Саме там, за стінами нас чекають наші потенційні парафіяни! Саме там знаходять ті, за якими шукає Господь і ті, хто шукає своєї стежки до Нього! Це щодня роблять військові капелани! Це щодня повинні робити не лише душпастирі, але і миряни.

 Капеланство і душпастирство у 21 столітті – це виклик. Ми бачимо в храмах лише невеликий відсоток тих, хто мешкає у великих і, здавалось би, християнських містах.

Ми, студентські капелани, стоїмо перед завданням, як привести до церкви тих людей, які ніколи там не були, які захоплюються язичництвом і всеможливими віяннями.

Для мене дуже промовистою була розповідь австрійського єпископа Шенборна, яку колись почув з його уст. Владика розповідав, як одного разу їхав потягом разом із гуртом молоді, яка, було видно, впізнала його і якій було насправді цікаво бачити «живого» кардинала, який поряд з ними їде громадським транспортом.

Єпископ зізнається, що хоча бажання поспілкуватись  у нього з’явилось, однак щось всередині відгукувалось: ти ж є єпископ!

Зрештою на пероні молодь таки підійшла до єпископа, щоби висловити свою радість і познайомитись, а також зробити спільне фото. І щось тоді всередині, каже кардинал, зламалось. Вони запросили мене на пиво. І я геть знітився, сказав, що слід подумати.

Насправді я боявся вийти за межі свого комфорту, світу, в якому мене всі знають, шанують і люблять. Одягнув звичайну сорочку в квадратик і пішов. І ця зустріч була подібна до прес-конференції, де багато молодих людей зібрались, щоби послухати відповіді на свої запитання. Тоді я зрозумів, що варто розширювати свої межі.

Що ми робимо як капелани: намагаємось бути людьми і бути поруч. Братом для братів, курсантом для курсантів, офіцером для офіцерів. Тобто бути доступними для усіх.

Щоби донести до усіх: Бог не є складним, Церква любить нас такими, якими є – з усіма нашими звичками. В Академії Сухопутних військ ми прагнемо бути з усіма молодими студентами для того, щоб усе, що вони переживають у свій непростий вік, пояснювати їм у християнському світлі. Бо часто ми рухаємось немов у пустелі, але коли з’являються духовні обрії,  людина бачить, до чого рухається, і так їй легше.

Ми вчимо бути духовними наставниками для своїх курсантів, помічати тих, які шукають, дати їм можливість і шанс бути з Богом. Зараз під час війни це особливо актуально. Виховати не лише службовців, а людей, які не бояться контактувати з Церквою, які самі готові ставати духовними наставниками для інших.

У нашій праці зі студентською молоддю розуміємо, що не потрібно боятись ламати стереотипи і шукати нових шляхів для того, щоби говорити про Бога.