Легенда українського телебачення Роман Лемеха (27 вересня 1941 — 2 лютого 2019)... Через рік могло би сповнитися 80...

Про це пише на своїй сторінці у Фейсбуці відомий журналіст та дослідник української культури Михайло Маслій.

Далі цитуємо дослівно:

"Якби не те безглузде "бойовисько" на рідному телебаченні, якому служив вірою і правдою 44 роки. Ось це й підкосило, адже відпочивати не навчився... Його ”пішли” з роботи, і він вимушений був піти.

Був першим із телевізійних дикторів в Україні, хто отримав почесне державне звання — заслуженого артиста... Був єдиним диктором в Україні, який не був членом комуністичної партії. Дивна річ,його комуністи носили на руках, вони ж дали і звання. На рідній студії було таємне голосування. Зі 150 присутніх за нього проголосували 148 осіб…

Рідне телебачення йому часто снилося. Нічого дивного: найкращі роки і найкращі життя корифея залишилися там — на Високому Замку... Було б добре вже й про меморільне увічнення подумати... Якщо ще там залишилися вдячники... Бодай один...

Роман Лемеха: "Нaживо з 1963 року я вів концерти вітань (вони були безкоштовними, глядач тратився лише на конверт і на папір) тривалістю 45 хвилин. Як тільки з’являлися свіженькі записи нових пісень, ми їх відразу ставили в концерти вітань. Я телефонував Назарчику Яремчуку, Василю Зінкевичу, Віктору Морозову, Ігорю Білозіру, та й багатьом іншим з проханням у призначений час обов’язково подивитися телевізор. Дехто чемно дякував і справді дивився, а хто не міг — просили зробити запис. А що робилося, коли звучали перші записи Мареничів! А скільки ми крутили пісні з фільму ”Червона рута”! А скільки ”Червону руту” з телефестивалю ”Пісня–71”! Благо, ті всі твори подобалися (а інакше й бути не могло) і глядачі їх замовляли.

З кожним із виконавців я дружив, тому кожну пісню оголошував з особливим трепетом та любов’ю. Та й сам завжди тішився за них. Кожне поздоровлення виголошував, як перше. Уявимо, що бабці 85 років і її вітають вдячні діти, внуки і правнуки. А може, це вітання буде останнім у її житті? Відбувати, як кажуть, номер я не міг ніколи. Згодом почав залучати до вітань поезію Лесі Українки чи Ліни Костенко. Скільки це додавало!!! Навіть складно полічити, скільки тисяч (гадаю, десятки) людей я привітав з телеекрана. А заодно стільки ж прозвучало й пісень і стільки разів показали тих, хто їх співав".