20 травня виповнився рік з моменту інавгурації Президента України Володимира Зеленського, а декілька тижнів тому, 21 квітня минув рік з моменту його перемоги на виборах у 2019 році, в знак чого Офісом Президента було навіть анонсовано прем’єру фільму «Рік Президента Зеленського».

Вказану стрічку транслювали провідні телеканали та широко піарили в соціальних мережах. Українці по різному відносились до вказаного ролику, в принципі як і до діяльності гаранта в цілому. Звісно, оцінки президентства Зеленського, з огляду на внутрішньополітичну ситуацію, будуть різними, однак правда і те, що у всьому світ саме цей рік був особливий не найлегший. І випробування ці не завершилися досі, вони лише наростають по експоненті. Дива, на яке сподівалися більшість виборців, не відбулося, але й катастрофи не сталося.

Курс, заявлений у 2014 році Євромайданом, не змінився – Україна йде в об’єднану Європу і НАТО. Війна з російським агресором продовжується, хоча зусилля до того, щоби її було справедливо для України закінчено, докладаються великі та вже приносять результат. Щодо боротьби з корупцією, наразі, вражаючих результатів не демонструє, але підвалини для неї – і на законодавчому, і на виконавчому рівні – закладені серйозні, тож є підстави сподіватися на прогрес.

Світова криза, яка лише розгорається, у світі – це не лише критичне випробування для української економіки, але і для нації в цілому. Але слід зазначити про інше, теж дуже важливе, а саме про ризики які виникають при активному продовженні акцій непокори.

Історичний досвід показує, що розгойдування човна всередині держави в умовах війни з зовнішнім ворогом загрожує незворотними наслідками і розвалом країни. Всі пам'ятають приклади з української історії - гетьман Виговський, який після ї перемоги під Конотопом змушений відмовитися від булави, результатом чого стала Руїна. Неприйняття Директорії УНР частиною повстанських командирів (Зелений, Махно, Григор'єв), що закінчилося окупацією України більшовицькою Москвою. Під час війни позбутися «полководця», рівноцінно поразці. Іншими словами, справжня капітуляція. Навіть якщо наш гарант і викликає посмішку - він верховний головнокомандувач воюючої країни.

Саме Президент віддає накази військовим. Чи думають лідери протестного руху про те, що випустивши джина з пляшки, вони ризикують не загнати його назад? Чи не побоюються, що проливають кров добровольці і військові повірять в постійні інформаційні вкидання про прийдешнє нове розкол країни через політику Президента, і підуть на якісь неконституційні дії? Одним словом, чи не закінчиться протестна акція протистоянням всіх проти всіх? І чи не скористається ворог цим положенням?

До слова, він уже їм користується, але поки тільки в рамках інформаційної війни. Адже різного роду масштабні провокаційні діяння проти діючої влади - все це використовується російськими ЗМІ як наживка для демонстрації не тільки українському глядачеві, який ще дивиться цей «зливний бак Скабеевих і Соловйових», а й громадянам інших країн, що в Україні немає ніякої влади, що це «failed state» - втрачена країна. Таке відчуття, що частина наших патріотів продовжує жити ще президентською виборчою кампанією 2019 року. Все націлені на жорсткий протест і не помічають сумної картини - на протязі всього цього року відбувається процес найжорстокіша делегітимізації ВЛАДИ.

Автор не голосував ні за Президента Зеленського, ні за партію «Слуга народу». Але така делегітимізація персони Верховного головнокомандувача в умовах перманентної війни з Росією - насторожує. Громадянська активність і протест необхідні, влада постійно повинна бути в «тонусі». Тим більше, та, яка отримала такий кредит довіри. Влада повинна слухати народ по такому ключовому питанню як війна чи капітуляція. Але потрібно пам'ятати прописну істину - не об'єднавшись - перемоги над ворогом нам не бачити. А хаос нам перемогти навряд допоможе.

Петро Друбенко