Сьогодні, 26 липня, свій 90-й день народження святкує український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАН України, другий міністр культури України (1992–1994) Іван Дзюба.

#Букви розповідають про життя видатного українця.

Народився Іван Дзюба у 1931 році в селі Миколаївка, Волноваського району, Донецької області. Закінчив факультет російської філології в Донецькому педагогічному інституті, згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Фото зі збірки “До ювілею Івана Дзюби”. Видавництво ІМФЕ, 2021.

Друкуватися почав з 1959 року.

В 1962 році Дзюбу звільнили з посади завідувача відділу критики журналу “Вітчизна” “за ідеологічні помилки”, а в 1965 році — з роботи у видавництві “Молодь”.

31 липня 1963 взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі у парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

У вересні 1965 року на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади.

Дзюба є знаковою постаттю українського шістдесятництва.

Літературна та дисидентська діяльність

У 1965 написав відомий трактат “Інтернаціоналізм чи русифікація?” про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Поштовхом до написання стала хвиля арештів української інтелігенції.

Спеціальна комісія, яка аналізувала цей трактат, дійшла висновку, “що підготовлений Дзюбою матеріал “Інтернаціоналізм чи русифікація?” є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР”.

У 1973 році Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за “антирадянську” працю. Згодом Дзюба попросив про помилування, а після його на роботу взяв авіаконструктор Олег Антонов, який знайшов Дзюбі роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.

Іван Дзюба написав статтю – “Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?” – це публікація на захист української мови, дослідження про Тараса Шевченка.

У 1989 році виступив одним зі співзасновників Народного Руху України.

З 1991 року працював на посаді головного редактора журналу “Сучасність”.

У листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994 року). Зазначається, що їздив на роботу громадським транспортом, соромлячись користуватися службовим авто.

Фото з відкритих джерел

1999–2005 рр. — очолював комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

З 2001 року — почесний доктор НаУКМА.

Член Українського ПЕН.

Автор сценаріїв фільмів:

“Василь Симоненко” (1988)

“Українці. Надія” (1992)

Співавтор сценаріїв стрічок “Тарас Шевченко. Заповіт” (1992, 3 с., “Поет і княжна”), “Тарас Шевченко. Заповіт” (1997, 7 с., “На цій окраденій землі”), “Тарас Шевченко. Заповіт” (1997, 8 с., “Душа з призначенням прекрасним”), “Тарас Шевченко. Заповіт” (1997, 9 с., “Доле моя, де ти?”), “Поет і княжна” (1999, у співавт.) та ін.

Крім того, Іван Дзюба написав книги:

“Вітчизна у нас одна” (1984)

“Автографи відродження” (1986)

“У всякого своя доля” (1989)

“Бо то не просто мова, звуки” (1990)

“Застукали сердешну волю…” (1995)

“Між культурою та політикою” (1998)

“Спрага” (2001)

“Пастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна” (ч. 1), (ч. 2) (2003)

“Тарас Шевченко” (2005)

“З криниці літ. У 3-х томах” (2006—2007)

“Тарас Шевченко: Життя і творчість” (2008)

та багато інших.