В Україні сотні замково-палацових локацій. І майже всі вони не у найкращому стані. Декотрі з них тримаються з останніх сил. Такою нещодавньою локацією стало село Свірж, де на горі видніється замок, а довкола – озеро, поросле очеретом.

Мандрувати  туди просто: рейсовим автобусом зі Львова через Бібрку можна дістатись до Свіржа  менш, як за годину. Великий, красивий замок видно із траси і дуже добре проглядається з боку старого млина, що внизу. Поросле очеретом озеро – також. Точніше – за рік чи два озера вже видно не буде: воно перетвориться на суцільну багнюку.

Погожого вихідного дня у Свіржі не було людно, але туристів не бракувало. Навіть не-львівських. Багато хто сподівався втрапити досередини. Адже день видався погожий та ще й вихідний. І замок також виявився «вихідний». Дивитись там всередині й справді нема на що, хіба що походити внутрішніми двориками і торкнутись старих одвірків, які ще пам’ятають дотик чиїхось панських рук. Та й порядкувати чималеньку замкову територію, очевидячки, також нема кому. Бо окрім занедбаного озера довкола замку стримлять столітні дерева,щедро «вдягнені» у вічнозелену омелу. (Без листя це так помітно)…

Місцеві обивателі зайняті своїми справами. На замок і туристів позирають по-філософськи. Та й не знати, чи хочуть, аби у їхнє спокійне і передбачуване життя втручалися  натовпи туристів. Хоча за наявності доброго господарника і завдяки процвітанню замку й туристичного бізнесу село Свірж могло би стати не цяткою, а квіткою на карті України.

А так загалом Свірж – звичайне собі село Перемишлянського району Львівської області, де станом на 2001 рік проживало менш як 700 жителів. (Відтоді ні свіржан, ні нас, грішних, ніхто й не рахував офіційно). Свірзький замок у однойменному селі – державний. Тобто, поки що нічий. Тому задовольняємось прогулянкою довкола величної споруди. Знимкуємо навіть ту обдерту красу, яка ще не втратила своєї історичної цінності. Тут де не станеш – всюди гарні ракурси. Із замкової гори відкриваються казкові краєвиди на село, плавні лінії лісів, а хмари можна ловити долонями і відпускати, дмухаючи на них, мов на перестиглі кульбабки. Повірте, від такої, хоч і занедбаної, але української краси таки щось ворушиться у грудях поетичне…

Та ще як згадаю – недарма ж тут знімали кіно «Д’Артаньян і три мушкетери», зокрема облогу Ля-Рошелі… Обертаюсь до вхідної брами замку і чи то подумки, чи пошепки промовляю: «Свірже, дочекайся господаря дбайливого, щедрого і люблячого»! І поспішаю на маршрутку, яка має повертатись із Перемишлян через Бібрку на Львів…

Оксана Кришталева.