Людмила Гримальська: «Ми з Олежиком були нерозлучними не лише в ”Двох кольорах”, а й досі! Я навіть в монастирі священика запитала чи маю право урну з прахом чоловіка тримати поруч себе, то й він сказав, що можна... Мені приємно, що нас ще пам’ятають. Я з Києва збігла колись — дуже дратували запитання: ”Де це Олег, ви ж завжди поруч ходили?.. ” (з інтерв’ю лютого 2013 року).

"21 квітня популярній українській естрадній співачці 1970–1980–их Людмилі Гримальській сповнилося б 75…", - про це пише журналіст Михайло  Маслій на своїй сторінці у ФБ.  

"Доля жорстоко вдарила і пройшлася довжелезною чорною смугою у житті Мілки, так люб’язно її звали друзі та колеги. Її Олежика не стало ще в грудні 1997–го. Людмилі випали надскладні випробування. Вона довгий час лікувалася в психоневрологічній лікарні. Потім самотньо мешкала в кімнатці колишнього радгоспівського гуртожитку в Київській області (благо, світ не без добрих людей). Безпорадна і безпомічна співачка–пенсіонерка ледь зводила кінці з кінцями (отримувала мізерну пенсію), перешивала старі костюми і пальта, розмальовувала і добирала до них чобітки й туфельки. Проте тримала себе у формі, її завжди виділяли у натовпі: йшла Артистка, хоч і з тростинкою! А найбільша біда: Олежика вона нікому не віддавала!!! Урна з прахом покійника майже 17 років знаходилася разом з нею, де б не була... Замість переконати жінку, щоб дала спокій душі померлого, один із місцевих священиків з монастиря сказав співачці: ”Ето нє запрєщєно... Можетє дєржать рядом...”

Десь на початку 2000–их, відколи Мілка виїхала з Києва, декотрі «знавці» та «збирачі» чи «дослідники» дозволили собі поховати співачку, й досі в лабетах інтернету можна прочитати, що Людмила Гримальська померла ще в ті роки.

Мені ж пощастило знайти її в лютому 2013, якраз писав тритомник з історії української естради 1960–1980–их, де мусили бути і «Два кольори». Хоч Олега вже не було, вирішив знайти Мілку. І це вдалося. Ми з нею спілкувалися ще понад рік, до її смерті. Першого разу не могли наговоритися, тож співачка сказала: «Я напишу листа». І він прийшов, датований 2013 роком. У ньому Мілка писала і на якомусь клаптику ще щось дописувала. Надіслала вигорілу обкладинку з журналу «Україна», де поставила не лише свій автограф, а й Олежика, правда, взяла його в рамочку і написала прізвище українською – ЛеднІв!

Людмила померла в тому гуртожитку, в смт Калинівка, 19 вересня 2014 року. Тіло її кремували. Як і Олежика. Ось так, через сімнадцять років, вони знову разом. На Берковецькому цвинтарі Києва, де й поховали дві урни подружжя в батьківській могилі Людмилиного Тата і Мами. Вічна їм пам’ять… І нехай пробачать нам, українцям, що не вберегли, не підтримали вчасно, не допомогли. Не шанували, не зорієнтувалися вчасно, не…

Хочу подякувати соціальному працівникові Калинівки Ганні Ньорбі, яка до останнього подиху доглядала Людмилу Гримальську. Завдяки цій жертовній жінці мав можливість за її телефоном ще десятки разів розмовляти і підтримати нашу Мілку. Світла їй пам’ять. Як і Олегові Ледньову…".

Людмила Гримальська: "Чим, чим, а голосом мене Господь не обділив! Маю ліричне сопрано високого тону. А вчитися в самої Діани Петриненко було за честь! Вона дуже гарна і приємна жінка. Тоді була ще доцентом, проте предмет не лише досконало знала, а й могла та вміла навчати інших. А це дано не кожному. Звісно, коли вслухалась у голос широкого діапазону, яким прекрасно і вільно володіла моя викладачка, й самій хотілося досягнути чогось подібного. А ще бездоганна виконавська майстерність Діани Гнатівни з її чіткими фразуваннями й інтонаціями були гідні наслідування.
Я вчилася співати без мікрофона; для гарних голосів, які має опера, він зайвий. Чого не скажеш про естраду, яка без звукопідсилювальної апаратури немислима.
Вже на п’ятому році навчання моя викладачка підмітила, що мене тягне на естраду, тому домовилася, щоб я підробляла й набиралася досвіду. Вона попросила Олексія Попова взяти мене в його естрадну групу ”Очима молодих”, що якраз зароджувалася в Укрконцерті. Співала я там популярні пісні Ігоря Поклада на вірші Юрія Рибчинського. Тоді мене зваблювала польська естрада. Взяла з репертуару Марилі Родович її ”Kolorowe jarmarki” (вірш Ришарда Уліцького на музику Януша Лясковського).

