«Треба відверто сказати, що нинішня Росія, – писав Джеймс Мейс у статті «У пошуках втраченого розуму», – незалежно від орієнтації її політичних сил, сприймає існування України як смертельну образу. Політична культура та історична пам’ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неподільну частину спадщини Росії. Росія для України – це край Емського указу, політична культура Росії – і царської, і радянської – вимагала і вимагатиме постійної пильності щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичності. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що трапиться, якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні і з Україною. Спалені книжки, заборонені пісні і, врешті-решт, розстріляні письменники та голодні селяни. Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут. Я бачу Україну у небезпеці. Я бачу лише єдину реальну національну патріотичну силу, здатну протистояти цим процесам, – українську інтелігенцію, яка вже втратила свою масову аудиторію. Я бачу лише єдиний шлях відновлення політичного консенсусу 1 грудня 1991 р. – посилення тиску національно-патріотичних сил України на владні структури з метою пришвидшення реальних цілеспрямованих економічних реформ, і друге – відновлення і розширення свого ідейного інформаційного простору через видавничі, пресові, радійні, телевізійні, мистецькі, освітянські, просвітницькі тощо структури. Цього разу не для розмахування пустих гасел чи проклять на адресу своїх ідейних супротивників, а для організації справжнього державницького процесу».