Думку собі гадаю - про те, що кожен із нас носить у собі китицю непрожитих життів. Як жінка - запас яйцеклітин.

Думку собі гадаю - про те, що кожен із нас носить у собі китицю непрожитих життів. 
Як жінка - запас яйцеклітин. 
Ми немовби вагітні численними альтернативними біографіями, з яких прийти на світ Божий судилося лише одній. 
Якій саме? І чому саме цій? І хто, зрештою, це вирішує? Випадок, доля, якась вища сила чи ми самі? 
Питання, відповідей на які ми не знаємо. 

Зі жмутку життєвих сценаріїв витягаємо лише одну соломинку - коротшу чи довшу. Із множини можливостей використовуємо лише якусь одну. Обкраюємо поліфонічний, багатолінійний і багатоплановий (але ненаписаний!) роман до однієї-єдиної сюжетної лінії. На жаль, не завжди найкращої (як виявляється...).
А що з рештою? Хто проживе ці життя замість нас? Куди подінуться нездійснені мрії, невтілені задуми, нерозквітлі таланти, ненароджені діти, ненаписані твори, небачені далечі, недіждані і неждані зустрічі? 
Як вони без нас? І як ми без них? 
Не відаю. 

Знаю лише, що кожен із нас носить у собі жмуток непрожитих життів. І витягує з того жмутка лише одну соломинку. 
Ця соломинка і є людина.
Тоненька, ламка, вразлива соломинка, що боїться вогню, дощу і вітру...
Вогню, дощу і вітру, які спопелять, розмиють, рознесуть усі решта соломинки. І цю, зрештою, також. 
...Дивлюсь на хвилі морські, які розбиваються об берег - і відкочуються назад у море. 
По них на піску зостається лише піна. 
На якийсь мент. 

Й одразу тане, не лишаючи й сліду. 
Море змиває вервечку слідів на узбережжі. 
Вони такі самотні, ті вервечки. 
Навіть коли їх багато. 
Вони такі нетривкі, ті сліди. 
Як та піна. 
Піна наших днів і ночей, зусиль, бажань, змагань, мрій і сподівань.
Наших життів - прожитих і не. 
Завше більше не. 
Тому й піна.

Фото з відкритих джерел