих родин поки для цього вистачить...

Текст і фото WN