Іван Стецькович є одним із небагатьох державних управлінців, хто має досвід успішного ведення справ підпорядкованого йому району. Тому тема нашої розмови: адмінреформа.

Що стоїть за терміном «адміністративно-територіальна реформа» і яка роль цієї інновації в житті суспільства.

Немає сумнівів у тому, що адміністративна реформа в Україні давно є необхідною, адже такої системи влади, яку успадкувала Україна після розвалу СРСР,більше вже ніде не існує. Цивілізований світ давно прийняв моделі, які успішно зарекомендували свою ефективність в той час, як в Україні упродовж трьох десятиліть незалежності і надалі, за звичкою, послуговувалися владною пірамідою, яка диктувала згори правила гри внизу.  Ця непродуктивна адміністративна політика і призвела до того, що промисловий та інші сектори, які перебували на балансі держави станом на 1990-91 роки, подальшого хаосу не витримали і наказали довго жити.  Ми втратили те, що мали: заводи порізали на металобрухт, колгоспи занепали. За цих умов перерозподіл ресурсів влади був би порятунком, бо мудрий господар на місці краще знає свою господарку, аніж ті, хто сидить у Києві. Але субординаційно районний голова, до прикладу, є лише нижньою ланкою у вертикалі влади, абсолютно залежний від обласного та столичного керівництва, їхніх примх та зобов’язаний виконувати їхні непродуктивні вказівки. Ця сумна постсовіцька традиція демонструє всю недосконалість цієї піраміди, гальмує розвиток на місцях, бо вона не орієнтована на специфіку та особливості тих чи інших  регіонів, не орієнтована на людей, а розроблялася під плани на п’ятирічку. Я про це можу говорити сміливо, бо працював заступником голови РДА з 2005 по 2010 рік, а також був головою Яворівської РДА у 2014 році, відтак на собі відчув, що значить бути водночас підпорядкованим головою вищестоячим і дбати про розвиток громади. Достеменно це значить, що немає сенсу обіцяти громаді дотримуватися її інтересів, бо запити громади можуть не співпадати із інтересами посадовців в столиці.  Так, це суперечить засадам європейської хартіі про місцеве самоврядування, організації, яка упорядкувала принципи розвитку територіальних громад, але в українських реаліях суперечностей чимало.  Тому спочатку потрібно вивчити досвід тих самих гмін у Польщі, комун у Франції та інших прогресивних форм господарювання, щоб знати та розуміти, яка  частина податків залишається для потреб громади, як будувати господарську незалежність від центральних органів влади. Ці елементарні речі дозволять місцевим керівникам не «вибивати» фінансування «згори» та не просити з протягнутою рукою, бо депутати місцевих рад самі знають скільки в них є видатків і скільки надходжень, а відтак можуть все це контролювати, скеровувати кошти на розвиток інфраструктури, інші цікаві проекти.

Чи є ймовірність, що місцеві  депутати зловживатимуть своїми повноваженнями?

Не виключено, адже щоб викорінити корупцію потрібен час і реформи. Але все одно, на місцевому рівні, де все є прозоро, неможливо «кроїти» бюджет в таких масштабах, в яких це робиться сьогодні на верхівці провладного айсбергу. Ця система себе вичерпала, вона забирає ресурси там, де б вони мали залишатися і працювати – адже ці надходження в першу чергу мають працювати на місцях!  Якщо кошти залишатимуться на місцях – то вже завтра сільські голови будуть працювати над створенням привабливих умов для молодих родин тощо, облагородять спортивні та дитячі майданчики у своїх населених пунктах та інше.

Чого варто очікувати від виборів до місцевих органів влади?

Враховуючи той рівень неготовності, який форматує ситуацію, очевидно, що доброго нічого не буде.  Хочеться бути оптимістом, але не бачу  жодних ознак того, що це відбудеться у відповідності до чинного законодавства.   Навпаки я бачу незавершену адміністративно-територіальну реформу та численну кількість інших несуразиць, які позитивно точно не вплинуть.  Хоча нам обіцяють 2-3 позачергові  сесії ВР, я не вірю, що це якось вплине на панічний стан справ у цій царині.  В цивілізованих країнах заборонено в останній рік перед виборами змінювати виборче законодавство, щоб не провокувати якісь непередбачувані сценарії,  у нас цим грішать постійно.  Я вже не дивуюся з останніх владних «експериментів» з ліквідації  490 районів та штучного створення на разі 133 (точну кількість достеменно ніхто ще не знає, бо громадяни протестують проти такого свавілля), я лише обурений тим, як відбулося це об’єднання районів, часто - всупереч здоровому глузду. Однією з найбільших небезпек в цьому випадку я вбачаю те, що ніхто не знає ані компетенцій, ані функцій районних рад, чи вони будуть збережені чи буде створено інший виконавчий орган, наприклад призначено префекта – нічого не відомо, а тому всі подальші дії – кого обирати, з якою метою - залишаються невизначеними.   Іншою стороною медалі є той факт, що 30-40% новостворених районів є відвертими «договорняками», що свідчить про те, що розподіл відбувався в «ручному» режимі. До прикладу, після створення  Малинського району, до Малина завітала держкомісія і скасувала рішення про утворення цього району Житомирської області. Причиною такого рішення, як не дивно, стало місцезнаходження в Малині потужного місцевого осередку партії «Батьківщина», що не сподобалося «Слугам народу», отож малинський район було в терміновому порядку скасовано…

