25.03.2019, 23:52

Про Тимошенко і розрив шаблонів

У рамках передвиборчого туру Юлія Тимошенко 23 березня знову відвідала Львівщину – цього разу шахтарський Червоноград.

Лідерка «Батьківщини», кандидат у президенти України Юлія Тимошенко продовжує передвиборче турне Україною. Позаду – мітинги у більш ніж ста містах та містечках, на кожному з яких вона особисто – без жодних папірців та пауз – виступає від щонайменше години до двох, звертається до учасників із запитаннями про ставлення як до тих чи інших фактів та актуальних подій, так і до пропонованих сотнями фахівців у розробленій з її ініціативи стратегії докорінних змін у всіх сферах функціонування української держави – Новому курсі.

Відтак – неодмінно підспівує «золотому голосу України», Олександрові Пономарьову, під час виконання ним завершальної пісні зустрічі, що вже стала своєрідним лейтмотивом кампанії, та залюбки селфиться як із місцевими активістами – організаторами чергового мітингу, так і з тими, хто просто прийшов особисто почути і побачити ту, на кого покладає сподівання на позитивні зміни вже й найближчому майбутньому. А якщо хтось звертався з наболілою проблемою – давала вказівку керівникам місцевих осередків партії чи місцевим депутатам записати їх імена та номер телефону і оперативно допомогти із їх вирішенням.

Розривати шаблони – то усі й одразу

… Цього дня природа вкотре змилосердилася над Західною Україною: безхмарне небо та яскраве, хоча ще й по-березневому скупеньке сонце наче кликало людей на вулиці: годі нидіти удома, час потішитися приходу справжньої весни. А сам Червоноград (місто обласного значення, третє за чисельністю населення в області), до якого особисто я приїхав уперше, наче прагнучи зруйнувати стереотипний штамп «місто шахтарів», зустрічав журналістів, що приїхали за півгодини до мітингу, передзвоном церковних дзвонів (храми оточують колишній Кристинопіль зусібіч). А ще – пильним поглядом Кобзаря на центральному майдані міста у напрямку хреста, спорудженого на місці, де було – уперше в історії України, на кілька місяців раніше, ніж у Львові та за 13 місяців до проголошення Незалежності – знесено пам’ятник Леніну. Власне на вимогу шахтарів, що почали тоді один із перших в Україні масових страйків, вимагаючи від декомунізації підприємств до проголошення повної державної самостійності України, націоналізації комуністичного майна й розслідування злочинної діяльності КПРС… Через тиждень пам’ятник Леніну знесли у Тернополі, 17 серпня 1990-го – у Коломиї, а далі «ленінопад» покотився Західною Україною…

А якщо додати, що і герб, і прапор міста мають за основу червоно-чорний прапор УПА, а раніше у тодішньому Кристинополі базувався постійний козацький полк, гостював всесвітно відомий ловелас Казанова, а заснований у 1768-му монастир Василіян із бароковою церквою св. Юра до самого розгрому Церкви у 1946-му був відпустовим місцем УГКЦ із чудотворною іконою Матері Божої, – остаточний розрив шаблонів стає гарантованим. 

Люди біля Народного дому на центральному майдані міста теж почали сходитися заздалегідь. Більшість – ближче до змонтованої заздалегідь сцени, а хтось, особливо молоді люди з маленькими дітьми, спершу з обережності – трохи віддалік, але обабіч сцени на підвищенні, аби краще її бачити. Натомість самі дітки, хто на своїх двох, а хтось – на  самокатах й велосипедиках, поривалися щораз ближче до сцени, із задоволенням вимахуючи національними прапорцями, які роздавали активісти: їм ще невідомі страхи дорослих щодо політичних переслідувань. Найдалі ж «тусувалася» поліція: частина із них так і простояла позаду сцени, підпираючи спинами зачинений Народний дім; найбільше – праворуч від сцени, навіщось перекриваючи пішохідну доріжку до місцевого Білого дому, ще частина – за периметром майдану та охороняючи невідомо від кого кам’яного Кобзаря. Як я з’ясував згодом (маю досвід спілкування з правохоронцями ще з часів перших демонстрацій демократичної опозиції у 1989-му та акції «Україна без Кучми»), міськраду та міськвиконком «прикривали» місцеві копи, а периметр – звезене з області «підсилення». Начальник останніх (за давньою, ще «ментовською» традицією – у цивільному, зате із велетенською рацією) за цією ж давньою традицією, не червоніючи запевнив після «заходу», що в ньому, за його оцінками, взяли участь дві тисячі осіб, хоча місцеві видання писатимуть про 7 тисяч. За такою ж давньою журналістською звичкою відзначаю, що поліція у цьому сенсі «гідно» продовжує традиції «папєрєдніков», занижуючи реальну кількість приблизно утричі…

Ще про один шаблон, за яким нині політики та їх професійні й напівпрофесійні боти обмінюються взаємними звинуваченнями у «підвозі масовки». Так, автобуси були й тут, бо навіть із здатністю Тимошенко проводити по три виступи на добу – а того дня, окрім Червонограда на Львівщині, її чекали ще два обласні центри, Луцьк та Рівне, об’їхати за два місяці усі міста України – просто нереально. А що люди й досі переконані, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути, то до Червонограда послухати лідерку виборчих перегонів приїхали також люди як із ближніх сіл та селищ, так і з Сокаля та Радехова. Утім, вони не лише не приховували цього, але й засвідчували свою підтримку розгортками та плакатами. А це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці», коли на мітинги чинного Президента звозять – у робочий час і за рознарядкою – бюджетників: починаючи від чи не повних складів місцевих адміністрацій і продовжуючи вчителями, лікарями, комунальниками та переодягнутими у цивільне правоохоронцями.

І, перш ніж перейти до самого мітингу, нівелюю шаблон, яким, за звичай, спекулюють мої суттєво молодші колеги-журналісти. Про «доступ до тіла» та охорону. У Фейсбуці й досі накручує покази сюжет про те, як журналістка «Радіо Свободи» цілий день начебто намагалася докричатися до Ю.Тимошенко, вигукуючи запитання через спини численної охорони та простих людей, що спілкувалися з політиком. По-перше, «підхід до преси», прес-конференції чи брифінги передбачені далеко не у кожному місті – адже потрібен і час на пересування між містами, певні організаційні моменти. Але це – звична практика для усіх ньюсмейкерів, і професійні журналісти, добре знаючи це, або докладно вивчають анонси, або ж домовляються про ексклюзив заздалегідь – особисто чи через прес-службу. По-друге, «охорона» топ-політиків, надто ж під час настільки запеклої кампанії, є багаторівневою, і далеко не вся підпорядковується саме йому. Перше коло – поліція, з якою, за звичай, проблем не виникає. Друге, якщо йдеться про кандидатів у президенти –  надана їм за законом держохорона, яка є «річчю в собі» і діє за власними, автономними правилами. Третій – за звичай, вже особиста охорона, яка на масових заходах теж дворівнева: у Тимошенко під час кампанії це ветерани сформованих нею під час війни батальйонів «Хорт» та особисті тілоохоронці. І, врешті, останній рівень «перепон» – працівники її штабу та прес-служби. Професійний журналіст знає «відмички» для кожного з цих рівнів, дилетант чи провокатор – ускладнюватиме життя і самому собі, й уявним опонентам. Кажу це як людина із 32-річним стажем роботи за фахом… Натомість Тимошенко не «фільтрує» учасників мітингів «рамками»-металодетекторами, як це взяв за правило останнім часом Порошенко. Не кажучи вже про додатковий «фільтр» в останнього із СБУшників у цивільному.     

Передували виступу лідерки, в якої напередодні виборів, окрім турне, є ще чимало справ, виступи депутати облради від «Батьківщини» Ярослава Качмарика та двічі міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Але усі, навіть дошкільнята, які з дитячою безпосередністю та наполегливістю перепитували батьків «А де Юля?!», «А коли буде Юля?», «А чого говорить не Юля?», – безумовно, з нетерпінням чекали головну гостю міста. До слова, постійно курсуючи вздовж і поперек майданом Червонограда, як, згодом того ж дня – й центральною площею столиці Волині (куди довелося поїхати разом із рештою колег, аби отримати можливість поспілкуватись безпосередньо із Ю.Тимошенко у режимі прес-конференції, лише четвертину з якої становив її виступ, а решту часу – відповіді на будь-які й ні з ким не узгоджені питання), раз по раз ловив себе на відчутті, як руйнується ще один ретельно мусований порохоботами стереотип: про те, що «аудиторія Юлі – самі пенсіонери» або ж «такі бабусі, як і вона».  Особисто я побачив як гендерну рівність (чоловіків було практично стільки ж, що й жінок), так і вікову: на майдани люди приходили цілими сім’ями, причім молодими сім’ями із дітьми – від немовлят у візочках до школярів-підлітків, не бракувало й студентів.     

Дещо пожвавив інтерес до сцени вихід на неї Олександра Пономарьова, а коли він почав виконувати пісню Кузьми Скрябіна «Сам собі країна», підтанцьовували практично усі – від малюків – до й справді літніх жіночок.

Головне – «підняти» Україну 

І врешті, ще один стереотип, нав’язуваний політиками, що роками мріють позбутись сильної і впевненої як у власних силах, так і у власній країні конкурентки. Про «артистку».

