29.03.2021, 10:25

Що таке політичне русинство і в чому його небезпека

Серед цілої низки загроз, пов’язаних зі спробами порушити єдність українського народу та територіально-політичну цілісність української держави, особливе місце займає проблема політичного русинства, деструктивний, але часто латентний вплив якої поширюється на різні сфери і далеко за межі України. То що ж таке політичне русинство і в чому проявляється його небезпека?

Насамперед – в етнічному сепаратизмі, суть якого полягає у трактуванні українського населення Закарпатської області, етнічних українців в Словаччині, Чехії, державах колишньої Югославії, частково Румунії й Польщі, а також українських емігрантів – вихідців з цих країн та регіонів, зовсім окремим народом – русинами, посилаючись головно на тривале збереження серед них самоназви «русини», яку протиставляють самоназві «українці». Але за етнічним сепаратизмом неминуче йде і політичний, адже посилаючись на наявність нібито окремого русинського народу, ідеологи цього руху ставлять питання і про його уявні права на політичне самовизначення: від окремої автономії в межах Закарпатської області до вимоги повної державної незалежності.

На чому ґрунтуються спекуляції ідеологів політичного русинства? Головно на збереженні самоназви «русини». Мовляв, місцеві люди завжди визнавали себе русинами і ніколи не називали себе українцями. Але насправді за цим ховається або незнання, або відверті маніпуляції, адже етнонім «русини» був самоназвою саме українського народу ще з часів Київської Русі аж до середини ХІХ ст. і використовувався в Подніпров’ї, і на Поділлі, і на Волині, Галичині, Буковині та ін. українських землях, на відміну від російських чи білоруських, що якраз свідчить на користь соборності українських земель. Тобто, тривалий час всі українці називали себе русинами, а з другої половини ХІХ ст., в процесі нового етнокультурного піднесення, спочатку у Подніпров’ї, а потім далі на захід почала утверджуватися самоназва «українці». Прийняття етносом нової самоназви було поширеним явищем серед інших народів і не створювало якихось суттєвих проблем. Але треба визнати, що труднощі переходу від самоназви русини до нової самоназви українці на Закарпатті (як і у повоєнній Чехословаччині, діаспорі) були більшими, ніж, скажімо, в інших регіонах Західної України (Галичині, Буковині), де цей перехід проходив значно раніше, в інших умовах, а тому й безболісно. Натомість у Закарпатті цей процес відбувався не лише пізніше, але й в умовах, коли деяка частина інтелігенції вже була втягнута в етнополітичні моделі, які не передбачали культурної та політичної консолідації всього українського народу. Звідси й інформаційні спекуляції та певний об’єктивний психологічний бар’єр сприйняття частиною населення нової самоназви, що потребувало й потребує від інформаційних засобів, які представляють державні українські інтереси, всебічного роз’яснення. Але, на жаль, цього не було і нема. Зате повним ходом ішла та й іде пропаганда політичного русинства різними організаціями, які щедро фінансуються з-за кордону, головно з Росії.

Твердження про якусь відокремленість закарпатських українців від решти українського народу спростовується й порівняльно-етнографічним аналізом української людності суміжних західних областей, адже в етнографічному аспекті більшість українського населення Закарпаття належить до етнографічних груп бойків, гуцулів, лемків, що компактно проживають в інших історичних регіонах України (Галичині, Буковині).

Сформовану підривними центрами ще у 80-ті роки ХХ століття ідеологію політичного русинства в 1990–1991 роках активно підтримала місцева адміністративно-господарська номенклатура, розраховуючи на розширення своїх повноважень. Але вже на початку ХХІ ст. активізація русинського руху пішла на спад. Суттєве зменшення його впливу зафіксували як соціологічні опитування, так і Всеукраїнський перепис населення 2001 року, в результаті якого визнало себе русинами 10090 осіб, що становить менше одного відсотка усіх етнічних українців Закарпаття. Водночас більших демографічних втрат від поширення політичного русинства впродовж 90-х років ХХ ст. зазнали зарубіжні українці в сусідніх державах, насамперед у Словаччині. Так, якщо в 1930 році на цій території проживало близько 90 тис. українців, то вже в незалежній Словаччині відбулося різке зменшення їхньої кількості (з 31 тисячі у 1991 році до 11 тисяч у 2001, причому дві треті з них ідентифікували себе окремо від українців як русини).

