Сьогодні, 27 жовтня, минає 100 років з дня народження Івана Лисяка-Рудницького (1919– 1984), історика, політолога, публіциста.

Про це пише Укрінформ.

Іван Лисяк-Рудницький походив із однієї із найвідоміших українських інтелігентських родин. Батько - Павло Лисяк, був знаним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання в 1938-1939 рр. Мати - Мілена Рудницька, була послом від УНДО до сейму (1928-1935), головою Союзу українок у Львові (1928-1939) і Світового союзу українок (з 1934 року).

Після 1939 року, із початком Другої Світової війни, Іван Лисяк-Рудницький жив за кордоном. Навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету, захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945). Після війни переїхав до Австрії, а у 1947 року - до Женеви.

У 1951-1971 роках проживав у США, а від 1971 року жив в Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті.

Івану Лисяку-Рудницькому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації: «Вклад Галичини в українські визвольні змагання», «Інтелектуальні початки нової України», «Проти Росії чи проти радянської системи», «Україна між Сходом і Заходом».

Як пише, УІНП, Іван Лисяк-Рудницькомий перший проаналізував історію української політико-правової думки другої половини XIX – середини 80-х XX ст. Він — автор близько 200 наукових праць з новітньої історії України, формування модерної української нації та української політичної думки. Із найвидатніших праць: "Проти Росії чи проти радянської системи" (1961), "Україна між Сходом і Заходом" (1966), "Між історією і політикою" (1973), "Політична думка українських підрадянських дисидентів" (1981), "Націоналізм і тоталітаризм" (1982).

Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1939-му виїхав на навчання до Берлінського університету, пізніше захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі.

Із 1951-го жив у США. Спочатку стажувався в Колумбійському університеті, а потім п’ятнадцять років викладав історію в Ля Саль Коледж (Філадельфія) та Американському університеті у Вашингтоні. У 1950—1960-х співпрацював з Українською вільною академією наук і мистецтв у США, був дійсним членом НТШ та Української вільної академії наук в Канаді. З 1971-го і до останніх днів жив у Канаді. Був одним із засновників Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті.

Особливістю творчої спадщини Івана Лисяка-Рудницького є науково-публіцистичні есе. Він умів формулювати складні проблеми доступною мовою, але без спрощень. Свої твори готував надзвичайно старанно, неодноразово переписував, прагнучи їх вдосконалити, міг повертатися до опрацьованої теми і через кілька років, щоб створити новий текст, який не повторював поперенього.

Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, його першою важливою прикметою І. Лисяк-Рудницький вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної - соціально-політичної і східної - християнсько-духовної.

Цитати з творів Івана Лисяка-Рудницького:

 “Існування нації спирається на свідому волю її членів”.

“Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю” — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів”.

 “Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західних мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Що ж до факту чужинецького завоювання, то він сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом”.

“Оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність (однорідність) для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння і уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу”.

Фото - Іван Лисяк-Рудницький, krytyka.com