Інша бомба сповільненої дії закладена тим, що на долю 24-ьохновостворених районів із усієї кількості припадають міста обласного значення, навіть міста - мільйонники. Різниця між бюджетом містечка, де немає промисловості і бюджетом обласного центру може сягати в 20 і більше разів, що вже на старті провокує нерівні умови і ділить адміністративні одиниці на категорії, хоча це й не було передбачено. В який спосіб регулюватимуть ці та інші невідповідності – також невідомо.  Ходити далеко не треба – маємо львівську територіальну громаду та довколишні ОТГ, утворені з колишніх районів.  Якщо на Львів припадає половина валового продукту області, то інші ОТГ – об’єднуй, не об’єднуй – бідний до бідного багатим не стане. Тут потрібно змінювати формулу розрахунків, пропрацювати бюджетну реформу, привести її до відповідності до норм чинного законодавства.  Бо сьогоднішня влада зеленого поняття не має, як робити такі реформи, як готувати нормативно-правову базу для цього тощо.

Більше року при владі уряд Зеленського уникав вирішення питань, пов’язаних з адмінреформою, маючи для цього всі належні інструменти - більшість в парламенті, свій уряд та ін.  Чому лише перед виборами почали імітувати зацікавленість – не важко здогадатися…

Одним із чинників, який створює перешкоди для просування прогресивних ідей, є наша «багатопартійність» - позиція, з якої Україна побила всі рекорди.  Той факт, що ми маємо більше 350 партій кричить нам про те, що політтехнології, часто неукраїнські, на нашому ринку добре продаються, як і «старі консерви».  Так, якщо Польща практично вийшла на двопартійну систему, то в Україні ми бачимо протилежну картину партійного будівництва, в якій головне вчасно змінити вивіску, щоб черговий раз під «прохідними» гаслами проскочити у парламент.

В тій плутанині навіть політики не можуть розібратися, тому я маю побоювання, що за цих обставин на Донбасі можуть перемогти регіональні партії, на Галичині – також, аналогічно піде процес в інших регіонах і все це, ймовірно, призведе до федералізації, до повного хаосу, наслідки чого можуть бути незворотніми. Це серйозна загроза суверенітету України…

В ключі цих змін, «Батьківщина» пропонує, окрім правової підтримки,  дотримання таких норм, як добровільне об’єднання громад, а не  примусове. Власне сама штучність у цьому процесі відображає той факт, що влада діє в інтересах олігархів, а не пересічних громадян.  І якби не карантин, досі під стінами ОДА стояли б обурені краяни у супроводі барабанщиків, які не погоджувалися проти відсторонення від адмінреформ депутатів місцевих рівнів, що автоматично надало широту повноважень Кабінету Міністрів.  Адже при тенденції, коли голови ОДА змінюються щокілька місяців, крайніх, у випадку якихось негативних наслідків реформ, знайти буде  неможливо. Нестабільність влади породжує ще більшу розхитаність та нестабільність в суспільстві, від чого добрих наслідків  чекати не варто.

«Батьківщина» має алгоритм виходу з цієї кризи, і тут не потрібно винаходити велосипед. Адже 10-20 років тому та ж сама Польща успішно подолала шлях, який дозволив їй сьогодні отримати ВВП на душу населення в рази більший, ніж в Україні, а польській економіці ввійти до трійки найпотужніших європейських економік, не зважаючи на те, що наші сусіди, пригадується, були слабшими від нас економічно ще не так давно відносно.

А крім польського варіанту, ще є прибалтійські, східноєвропейські та інші варіанти, де адмінреформи проводилися роками, але неодмінно з гідними результатами. Тому починати потрібно з вивчення досвіду та перенесення його на наш грунт, з уточненням функцій райрад і райадміністрацій, які часто дублюють одна одних і перетягують різні бюрократичні канати.  Але ВО «Батьківщина» стежитиме за тим, щоб система соцгарантій, освіта, охорона здоров’я та інші були в центрі уваги влади за будь-яких обставин.