• Головна
  • Новини
  • То хто ж у лікарнях вторинний: меддопомога чи пацієнти?

Юрій Никорак

Журналіст

Журналіст, політолог, письменник, фотохудожник


18.08.2019, 08:08

То хто ж у лікарнях вторинний: меддопомога чи пацієнти?

Хоча державних лікарень – ланок, як любить їх називати Уляна Супрун, вторинної медицини, медреформа ще й не торкнулася, саме вони – як мало що інше – вміють демонструвати оту «вторинність». Щоправда, стосується вона найбільше і насамперед нас, боронь-Боже-потенційних-пацієнтів.

І не тільки стосується, а й досконало, на кожнім кроці, нахабно й цинічно підкреслює оцю нашу вторинність, щойно ми запотребуємо її послуг і при цім маємо нахабство авансом не «помастити»… І в цьому вона винятково принципова: за незначними винятками, як от для представників влади (зрештою, й їм дають відчути просто таки життєву необхідність «віддячитись», просто трішки пізніше, не з порогу відділення) вона, не зважаючи на жодні обставини, зверхньо-категорична й невблаганна до всіх, навіть своїх колишніх колег.

Про що це я? Про вчорашню, вже другу поспіль спробу батька, лікаря із 59-річним стажем, лягти у лікарню після трьох поспіль днів посттромбофлебітичних кровотеч. Під час першої з яких він втратив від 1,5 до 2 л крові.  Проте батька  «виписали» просто у приймальному покої міської клініки, куди його привезла «швидка», щойно наклали тугу пов'язку, зробили кардіограму, найпростіший загальний експрес-аналіз крові (кров з пальця) та з'ясували,що йому… 80! Він навіть не встиг їх «налякати» повним переліком своїх хворіб )))

І, звісно, ніхто навіть побіжно не ознайомився із товстелезною історією хвороби – бодай для анамнезу. «Виглядаєте  добре, отже, не так вже й багато крові ви втратили, як кажете», - резюмував черговий хірург. Відтак запевнив, що вена успішно самореанімувалась (його вислів – «злиплась»), тому зашивати чи робити інші маніпуляції немає сенсу. На логічне питання, чи можливий рецидив, «заспокоїв»: у тому саму місці – ні…

Аби наступного разу наочно показати лікарям батькову крововтрату, я, перш ніж відмивати підлогу у залитих його кров’ю двох кімнатах – його та моїй – зафіксував її на фото…

Але отой хірург помилився – кровотеча повторилася наступного ж дня – щойно у поліклініці зняли пов’язку, аби замінити її свіжою… Тож приказка, що бомба у ту ж воронку не падає – навряд чи застосовна у медицині. Ба більше, нога почала швидко розбухати, на ній появилися нові виразки, а звечора батька почало ще й морозити – і так дві доби поспіль. Хірург із поліклініки також наполягав на шпиталізації. Але…

Батьків однокурсник, колишній доцент медуніверситету, особисто передзвонив до завідуючого хірургічним відділом міської клінічної лікарні з проханням покласти батька у лікарню, незважаючи на суботу – адже стан пацієнта щодня гіршає. Зустрічати батька той відправив… того ж хірурга, що вже помилився із прогнозом дві доби тому. Випадковість це чи ні – не знаю, але ані дві доби субфебрильної (37,4°)   температури (яка, зазвичай, є симптомом певної патології чи початку запальних процесів), ані розбухла нога, з якої власне, вже тричі відбувалася кровотеча, ні поява на ній нових виразок не видалася ні цьому хірургу, ані заввідділом небезпечними.

"То – не температура" – зневажливо пхикнув останній, на 22 роки молодший за мого батька, а водночас – колегу-лікаря, теж, до слова, вищої категорії, що віддав медицині на два десятиліття більше за нього.  Мабуть, медалька Заслуженого лікаря України притуплює не лише співчуття до пацієнта, але й елементарну повагу до старших за себе колег. Бо й у перев’язочній (де нову пов’язку комбінували із марлевих салфеток, бо у хірургії звично використовують бинти, придбані пацієнтами) «оглянув» батька одним поглядом, рівно дві секунди, упродовж яких у його мозку визріла фінальна ідея: раз температурить – «сплавити» його у терапію. Відтак відправив батька шкутильгати (а не на візку, тим часом як хірург із поліклініки суворо заборонив ходити упродовж трьох діб, наказавши, як і прописує у таких випадках медичний протокол, лежати із ногою, піднятою вище голови) довжелезними коридорами назад у приймальний покій. Санітар, який нас супроводжував, навіть запропонував пройтись із четвертого поверху на перший пішки, на що вже я категорично заперечив: «Це – взагалі не варіант!»

