Війна змінює всіх. Але є ті, чий досвід — не просто зміни, а справжній злам. Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із таких. Пройшовши фронт, поранення й реабілітацію, він шукає рівновагу між болем, пам’яттю та новим «я».

У щирій розмові — про перші бої, підтримку побратимів, силу людяності й спів, який повернув до життя.

«Я побачив сестру з немовлям у метро під обстрілами — і зрозумів, що маю йти»

— У мене сестра з двома маленькими дітьми. Коли я побачив її відео з київського метро — вона годує п’ятимісячного сина під час бомбардування — я просто заплакав. Усередині щось перемкнулося. Чотири рази ТЦК відмовляв мені, але через знайомих я потрапив у підрозділ. Через два дні був на Херсонщині. До того — жодного досвіду. Тільки знав, як магазин від автомата зняти. А вранці вже йшов на перший бойовий.

«Вони мене прийняли. Витягували під обстрілами, повзли разом»

— Я був «зелений», інші — «бойові». Але прийняли добре. Волонтери допомогли з екіпіруванням, командир — з тактикою. Головне — відчуття, що тебе не залишать. І не залишали. Ми витягували одне одного з-під вогню. Це не про сміливість, це інстинкт. Усвідомлення того, що сталося, приходить уже після.

«На Херсонщині — душевно. На Донеччині — пекло»

— Херсонщина була теплішою — в людському сенсі. Бабусі приносили сир, топили баньку. Один чоловік гусака приготував — ми його за 15 хвилин з’їли. А на Донеччині… Ми стояли під Богданівкою, біля Бахмута. Справжнє пекло. Але скажу так: краще взагалі не воювати. Ніде.

«Після поранення не міг навіть дихати спокійно. Порятунком став… спів»

— Поранення отримав під Бахмутом. Було боляче, особливо морально — бачити сльози батьків. Психіка тріщала. Флешбеки ловив просто в Києві. Відмовився від реабілітації. Не бачив сенсу. А потім лікар порадив співати: тягнути голосні. Я спробував. І воно зачепило. Заспівав рядок — відчув полегшення. Поступово почав співати постійно. Потім були виступи з українськими зірками.

«Коли співав з Анною Трінчер — заплющив очі й просто заспівав»

— Було страшно. Але я все вивчив: де звук, де світло, хто де сидить. Вийшов на сцену, заплющив очі, увійшов у стан — і просто співав. Зал аплодував. Це був момент свободи. І поштовх рухатися далі.

«Що відрізняє воїна? Відповідальність»

— Усі ми пішли на фронт, бо мали кого захищати. Хтось — батьків, хтось — дітей. Я просто хочу прожити життя так, щоб коли зустріну Бога — не відводити погляд. Не соромитися.

«Гумор рятує. Інакше — зламаєшся»

— Без гумору не вижити. Побратим раз за разом намагався сходити в туалет, і щоразу прилітала «120-ка». Врешті він залітає в окоп щучкою, а я кричу: «Ти встиг?» — «Звісно!» І ми регочемо. Це тримає на плаву.

«Якорем стала музика. Але тригерять і досі»

— Мене досі тригерять ударні дрони. А коли хтось питає: «Що з тобою?» — хочеться кричати. Я не хочу пояснювати, я хочу просто жити. Іноді просто віджартовуюсь. Бо як даси собі зайти в агресію — важко вийти.

«Плани? Тиша, гори і мій пес»

— Конкретних планів немає. Хочу поїхати в гори. Із псом, якого підібрав на Херсонщині. Просто відчути тишу.

«Бути людиною — це вибір»

— Якщо бачиш, що хтось кульгає — пропусти. Якщо важко дихає — не штовхайся. Це не геройство, це — людяність. У нас один ворог. І ми всі — родина. Просто будьте людьми.

«І ще: зробіть щось із цими ревучими вихлопами»

— Мрію про закон: ганяєш із гучним вихлопом — плати пів ціни авто штрафу. Вдруге — продаєш машину, гроші — на ЗСУ. Бо коли поранені у шпиталі здригаються від гулу — це не нормально. Ми у війні. Час бути свідомими.

🔹 Ольга Вікарчук, АрміяInform