Український фільм-мюзикл «Гуцулка Ксеня» повертає нас у 1939 рік – в той час, коли українська культура ще не була знецінена соцреалізмом і отруєна війною.

Про те, скільки було витрачено на зйомки і хто знімався, монтував, співав і взагалі брав участь, ви зможете прочитати у доступних джерелах. Єдине скажу, режисер картини «Гуцулка Ксеня» - Олена Дем'яненко. А от про символи і посили першого українського мюзиклу «Гуцулка Ксеня» можна говорити хіба що після його перегляду.

Власне, про це й хочу розповісти, аби переконати вас відкласти справи і таки подивитись «Гуцулку Ксеню», відпочити, споглядаючи на красиві зйомки, чудовий монтаж і суперову музику, якої у фільмі багато.

Про що ця мелодрама? Ні, не тільки про любов. І може навіть зовсім не про любов. Радше про життя і побут у тогочасному довоєнному форматі без пафосу, поспіху, депресії чи спецефектів, до яких нас привчили сучасні іноземні фільми.

Кадри прості, як чорний хліб і смачні, як справжній хліб зі шкоринкою та без наповнювачів. Світ героїв такий же, як у Ярослава Барнича, емігранта з українською душею: барвистий, непростий, сумовитий, та все ж веселий – не в сенсі розважальний. Сюжет такий, як сама молодість, яка на життя дивиться із властивим їй оптимізмом і зухвалими планами підкорити світ. Це було відчутно протягом всього фільму, який триває півтори години. Зрештою, якщо розказувати окремо про кожну сюжетну лінію і колізію героїв, то довелось би писати окрему статтю. Спробую хоча б про основні.

Доля одержимого професора, який досліджує метеликів і для цього викрадає овець – кумедна, трагікомічна, казкова. Його зустріч із дружиною і дорослою донькою – це окрема історія, яку хочеться додумувати.

Доля молодого Яра, котрий мусить конче одружитись із українкою і проблема еміграції настільки глибока й актуальна, що прочитується без підтекстів. Це доля кількох українських поколінь, зрештою.

Проблема грошей чи радше їх кількості – теж не останній посил у фільмі. Адже світом правлять гроші. До того ж – питання вибору: їхати чи залишитись?! Також – заради грошей чи бажання їх заробляти.  

У мюзиклі багато співають і танцюють, як і належиться фільмам такого жанру. Причому, ні співів, ні танців тут не забагато. (Українці – співоча нація, тож співи звучать у мюзиклі органічно і красиво). Учасниці із фрік-кабаре «Dakh Daughters» обрамили фільм своєю музикою знаменито! І їхні костюми, і виконання, і пісні – все виявилось сучасним, свіжим, українським.

Костюми і барви фільму такі ж свіжі, подекуди казкові чи театральні, але витримані стильно і смачно. Часто виринають у кадрах автентичні вишиванки і гурти гуцулів, вбрані як писанки. Казково, адже мюзикл за сюжетом і символікою справді більше схожий на казку чи міф, у який хочеться повірити.

Фільм починається із того, що люди спостерігають у вечірньому небі привид гуцулки – вони його бояться, вірять у нього і очікують знову. Це ж міф, який у тому ж таки фільмі розвіюється разом з іскрами та димом. Чому – побачите, коли підете в кіно. Це ж не просто привид – це наша віра у надприродність і дива, така властива українцям. Це – один із основних символів, на яких тримається сюжет. Така собі несуча конструкція.

Я впевнена, що український мюзикл насамперед мають побачити сучасне юнацтво і студенти, аби збагнути, що кіно – це не тільки триллери, жахи, містика, віртуальна реальність чи бажання боротись у нескінченних поєдинках. Мюзикл «Гуцулка Ксеня» – про те, чим живе сучасна молодь: про життєвий вибір, про кохання, про кращу долю (і бажання емігрувати).

Українське кіно завжди було і залишається десь посерединці між стрімким американським і медитативним східним кінематографом. Українське кіно й досі поетичне, ліричне, казкове, видовищне… і цього разу – не про війну і не про кров. А про життя і вміння вибирати та відповідати за свій вибір. І це прекрасно!

Оксана Кришталева.