Ще через півгодини терапевт, помірявши батькові температури й оглянувши горло, заявила, що теж «не бачить підстав» для шпиталізації. Ну так: три дні поспіль кровотечі,два дні – температура, але «немає підстав». Мовляв, ходіть у поліклініку щодня, робіть там перев’язки, пройдіть курс крапельниць, і буде вам щастя повні штани… А те, що людині з кімнати у кімнату важко пройти спухлими і вкритими купою виразок ногами (не згадуючи вже про вік, півтора десятки хронічних хвороб, серце на кардіостимуляторі) – то вже її клопіт. 

І то пусте, що і я, і хірург з поліклініки, і батьків однокурсник-доцент, який все життя навчав майбутніх хірургів, наївно вважали: у лікарні батькові таки було б безпечніше – на випадок рецидивних кровотеч, запальних процесів і нестерпного болю у ногах, які вже давно не дають йому заснути. Там же ж могли б провести і заплановану йому терапію крапельницями... Але, як каже сам батько, "він (завідувач відділом) розуміє, що на мені не заробить. От якби мені треба було робити операцію за кільканадцять тисяч..."

Сам я в лікарні потрапляю лише у крайніх випадках – та й то, за звичай, після неодноразових наполягань близьких людей. Натомість маю уже майже п’ятирічний досвід митарств по лікарнях із батьком, відколи він став удівцем. Бо старші люди – довго не тримають зла, швидко забувають образи, навіть якщо йдеться про їх теперішніх молодших колег за фахом.

Натомість останні ходять коридорами лікарень гонорові, наче індики, а коли щось говорять – то більшість із них, незалежно від посад (навіть санітари, якщо пропрацювали довше року), –неодмінно зверхньо, наче боги з Олімпу: мовляв, що ви, смертні, розумієте у наших справах.

Іронія долі: офіційно приймальний покій називається відділенням НЕВІДКЛАДНОЇ (екстреної) меддопомоги... Прочитав відповідну табличку і мимоволі пригадалося, як у тій же лікарні минулого разу, коли у батька були катастрофічні проблеми із серцем, нас ганяли коридорами 2,5 години. Та й не нас одних… Оно сьогодні почув розмову двох медсестер на посту біля входу у приймальний: «А де той, із проломленою головою? – Кудись вже сам пішов. – А той на візочку, що ще від удосвіта тут чекає? – Та хто ж їх усіх впильнує?» (разом засміялись). Словом, вірогідність померти у коридорах лікарень вища,ніж у ДТП…

P.S.  Згадалося біблійне: Medice, cura te ipsum! (Лікарю, зціли самого себе!) Схоже, наша «вторинна» медицина наразі важко хвора. Чи безнадійно – покаже час. Але принаймні до того моменту, поки лікарі не припинять заглядати у кишені пацієнтів замість обстежувати  їхні органи. А наразі я бажаю усім їм дожити, як мій батько, до 80-річного віку, і, потрапивши до лікарні, опинитися під опікою фахівців, головним бажанням яких є врятувати кожне життя – незалежно від віку та достатку!

  • ,
  • ,
  • ,
  • ,
  • Обговорення

    Завантаження плагіну facebook...

    ТОП

    ФОТО

    Відео

    Пожежа у будинку колишньої голови Нацбанку Гонтаревої – відео

    Коментар

    Блоги

    Мирослав Дністрянський

    На цей час зустріч на найвищому рівні між Україною та Росією не потрібна і ось чому

    Андрій Вихопень

    Коли почнуть валитися старі будинки у Львові - це питання тільки часу

    Михайло Цимбалюк

    Для кожного з нас Іван Франко – це символ невтомної праці та віри в українство!

    Підпишіться на WestNews.info у Facebook: