Щоденно з передової отримуємо звістки про полеглих та поранених.  Триває російсько-українська війна. Хто вони, ті хлопці і дівчата, котрі щодень ризикують власним життям?

Тема війни дедалі частіше стає головною для сучасних письменників. Особливо для тих, хто сам зазирав смерті у вічі. Влад Якушев – журналіст, екс-керівник прес-служби 14-ї окремої механізованої бригади. Його нова книга "Карателі" – це спроба вилити на папір ще таку яскраву і пекучу пам'ять війни.  

В яких точках ви воювали особисто і як взагалі потрапили на Схід.  

Три  місяці наша бригада відвоювала під Маріуполем (Павлопіль, Талаківка, Сартана, Чармалик), потім нас перекинули на донецький напрямок, де ми 9 місяців тримали оборону Мар’їнки та Красногорівки.

Напрямки важкі, кожен зі своєю специфікою. Якщо під Маріуполем війна здебільшого велася артилерією, були постійні обстріли та артилерійські дуелі, то у Мар’їнці відстань від нашими та ворожими позиціями становила приблизно 250 - 500 метрів. Спалахували часті бої із застосуванням стрілецької зброї.

Чим війна вразила найбільше? 

Було надзвичайно багато випадків, коли зброю до рук брала людина, яка раніше її на очі не бачила. І виявлялось, що цей мобілізований після недовгого вишколу набував навичок професіонала. Так, ніби він все життя був воїном, а не будівельником, поваром, дизайнером. Напевно, існує якась генетична пам’ять. Його предки воювали за Україну, і їх вміння на генному рівні передалося цьому бійцю. Іншого пояснення я не маю.

Що спонукало написати книгу і про що вона? 

Обіцяв хлопцям, що напишу. На війні героїзм наших військових стає буденністю, і про це мало хто знає. Хотілося подякувати всім, хто зі зброєю у руках захищає країну.

А книжка насамперед про людей на війні. Кадрових та мобілізованих, адекватних і не дуже. Про звичайних людей, які свідомо ризикують своїм життям заради майбутнього. Вони воюють не за політиків, президента, олігархів. Воюють за своїх дітей – за майбутнє. 

Як створювалася книга? 

Для того, щоб написати цю книгу, довелось трохи побути відлюдником.

Після звільнення з армії я встав на біржу праці, де мені виплачували трохи грошей, яких вистачало на їжу, взяв у кума ключі від його будиночка в Івано-Франківській області і поїхав працювати над книгою.

Працював рік і два місяці, приїжджаючи тільки тоді, коли треба було відмітитись на біржі. Якщо б залишився у Львові, життя б закрутило і написати книгу навряд чи вийшло б.

Часто книга - це послання суспільству, а як у вашому випадку? 

 Загалом я не хочу вчити людей, наставляти їх на щось. Напевно, ця книга – це моя особиста подяка всім, з ким разом служив. Моя книга пам’яті, на сторінках якої оживають бійці, які загинули.

Сподіваюсь, кожен читач знайде в ній щось для себе. Треба лише наважитись, взяти цей талмуд в руки і почати перегортати сторінки. Сторінок багато – 680.

А що далі? Чи маєте намір як автор продовжувати тематику війни"  

Більше не буду писати про війну. Це дуже непросто, знову зібратись із душевними силами та пережити все знову. І я не впевнений, що читач подужає ще одну червоно-чорну книгу від Влада Якушева. Поки що я написав кіносценарій за мотивами «Карателів». Можливо, колись, якщо книга буде популярною,  по ній знімуть фільм.

А щодо творчості, то наступна книга буде про нас з кумом. В нас є хобі – ми шукаємо скарб із допомогою металошукача. Під час цих пошуків із нами трапляється чимало цікавих, кумедних, а буває і небезпечних історій.

От ми і вирішили разом написати про це книгу. Кожна глава буде з двох частин: перша – як ми знайшли певну річ, а друга – історія, як вона там опинилась.

Звичайно, друга частина буде вигаданою. Взагалі планів і задумок багато. Але якісна книга вимагає великої праці. Тому для мене важливо, щоб перша книжка «пішла». Якщо вона буде приносити мені хоча б мінімальні кошти – на їжу та оплату комунальних послуг, то залишу журналістику і із головою пірну у письменництво.

Олег ГАЛІВ.