Так, вона вміє легко та швидко захопити і тримати у полоні увагу аудиторії. І секрет такого уміння, на перший погляд, простий: вона говорить з людьми справді про те, що вони хочуть почути. Проте мало хто задумується над тим, яка наполеглива праця стоїть за цим умінням. Зокрема, до розробки Нового курсу, який Тимошенко нині «лише» намагається донести до максимальної кількості українців, з дня у день їздячи країною, вона залучила сотні провідних фахівців із різних галузей та усіх сфер життя держави, і працювала над його зведенням в єдину стратегію реформ упродовж трьох років. Паралельно доручивши членам своє команди відстоювати у судах скасування украй завищених тарифів (а це – понад півтори сотні судових засідань упродовж майже двох з половиною років!). У результаті за кожною її обіцянкою – ретельні і докладні економічні розрахунки. От тільки якщо чинна влада теж постійно рахує, то у протилежному напрямку – у який спосіб іще витягнути із кишень українців гроші, аби потім, наприкінці п’ятирічної каденції, оголосити своїм пріоритетом… боротьбу із бідністю. А з нею нічого боротися – середній клас у державі за 28 років незалежності так і не сформувався, економіка стагнує, доходи українців знижуються, вони вимушено покидають країну у пошуках кращої долі, а в результаті на рідних теренах залишається приблизно така ж кількість пенсіонерів, що й працюючих.  А далі – замкнуте коло: нікому працювати – нікому сплачувати податки – нічим виплачувати пенсії, окрім як друкувати все нові й нові боргові зобов’язання та гривню. Щоб повернути борги, на які потрібна вже третина річного бюджету, набирають нових кредитів. А безперестанна емісія продовжує знецінювати гривню, а, отже, своєю чергою, й номінально підвищені зарплати, пенсії та інші соцвиплати.

І власне оцей шлях в нікуди й прагне зупинити Ю.Тимошенко, пропонуючи повний перезапуск державної системи: від зниження необґрунтовано завищених тарифів й підвищення доходів українців (як зарплат, так і пенсій) – до зміни підходів у реформі медицини та вирішення проблем екології. І говорить про це з людьми простими, доступними словами.

І замість «ми здобули», яке безперестанно торочить чинний Президент, починає кожен свій виступ із висловлення подяки: ветеранам війни та рідним тих, хто загинув на фронті; айтішникам – за те, що працюють на рідних теренах і в убогих умовах, а не виїжджають за кордон, де їх працю цінують в рази дорожче; шахтарям Червонограда – за те, що працюють, незважаючи на тотальні борги із зарплат та виплату їм «мінімалок» замість передбачених ухваленим за її прем’єрства законом про престижність шахтарської праці гідних зарплат, бо  «це не лише праця, а й енергетична незалежність України і можливість відмовитися від частини природного газу». Дякує пенсіонерам – за те, що прийшли, і пояснює, чому замість одноразових доплат до пенсій під час виборів, які проводить чинна влада, планує відновити справедливість, піднявши мінімальні пенсії до мінімального прожиткового рівня, який нині становить 4425 гривень. Який, втім, теж вважає штучно заниженим. Пояснює, чому мусить підняти доходи працездатнх українців до рівня Польщі. Чому не спрацювала нинішня медична реформа, і за яким принципом планує зробити цю систему справді європейською. Як допомогти молоді знайти гідну роботу на Батьківщині, а не за кордоном, і в який спосіб допоможе їм вирішити проблему із житлом.

Певна річ, що люди не можуть залишитися до сказаного Тимошенко байдужими. І вони щораз голосніше висловлюють їй свою підтримку.

«Ми закінчимо епоху руйнації України і почнемо її відродження. Але ви повинні зрозуміти та усвідомити, що це – не вибори президента, а вибір нашого із вами майбутнього. Ще 5 років такого управління країна просто не переживе. Час визначитися, бути нам, чи ні. Бо наша спільна справа – це сильна, європейська, щаслива й мирна Україна. І так буде, я переконана у цьому», – підсумовує Тимошенко. І, нагадавши, що до «дня тиші» перед виборами залишився рівно тиждень, за який неможливо об’їхати решту міст України, просить присутніх донести почуте до всіх рідних і знайомих.

А коли Тимошенко сходить зі сцени, люди ще довго не відпускають її – хтось просить сфотографуватись разом, хтось – дати автограф, хтось – потиснути руку чи й просто доторкнутись, інші – встигають коротко розповісти про найболючіше і попросити підтримки. Серед останніх – і параолімпійський чемпіон Андрій Філін, який здобув на останніх Всесвітніх літніх іграх в Абу-Дабі одразу три медалі – золоту й дві срібні. Нарікає, що за це від влади почув лише «дякую». Тимошенко просить депутата міськради від «Батьківщини» Івана Гавраду та своїх помічників записати його телефон і допомогти…

Юрій НИКОРАК.

  • ,
  • Обговорення

    Завантаження плагіну facebook...

    Фото

    ТОП

    ФОТО

    Відео

    ВРУ запрацювала з третьої спроби і чекає на закон про вибори (трансляція)

    Коментар

    Блоги

    Михайло Цимбалюк

    Кабмін, який розводить руками

    Наталя Тимчій

    Як зробити Львів доступним для молоді?

    Юрій Никорак

    Дембельський акорд Синютки, або ж Регіональні особливості клептократії

    Підпишіться на WestNews.info у Facebook: