Попри всі складнощі внутрішньополітичних та міжнародних відносин основні проблеми, але також і перспективи України на сьогодні пов’язані з економічною ситуацією в державі.

Бо і для зовнішніх перемог, і для політичної стабільності та регіональної консолідації Україні потрібно мати економіку, яка забезпечувала б робочими місцями все працездатне населення держави, призупиняючи трудову еміграцію, обсяги якої вже несуть реальну загрозу втрати активної частини людського потенціалу країни. І треба також розуміти, що лише ефективна економіка може забезпечити зростання добробуту громадян та обороноздатності країни, а в морально-політичному відношенні – повагу і прихильність до української держави загалом. Але тут відчутними є величезні небезпеки, про які широкий загал має лише приблизні уявлення. Тобто відомо переважно лише про деякі негативні тенденції економічної динаміки. Наприклад, те, що за 2020 рік обсяги економіки зменшилися на 4%. Але економічні загрози України є значно більшими, і вони стосуються погіршення, умовно кажучи, якості економіки.

Йдеться насамперед про негативні зміни галузевої структури господарства, головно через зниження частки високотехнологічних наукомістких та високопродуктивних галузей й виробництв. Це добре ілюструє структура українського експорту товарів: 25,8% це сільськогосподарська сировина (рослинного походження), 9,7% - це мінеральна сировина, 20,5% - чорні метали, 9,5% - жири та олія, 2,8% - деревина. Україна вже перестала бути експортером електроенергії, а є імпортером. Причому переважання імпорту над експортом, негативно впливаючи на платіжний баланс, також має тенденцію до збільшення. Деякі важливі промислові виробництва, наприклад, нафтопереробна, майже припинили своє існування. Це стосується і деяких галузей тваринництва, частка якого загалом в структурі сільського господарства впала до 20,9%, що є критичним рівнем.

Ще однією недоброю тенденцією є зростання міжрегіональних та внутрішньорегіональних диспропорцій економічного розвитку. Наприклад, Київ зосереджує аж 23,4% усього ВВП, а обсяги ВВП на одну особу в деяких регіонах переважають відповідні показники в інших – у 3-4 рази. На внутрішньо регіональному рівні – поглиблення нерівномірності в економічному розвитку обласних центрів, де ще жевріє якесь економічне життя, та віддалених територій, де люди виживають переважно лише закордонним заробітчанством.

Недобрих тенденцій економічного розвитку можна, на жаль, назвати ще дуже і дуже багато. Проте не будемо на них зосереджуватися, бо хочеться бачити якісь позитивні перспективи. Але очевидно, що масштабність проблематики вимагає не просто прийняття на рівні уряду програми економічного розвитку, а здійснення загальнодержавної стратегії економічного порятунку, успішність якої буде можливою внаслідок спільних зусиль місцевих громад, регіонів і держави загалом, тобто загальносуспільної синергії. Принципові питання цієї стратегії є простими й відомими. Це створення на всіх рівнях належних умов економічної діяльності, добрі приклади для громадян, як досягти успіху, та прозорі відносини. Зрозуміло, що цього недостатньо, бо потрібні фінансові ресурси, інвестиції та капіталовкладення.

А яка зараз ситуація з зовнішніми інвестиціями в українську економіку? Дуже сумна. Впродовж останніх років лідерами за надходженням інвестицій в Україну є Кіпр та Росія. Про що це свідчить? У першому випадку про те, що в Україну повертаються у вигляді інвестицій кошти, виведені в офшори, та в другому – значна частина української економіки ще залишається під контролем Росії. Тобто реальних інвестицій, насамперед з боку розвинутих держав світу, обмаль. І очевидно, що і посткороновірусний період їхнє надходження суттєво не зросте. То де ж взяти кошти? Насамперед мобілізувати внутрішні резерви. А вони ще доволі значні: це і ресурси українського бізнесу, і навіть кошти українських заробітчан. Причому навіть величезні капітали олігархів при розумній державній політиці можуть працювати на інтереси економіки держави. Це складно реалізувати, потрібна тверда позиція у питаннях виведення коштів, їхнього повернення з офшорів, але в принципі можливо.

Резервом розвитку можуть бути і державні капіталовкладення та політика розширення внутрішнього ринку споживання і збалансування зовнішньо-торгівельного сальдо, політика імпортозаміщення та підтримки національного товаровиробника, яку активно проводять всі без винятку держави, хоча й обурюються, коли це роблять інші. Але очевидно, що успішність державної стратегії економічного порятунку України залежатиме від усвідомлення всім суспільством масштабу реальних викликів та його консолідації навколо реалізації національно-економічних інтересів. З цього зрештою і починали держави, які згодом стали новими економічними лідерами.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка