Українське передвиборче кіно про нетривалі шлюби з розрахунку почалося і запрошує глядачів.

Чим ближче ми підходимо до старту президентської виборчої кампанії в Україні, тим більше щирих українців ми бачимо довкола.

Їх щирість зазвичай полягає у парадоксальному вмінні об’єднуватися і розколюватися – раз-по-раз і саме у такій послідовності.

Це починалося ще за часів «Канівської четвірки». Також нині не хотілося б й паплюжити пам'ять обох Майданів конкретними прізвищами більшості вождів і їх кіл, що на камери мерзли, співали і танцювали разом з мільйонами, добре знаючи свою ціну за ці «страждання».

І так відомо, де нині опинилася добра частина учасників тих ситуативних союзів.

На цьому тлі щиро і органічно виглядає минулотижневе відхрещування мера Львова та лідера Об'єднання Самопоміч Андрія Садового від наміру об'єднуватися з іншими політичними силами для участі в президентських виборах 2019 року.

Все закономірно: колись рейтинговий кандидат заперечив, що за якимись зображеннями на білбордах у Києві справді стоїть схильність до злиття його політичної сили з партією Анатолія Гриценка Громадянська позиція.

«АІСа» тут можна зрозуміти: малоймовірною виглядає перспектива полюбовного одруження шляхом підштовхування молодого (чи молодої) батьками, кумами чи іншою дорогою родиною протилежної сторони до цього кроку через барвисті гасла на білбордах.

Це ж – не американський трилер, що здобув «Оскари». Та й трьома білбордами тут не обмежишся для позитивного ефекту: фільму вистачило, а об’єднанню двох політичних сил зі самодостатніми та самовпевненими лідерами – цього замало.

Політичні шлюби з розрахунку ніби ж укладаються ж для посилення позицій обох партій, а не навпаки – для послаблення.

Хіба би ми чогось не знали і черговий союз проти когось з фаворитів президентських перегонів може виявитися дієвим і для всіх прибутковим – внаслідок якоїсь зміни політичної кон’юнктури і настроїв населення.

Але соціологія тут поки невблаганна: протистояти доводиться очевидно Юлії Тимошенко, довкола рейтингу якої танцює уся президентська дружина (не в шлюбному, а в ще князівському значенні слова). Танці-танцями, а жодні математичні дії не дозволяють поки Банковій намалювати своєму чинному мешканцю таких результатів, які би перевершили конкурентку.

От і виходить, що у випадку, якщо війна, церква, дороги, мости, тунелі та інші відкриття (і незакриті питання попередників теж) каденції Петра Порошенка не спрацюють, доведеться робити ставку на когось з другого ешелону.

В тому вагоні поки їде саме Гриценко, а Садовий плентається позаду після сміттєвого колапсу у Львові і публічних принижень на адресу його господарської ефективності.

Сильна на добру пам'ять Самопоміч нині, таке враження, користається з будь-якої нагоди вшпилити гаранта і його оточення: як не за кволу боротьбу з корупцією, то за недозданий перинатальний центр у Львові.

Зрозуміло звісно, що якщо постійно плюсувати рейтинги мешканців з «хвоста потягу», то «бригадирському вагону» в певний момент може додатися бажаного рівня визнання. Але чи варті того інші ризики?

Адже, якщо вагони з’єднані лише білбордами, запитаннями журналістів та коментарями експертів, то шансів на збереження локомотиву впродовж часу, що лишився до виборів, може бути не багато.

І причина тут криється саме в щирості українців, що пнуться нині в топ рейтингу будь-якою ціною. Вони вміють дружити проти когось, але здебільшого геть не вміють спільно працювати в інтересах одного актора (з наголосом на перше а) політичного процесу в країні – на народ.

Тобто, кажуть, що вміють, хочуть, знають як, але коли їх послухаєш, то виглядає, що кожен говорить про якийсь свій, особливий народ. Той, який відрізняється від народів інших суто тим, що довіряє лише цьому гетьману свою долю і кермо на спільному шляху у яскраве і щасливе майбутнє.

Це майбутнє, до речі, починається тут і сьогодні. Щоби побачити його справжні кольори іноді достатньо просто подивитися під ноги. Як от у Львові це діється з мешканцями будинків на вул. Володимира Великого, 117-125 та Кульпарківської, 117- 125.

Вони просять в міських посадовців побудувати бодай велодоріжку для роверистів на внутрішній міжквартальній дорозі, що поєднує вул. Симоненка та вул. Кульпарківську.

Крик про поміч спричинений тим, що їздити чинним шляхом просто неможливо роверистам (яких, звісно, більшість у цьому районі та Львові загалом), узбяччими важко ходити кільком пішоходам, та й один-два водії не в захваті від сумнівно і давно латаної-перелатаної дороги (P.S.: цей абзац був сповнений праведного сарказму – навіть не іронії).

Непомітність цього куточка Львова для міської влади не дивує, бо виявляється, він розташований на межі інтересів (чи умовних округів) одразу кількох депутатів від Самопомочі Андрія Садового.

Очевидно кожен з них, щиро вірить, що проблема мешканців є проблемою когось іншого з однопартійців і особисто його чаша ця омине, якщо він правильно та вчасно включить режим фактичного ігнору.

Тому, має слушність міський голова Львова, коли говорить про самодостатність Самопомочі. Ця сила має ще всі підстави і шанси допомогти собі, перш ніж допомагати іншим.

Бо, як свідчить досвід, шлюби з розрахунку бувають не тривалими: чи це йдеться про шлюби поміж кандидатом і його електоратом, чи поміж кількома кандидатами задля поборення головного суперника.

На цьому тлі одразу щиро віриш у розписку Олега Ляшка, який нарешті узаконив свої сімейні стосунки за рік до виборів.

Він зміг порозумітися зі своєю, але їм, очевидно, не дає спокою інша, чужа жінка.

І не тільки їм, бо весна 2018 вже минула. Наступна буде вже у 2019.

Що з того вийде?

Вже зовсім скоро прочитаємо на білбордах.

Бо сіквел буде – так сказали продюсер і сценарист.

Текст: WN

Фото: РетроЛьвів