Kiedy patrzę hen za siebie,
W tamte lata co minęły,
Czasem myślę, co przegrałem,
Ile diabli wzięli,
Co straciłem z własnej woli,
Ile przeciw sobie.
Co wyliczę, to wyliczę,
Ale zawsze wtedy powiem,
Że najbardziej mi żal...

Kolorowych jarmarków,
Blaszanych zegarków,
Pierzastych kogucików,
Baloników na druciku
Motyli drewnianych,
Koników bujanych,
Cukrowej waty,
Z piernika chaty...

Колектив ”Очима молодих” був молодий, зібралися докупи ентузіасти, які хотіли себе якнайкраще проявити. І їм це вдавалося. Та й усі любили Альошу Попова, завжди усміхненого і радісного життєлюба".

Людмила Гримальська: "Восени 1976 року я повернулася до Укрконцерту, де в естрадних концертних бригадах кілька років виступала разом з ВІА ”Кобза”. Співала різний репертуар, адже гастролювали по всьому Союзові. Перші мої гастролі з „Кобзою” пройшли на Далекому Сході Росії. Навіть в літаку доводилося вивчати тексти пісень. Тому співала чимало російських творів. Я була першою виконавицею популярної пісні Вадима Ільїна на вірш Юри Рибчинського ”Уроки музыки”. Й надалі любила співати польською, виконувала повсюдно пісню з репертуару ансамблю ”Червоне гітари”, яку ми в рапортичках називали ”Zobacz”, хоч її правильна назва ”Slowo jedyne — ty”.

Zobacz!
Pająki tkały welon Twój,
Widzisz?
Z pajęczej przędzy tkany tiul.
Kiedy Ty, Ty, Ty staniesz rankiem przy mnie —
Błysną w nim klejnoty rosy.

Zobacz!
Rozwija się konwalii kwiat.
Słuchaj!
Dźwięk leśnych dzwonków niesie wiatr,
Kiedy Ty, Ty, Ty idziesz, idziesz ze mną —
Dzwonią wszystkie dzwony Ziemi.

Ty — jedyne słowo z wszystkich słów.
Ty — najwięcej znaczy z wszystkich słów.
Ty znalazłaś dla mnie uśmiech dnia.
Ty uczyłaś mnie jak kochać świat...

Керівником ”Кобзи” від 1976 року був Олег Ледньов. З ним в концертах співала багато українських пісень в естрадній обробці, які він досить вдало навчився робити.

Ми з Олежиком були надзвичайно екзотичною парою на сцені, він був чи не найвищим серед артистичного цеху, а я — малесенька. Дивилися немов Штепсель з Тарапунькою. Згодом сценічний естрадний дует переріс в сімейний. Ми побралися 1977 року. У кожного з нас це подружжя було другим. Я була заміжня за баяністом Женею Кураєвим. А в Олега від Ольги Петрової 1970 року народився син Ігор.

Мати Олежика мала 16 років, коли його народила в евакуації 1944 року. Батько — Микита Матвійович був кадровим військовим. Помер він досить рано, ще 1961 року. Слава Богові, Олег навчався музиці в училищі Глієра, закінчив відділення народних інструментів, що йому та й нам обом дуже знадобилося".

Михайло Маслій: "У мене зберігся ще один цікавий автограф. Так сталося, що Олег Ледньов його залишив першим, а Мілка ще була в гримерці, готувалася до концерту. Ми з Ледньовим розмовляли, а потім він мовив: "Гадаю, що це надовго! Давай підпишуся й за Люду!" "А ти, що вмієш?!"- перепитав його. "А гроші як за неї отримую? Вона вміє підписатися за мене, а я - за неї". Як тут і сталося".

Лист Людмили Гримальської