Нині відома львівська виконавиця Оксана Муха готується до чергового концерту у рідному Львові, присвяченого 65-літтю легендарної американської співачки українського походження Квітки Цісик.

Концерт відбудеться за тиждень. Тим часом журналісти Westnews.info розпитали Оксану Муху про сучасну українську музику,  про війну та мирний Львів і те, чим полонити серце слухача.  

– Оксано, dи відомі своєю любов’ю до творчості Квітки Цісик. І невдовзі знову буде концерт. Українська Квітка у світі сьогодні – яка вона?

– Для мене дуже цінно, що саме цього року, коли Квітці Цісик було б 65, я і мої музиканти змогли відкрити її для тисяч українців. Я так радію, що концерти «KVITKA: два кольори», куди б ми з ними не приїхали, збирали повні зали: у Тернополі, Івано-Франківську, Коломиї, Дрогобичі, Стрию, Червонограді. А три аншлаги у рідному Львові. Це так гарно, що українці хочуть чути українську пісню – справжню, глибоку, глибинну.

Тому я хочу, щоб ми ще раз пораділи уродинам Квітки Цісик – на концертах 14 листопада у Театрі імені Марії Заньковецької. Квітка безмежно любила Україну і всю себе до останку віддала нам. Тож нехай наші серця знову і знову відкриваються для неї. По динаміці продажу квитків і на ці концерти, я знову зрозуміла, що людям потрібна саме така Пісня.

Для мене особисто ці концерти - вимріяний з дитинства, довгоочікуваний подарунок для неї. Квітка – мій маяк: я постійно на неї орієнтуюся, саме вона скерувала мене на правильний емоційний шлях, це від неї я почула, як це – співати не ноти і слова, а Пісню. Цього неможливо навчитися, має бути талант від Господа – як душею доносити до людей абсолютні емоції, правду, чистоту, щирість, любов…

Квітка Цісик по сьогодні є для людей відкриттям і своєрідним об’єднуючим фактором. Вона до нині залишається однією із найбільш якісних виконавиць. Якщо говорити про музичну складову, то кращої підбірки пісень, кращих аранжувань та кращого вокального викладу, аніж у двох її альбомах, я не знаю. А якщо говорити про суть Квітки, про її місію… То тільки зараз люди починають її розуміти по-справжньому – вона була народжена, щоб нам зберегти ці українські пісні. Зараз, коли всі женуться за новими віяннями, Квітка продовжує доносити до нас ту нашу, українську, стопроцентну правду. І чим більше людей відкриватимуть її для себе, тим більше із них усвідомлюватимуть істину.

Перебуваючи в Америці, я зрозуміла, що там, на батьківщині Квітки, був час, коли вона була відомою. Та потім її забули… Тому і у США зараз по-новому відкривають її. І мені дуже приємно, що на своїх концертах я розповідаю українцям Америки про Квітку Цісик, співаю пісні з її репертуару – і так повертаю їм її. Вона так багато нам залишила у двох своїх альбомах. Вона заслуговує, щоб її чули завжди.        

 – Ви буваєте на Сході і дуже часто в інтерв’ю розповідаєте про те, яким є життя за кілометри до війни, обстрілів, смертей. Львів натомість мирний і майже завжди веселий. Ми до кінця усвідомлюємо, в якому Україна перебуває стані?

– Складне запитання… Раніше на нього було простіше відповісти, а чим далі, тим складніше. Суть у тому, що Львів не відчув напряму того болю, який відчув схід України. Тому апріорі Львів та інші мирні міста не можуть переживати того, що переживає наш схід. З іншого боку, Львів мусить жити своїм життям. Наше місто – центр культурного розвитку, центр народження нових ідей і процесів. І в такий гарячий час, у який живемо, він не може припинити виконувати цю свою функцію. Інакше, зупинимося…

Так, був час, кілька років тому, коли Львів, львів’яни були більш згуртовані у своєму бажанні допомогти сходу, біженцям. На це було віддано дуже багато сил та емоцій. Але держава якось так побудувала свою політику, що люди в певний момент зрозуміли, що вони у цьому прагненні допомогти – самі, що це виключно їхні питання. І природно, що настав час, коли люди виснажилися, здали – емоційно, фінансово.  Тоді до більшості прийшло розуміння, що кожен має бути на своєму місці – і робити щось для спільної перемоги, будучи на своєму місці: воїн має воювати, творчі люди мають творити, лікарі мають лікувати… Ми не можемо бути вічними волонтерами, благодійниками, меценатами. Адже у кожного із нас є власні сім’ї та проблеми, власні цілі та бажання.       

А перед Львовом загалом стоять трохи інші питання. Тут живуть люди, які знають історію своєї країни, знають, чому і за що вони борються, наприклад, за українську мову. Це внутрішня боротьба, вона має фундамент. Водночас людину, яка не знає і не розуміє свого минулого, своєї історії, причин, неможливо за один день навчити любити та поважати країну, мову, традиції… 

 – На тижні Ви повернулися з Польщі, де давали концерт. Складні польсько-українські відносини через історію впливають на визнання чи не визнання українських артистів?

– Ніякого негативу я не відчула. Мій приїзд із сольним концертом у Гданськ, у рамках «Українського тижня у Гданську», нічого упередженого у ставленні до нас, українців, не показав. Більше того, несподівано і для нас, і для організаторів на місці послухати концерт найгарніших пісень України у Польщі прийшло 75-80 відсотків поляків.  І вони укінці вечора аплодували нам стоячи і викликали «на біс!». І не треба було перекладача – усе було зрозуміло завдяки мові Музики та Серця. Ці люди зрозуміли ту пісню, яку я їм привезла. Вони прийняли її у свої серця. Після концерту слухачі ще довго підходили до мене зі словами вдячності. І так приємно було дізнатися, що хтось приїхав послухати нас за 400 кілометрів, хтось – за 200 км з Німеччини. Це дорогого вартує.  

– Які музичні напрями нині  в тренді в українських виконавців?

– Я не є фахівцем у сучасних трендах в музиці (усміхається). Випадково чую переважно електронну музику. Крім неї – багато року та фольк-року, але, на жаль, не завжди вдалого: рок-музика – музика вільних людей, а ми ще не зовсім вільні, тому не зовсім доросли до виконання справжнього року. Більшість людей – за секс у всьому, і в музиці, зокрема. А творчість, справжня музика потрібна тим людям, які мислять ширше, дивляться далі, потребують більше.

– Не так давно стало відомо, що хіт відомої української групи KAZKA «Плакала» вперше увійшов у десятку престижного світового чарту. Як Ви вважаєте, це нарешті визнання сучасної української музики у світі?

– Це наслідок кількості прокручень пісні – саме завдяки гарячій ротації ця пісня, наче хробак, влізла у голови людей. Хіба це можна назвати визнанням української музики у світі? Надто голосно сказано. Нині ця пісня на піку популярності, завтра на її місце прийде інша, така ж розкручена та розпіарена. Щодо композиції «Плакала», то я би не хотіла, щоб виключно із нею світ асоціював собі сучасну українську музику. 

– Ваше головне правило – чим чіпляєте глядача найбільше?

– Моє головне правило – роби те, що ти відчуваєш, що ти хочеш. Не намагайся бути схожим на когось – будь собою. Люди потребують саме твоєї правдивої емоції, твого стану щастя. Їм достатньо довкола болю і неправди. Тому, якщо виконавець правдивий у тому, що робить, люди хочуть його чути, хочуть доторкнутися до нього, до його стану душі.

Ще одне моє правило – ніяких плюсових фонограм. Я ніколи не дозволю собі образити свого слухача виконанням під фонограму «плюс».

Мене часто запитують, чому я співаю так багато народних пісень. А я живу з народною піснею усе своє життя. Я чула, як народні пісні співали мої батьки, моя бабця. Ці пісні втихомирювали, давали дуже правильну енергію – енергію землі, енергію Бога. Зверніть увагу, чи не кожна народна пісня розпочинається із опису природи, пори року чи доби, стану людини. Українськість полягає у любові до землі.  Це наша духовність. Для мене українська народна пісня – найкраща пісня у світі. Тому я так багато співаю її і співатиму. І цієї пісні так багато, що мені життя не вистачить, щоб все переспівати. У мене вже є один записаний альбом народних пісень. Мрію невдовзі записати ще один: це мали б бути дуже мінімалістичні записи, з дуже лаконічними аранжуваннями – голос, гітара, фортепіано.

Фото: Вікторія Істоміна.