Починаючи з 2006 року, в цьому регіоні було інспіроване нове його піднесення за сприяння керівництва секретаріату президента України та за активнішої підтримки російських спецслужб, що відобразилось в «легалізації» Закарпатською обласною радою «русинської ідентичності» в березні 2007 року та віртуальному проголошенні незалежності «Подкарпатської Русі» у 2008 році. За підтримки регіонального великого бізнесу активно створювались місцеві осередки різних «карпаторуських» товариств, зростала їхня інформаційна діяльність, у тому числі й на місцевому телебаченні та радіо. Після прийняття у 2012 році мовного «закону Колісніченка – Ківалова» неодноразово ставилось питання про визнання т. зв. «русинської» мови.

В релігійно-конфесійних питаннях активісти русинського руху виступали категорично проти інтеграції Мукачівської греко-католицької єпархії до складу Української греко-католицької церкви та впровадження української мови як літургійної, що було помітною (і доволі успішною) спробою поєднати конфесійний сепаратизм і етнополітичний. З цією ж метою усіляко блокувалося поширення православних громад УПЦ КП та надавалась підтримка православним Московського патріархату.

Діяльність центрів політичного русинства як в Україні, так і за кордоном негативно позначалася і на міжнародному іміджі України, адже ці структури штампували і штампують звернення і заяви до різних міжнародних організацій про нібито переслідування «одного з центральноєвропейських народів». І робилося це в умовах, коли українська дипломатія не завжди мала змогу (чи не вміла) дати адекватну відповідь на ці інсинуації. Експерти таких організацій також не були належним чином обізнані з цією проблемою, а тому іноді робили невідповідні українським інтересам висновки.

З початку російської агресії у 2014 році активісти політичного русинства однозначно стали на бік російських і проросійських сепаратистських сил, активно підтримуючи дезінтеграцію України. В цих умовах українські державні структури, відповідальні за безпеку держави, почали жорсткіше реагувати на прямі сепаратистські заклики з боку ідеологів русинського руху та притягати винних до кримінальної відповідальності, виявляючи при цьому їхні безпосередні зв’язки з підривними центрами Росії. Це обґрунтовані і відповідальні дії, але їх недостатньо для нейтралізації небезпек, пов’язаних з політичним русинством. Необхідною також є всебічна інформаційна діяльність як на рівні держави, так і громадсько-патріотичних організацій, яка включала б 1) коректні роз’яснення щодо об’єктивного характеру переходу від самоназви «русини» до самоназви «українці», взаємопов'язаності українського населення Закарпаття та інших регіонів України; встановлення конструктивного діалогу з тими, хто підтримує збереження регіональних етнографічних особливостей, але позитивно налаштований до української державності; 2) викриття з різнофахових позицій етнічної безпідставності та антидержавної антиукраїнської сутності ідеології політичного русинства, її пов’язаності з зовнішніми ворожими середовищами. В цьому напрямі важливо припинити діяльність «русинських» засобів масової інформації, які фактично продовжують вести відкриту деструктивну пропаганду.

Насамкінець зазначимо, що політичне русинство – це переважно штучно сконструйоване явище, спрямоване на порушення єдності українського народу та цілісності українського суспільства, яке несе у собі різнобічні геополітичні небезпеки, але держава має всі засоби вирішити цю проблему за умови активних і кваліфікованих дій. Але треба також розуміти, що послаблення центральної української влади, навпаки, дасть новий поштовх не лише політичному русинству, але й іншим регіональним відцентровим рухам.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка

Фото - плакат Юрія Неросліка

  • Обговорення

    Завантаження плагіну facebook...

    ТОП

    ФОТО

    Відео

    49-річний онук зґвалтував свою 91-річну бабусю

    Коментар

    Блоги

    Василь Чорний

    Про першого українця, який вакцинувався Pfizer у США

    Галина Козяр

    Ми створили проект реабілітації психологічного здоров’я громадян, які постраждали від  коронавірусу

    Мирослав Дністрянський

    Бліцкригу не вийде, Росія у випадку відкритої війни зазнає величезних втрат

    Підпишіться на WestNews.info у Facebook: