Кілька предметних міркувань політолога про взаємини з Польщею, зовнішню політику і нашу владу.

Україна переживає важкий час. І це не лише російсько-українська війна, а й зовнішня політика держави. Зокрема, у світлі останніх заяв з боку західних сусідів.

Тож на перший план, окрім боротьби з агресором, виходить і те, як Україна – в  обличчі влади – повинна поводити себе на міжнародній арені.

Про це ми поспілкувалися з кандидатом політичних наук Євгеном Ланюком.

 — Останнім часом польсько-українські відносини загострилися. З чим це пов'язано?

         Я думаю, що є дві причини. Першу я б назвав глобальною. Вона пов’язана з особливостями розвитку міжнародної політики, економіки, а також з міграційними процесами. Динаміка робочої сили на світовому ринку праці часто загрожує розмиванням національної ідентичності, а автоматизація виробництва створює проблему, особливо, для низько кваліфікованої робочої сили. Усе це зумовлює явище, яке я б назвав превентивною мобілізацією суспільства у відповідь на уявну загрозу. Для популістів за таких умов настають чудові часи. Оскільки економіка дедалі більше відходить від окремих національних ринків до єдиного глобального ринку, то й проблеми, які зумовлює цей процес, здебільшого мають схожий характер. Від обрання президентом Дональда Трампа, який обіцяв відмежуватися від Мексики стіною і зробити Америку “знову великою”, до успіху правих популістів в Польщі та Угорщині, — я вважаю, що ми маємо справу з явищами одного й того ж ґатунку.

         Друга причина, на мій погляд, лежить більше в площині польсько-українських відносин і стала актуальною після Революції Гідності. Український націоналізм протягом більшого періоду Незалежності залишався осторонь офіційних державних інститутів, а за часів Януковича держава навіть розглядала себе як гарантію проти націоналізму, хоча й потребувала його як чинник мобілізації проросійського електорату. Після Майдану і початку війни на Сході держава перебрала значну частину націоналістичної риторики, що, зрозуміло, не подобається нашим сусідам, які звикли дивитись на Україну не як на рівноправного партнера, а крізь призму геополітичної концепції “сфер впливу”.

         — Кому на руку така ситуація?

         Звісно, окремим популістським політикам, які набирають на ній бали рейтингу. Але насамперед Росії, яка зацікавлена в тому, щоб країни, які її оточують, були слабкими та роз’єднаними й вона могла використовувати традиційний імперський принцип “поділяй і владарюй”. Росія відносно слабка економічно. Її ВВП приблизно такий самий, як ВВП Іспанії, але ядерна зброя, чисельна армія, агресивна та безпринципна зовнішня політика, розгалужена агентурна мережа і радянська спадщина, зокрема, потужна “п’ята колона” в багатьох країнах, роблять її дуже впливовою з політичного та військового погляду. Росія витрачає колосальні ресурси для того, щоб ослабити Євросоюз, зокрема, спонсоруючи антиєвропейські партії і локальний сепаратизм. Якщо напруженість у стосунках між Україною і Польщею загострюватиметься, то це гратиме на руку насамперед Росії. Об’єднаний альянс країн, який реагуватиме на усі спроби російського втручання у свій суверенітет, став би кошмаром для Путіна. Але щоб такий альянс відбувся, потрібно переступити через історичні суперечності, як це свого часу зробила Німеччина і Франція. Україна і Польща мають, звісно, складні сторінки у своїй історії, але є й чудові приклади співпраці і взаємодопомоги. Під час революцій та війн ХІХ століття польські патріоти боролись під гаслом «За нашу і вашу свободу», а під час Революції Гідності польський гурт Taraka виконав композицію під назвою «Подай руку Україні». Дуже б хотілось, щоб саме такі приклади формували порядок денний двосторонніх відносин, а не давні криваві рани.

          — Наскільки Україна правильно чи не правильно поводить себе у цих відносинах?

          Головне завдання України — не піддаватися на маніпуляції і нав’язування однобокого погляду на історію. Історичні факти мають з’ясовувати історики. Але при цьому міністр закордонних справ Павло Клімкін цілком слушно сказав, що “кожна нація дивиться на історію через певні окуляри”. Є академічна історія, яка прагне до максимальної об’єктивності і достовірності фактів, але є ще самовизначення нації через історію, яка в минулому — у подвигах героїв та ділах державців — черпає натхнення для єдності та звершень сьогодні. У поляків свій погляд на історію, у нас — свій. Я вважаю, що якщо одна країна починає вказувати іншій, як їй сприймати своє минуле, то це ніщо інше, як втручання в її суверенітет. Адже є суверенітет кордонів, а є ще й суверенітет культури та ідентичності. Приклад такого втручання ми нещодавно спостерігали в Македонії, яка під тиском Греції погодилась на зміну своєї назви. Я б не хотів, щоб щось схоже повторилось в Україні. Право визначати, які історичні постаті чи події ми шануємо чи засуджуємо, належить тільки нам, українцям, і нікому більше. Досі, я вважаю, Україна не надто піддавалась на ці спроби тиску. Проте не маю впевненості, чи це не зміниться після виборів у 2019 році.

          — Як бути далі? Як вирішити ситуацію?

          Я не думаю, що її так просто виріши, адже глобальні та внутрішньополітичні процеси в сусідній країні не досяжні для української влади. Малоймовірно, що для України щось зміниться навіть, якщо вона піде на поступки. Адже це буде сигнал, що вона слабка і її можна далі шантажувати. Ми вже раз поступились, підписавши Будапештський меморандум. Результати добре відомі.

         Я бачу єдиний вихід у зміцненні економіки і військово-політичної сили нашої держави. На жаль, деолігархізації і подолання корупції після Майдану практично не відбулось. У 2014 році Україна посіла 142 місце зі 174 країн за Індексом сприйняття корупції міжнародної організації Transparency International. А в 2017 піднялась лише до 130 місця. Це дуже поганий результат, якщо враховувати задекларовану антикорупційну політику і створення спеціалізованих антикорупційних інститутів. Утім я бачу тільки один спосіб нейтралізації зовнішньополітичних загроз — через внутрішню політику.

          — Від кого ще слід очікувати політичного "удару"?

          В динамічному і нестабільному глобальному середовищі — звідки завгодно. Є загальновідома істина, що в міжнародній політиці поняття "друзі” і “вороги” похідні від інтересів. А інтереси можуть змінюватися залежно від того, куди дмуть вітри глобальної економіки. Відомий американсько-ліванський есеїст Нассім Талеб написав книгу «Чорний лебідь: вплив надто неймовірного», де розглянув вплив на історію важкопрогнозованих та рідкісних подій, які він метафорично назвав “чорними лебедями”. Чим складнішою є мережа глобальних відносин, тим вона стає нестабільнішою і вразливішою перед несподіваними загрозами. Найрозвиненіші країни світу сьогодні витрачають сотні мільярдів доларів на системи безпеки, які повинні вберегти їх від таких подій. Ми не знаємо, що нас чекає у майбутньому і звідки можна очікувати наступного удару, але бути готовим до будь-яких поворотів долі — це завдання, яке стоїть перед державою вже сьогодні.

         Розмовляв Олег Галів

Фото: Євген Ланюк