Почну з того, що зустріч в Нормандському форматі за участю керівників України, Росії, Німеччини та Франції не була конче потрібною Україні. Бо щось здобути за її результатами практично неможливо. Єдине, що реально досяжне, – це угода про обмін полоненими.

Оскільки основним предметом переговорів будуть так звані Мінські угоди, то розглянемо передумови їхнього прийняття. Отже, ці домовленості були підписані у 2014 році в складних умовах і включали окремі пункти, які несли загрозу державним інтересам України. Особливо їхня реалізація за так званою формулою Штанмаєра (тодішнього міністра закордонних справ, а тепер президента ФРН). Тому фактичне невиконання президентом П. Порошенком цих домовленостей було правильною тактикою. Але справа в тому, що Мінські угоди в 2015 році були перезатверджені Радбезом ООН, під ними поставили свої підписи керівники України, Франції, Німеччини й Путін. Тобто це міжнародний договір, виконання якого вимагають міжнародно-правові процедури.

І з приходом до влади нового президента України В. Зеленського міжнародний тиск, насамперед з боку Франції та Німеччини, щодо виконання політичної частини угод (надання окупованим частинам Луганської та Донецької областей особливого статусу та його закріплення в Конституції України, проведення і затвердження виборів на цих територіях (а це загроза легалізації незаконних формувань) та ін. почала наростати. Президент В. Зеленський міг також ухилятися від виконання цих угод, але в нього з’явилися сподівання (а це були скоріше ілюзії) на те, що йому без втрат вдасться інтегрувати окуповані території та досягти миру саме через переговори в Нормандському форматі. І як передумову проведення таких переговорів було офіційно погоджено формулу Штанмаєра, що викликало величезне обурення в значної частини українського суспільства.

Чи означають такі попередні погодження катастрофічну здачу українських інтересів? Ще ні. Але загрози є. Бо Росія не має жодного наміру йти на поступки і вона вимагатиме першочергово змін до Конституції України, які несуть небезпеки вимог подальшої федералізації, та виборів в т. зв. ЛНР-ДНР без їхнього роззброєння і взяття під контроль українською армією кордону з Росією. Тобто Путін хоче добитися такої угоди, щоб Україна фактично визнала т. зв. ЛНР-ДНР, взяла на себе витрати на їхню відбудову та економічне утримання, а українська влада туди фактично не зайшла.

Але формула Штанмаєра детально не розписана. І тут українська сторона має шанс запропонувати таку свою послідовність виконання цих угод, які начебто були б їх деталізацією, але не передбачали б жодних поступок Росії. Очевидно, що Путін відхилить такі пропозиції. І це буде найкращий варіант, оскільки означатиме, що Україна готова виконувати міжнародні угоди, а Росія їх блокує. Тобто необхідно так поставити питання, щоб міжнародне співтовариство зробило висновок, що зрив домовленостей по реінтеграції окупованих територій відбувся по вині кремля. А це - продовження санкцій.

Пропоную такий варіант українських вимог:

1. Якщо окуповані частини Донецької і Луганської областей дійсно хочуть мати статус окремих районів Донецької і Луганської областей, то повинна відбутися самоліквідація самопроголошених ДНР та ЛНР і офіційне визнання їх частиною України, що має відобразитися, зокрема, й у відновленні української символіки.

2. Ліквідація ДНР та ЛНР має супроводжуватись повним роззброєнням незаконних збройних формувань та виходом українських військ на лінію кордону, а миротворців в глибину території.

3. Вибори проводить тимчасова міжнародна адміністрація за українськими законами та з участю українських політичних сил.

4. Після цього Верховна Рада України приймає закон про тимчасовий статус ново приєднаних територій без будь-яких змін до Конституції.

5. ФРН та Франція як активні лобісти угоди беруть на себе левову частку економічних витрат на інтеграцію нових територій.

Такі вимоги – це єдиний прийнятний для України варіант реінтеграції окупованих територій. Будь-який суттєвий відхід від запропонованої (чи подібної) дорожньої карти означатиме здачу державних інтересів. А це може стати вироком новій владі.

Мирослав Дністрянський, доктор географічних наук, професор кафедри географії України Львівського університету ім. І. Франка.

Фото - ВВС.