Три молоді українки — Валя, Альона та Тамара — самостійно втекли з окупованої Донеччини на підконтрольну Україні територію. Попри тиск з боку близьких, складні маршрути через Росію, Білорусь і гуманітарний коридор у Домановому, кожна з них обрала свободу, Україну та можливість жити без страху.

Про це розповіли у матеріалі «ВВС Україна».

Валя: «Моє майбутнє — не тут»

21-річна Валя з містечка біля Донецька виїхала через Ростов, Мінськ і Брест, а білорусько-український кордон перетнула пішки. Виросла в умовах окупації, з дитинства чула лише одну — проросійську — версію подій. Згодом почала шукати альтернативні джерела інформації, читати телеграм-канали з Києва. Усвідомивши масштаб пропаганди, вона вирішила втекти.

На українській стороні її ретельно перевіряли прикордонники, але українська ID-картка й свідоцтво про народження стали достатньою підставою для в’їзду. Волонтери допомогли дістатися Києва. Сьогодні Валя — бариста, говорить українською, підтримує зв’язок із батьками, які залишилися вдома.

Альона: «Україна — не ворог»

18-річна Альона також прорвалась через Білорусь. Її батьки підтримували Росію, а українську мову вважали загрозою. Дівчина таємно навчалась у дистанційній українській школі, мріяла про український виш. Зібравшись із силами, сказала родині, що їде святкувати день народження до Таганрогу, а насправді вирушила до Мінська.

У білоруському консульстві отримала тимчасове посвідчення особи (так званий «білий паспорт»), і, перетнувши кордон, остаточно попрощалася з окупацією. Її родина сприйняла це як зраду. Нині Альона мешкає в Сумах з хлопцем і готується до вступу на архітектуру. Спілкування з родичами майже припинилося — їй наказують не публікувати нічого українського, та вона каже: «Я більше не хочу мовчати».

Тамара: «Я пам’ятаю наказ вивчити гімн “ДНР”»

19-річна Тамара жила в Донецьку з восьми років. Пам’ятає перші вибухи, заміну української програми в школі на «громадянське виховання», списки заборонених українських книг і портрети Гіркіна.

З допомогою матері отримала український атестат дистанційно, вступила до вишу в Дніпрі. На блокпосту сказали, що їдуть до Бєлгорода, але насправді — до України. Її батько, священник ПЦУ, проводив богослужіння українською — після від’їзду доньки їхній будинок обшукували ФСБ, шукали прапори, викликали на допити.

Тамара навчається на логопеда й волонтерить. Із родиною на зв’язку, але обережно: розмови короткі й зашифровані.