"Від початку говорив, що проблеми нової влади почнуться, щойно їм доведеться нести відповідальність. Оскільки доки вони перекладають відповідальність на всіх довкола (попереднього президента, чиновників, корупціонерів), доки діють на мас-медійному куражі, доки президент міцно тримається свого телевізійного образу – доти все гаразд: звучить красиво, грубо, оптимістично. Саме те, що подобається його виборцеві".

Про це на сайті радіо "Свободи" пише Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст.

І далі: "Але починаються проблеми й президент постає тим, ким він, схоже, глибоко в душі і є – не переконаним у народній любові артистом, який так легко й невимушено упіймав хвилю загального захвату, невпевненим і розгубленим молодим чоловіком, який раптом зустрівся з проблемами, до яких був просто не готовий. І Бог із нею – його розгубленістю, це його справи, за великим рахунком. На тлі смертей українських військових зовсім не хочеться зловтішатись.

Прохання, адресоване агресору

Просто ось ці свіжі розповіді про телефонну розмову й прохання не стріляти, адресоване агресору, вони ж показують одну просту річ – цей чоловік, схоже, справді не до кінця усвідомлює, що це саме він тепер несе відповідальність за все: за кожне життя й за кожну смерть. І браслет із іменами полонених на руці не є індульгенцією від суспільного невдоволення та претензій. І якоїсь миті всі посилання на «попередників» перестають діяти. Так само, як одного разу вони перестали діяти у випадку попередників, які, припускаю, теж не зовсім були готові до такого перебігу подій.

Прикметно, що цього разу навіть президентський імідж не спрацював – зазвичай же Володимир Олександрович бере своїх прихильників саме цією своєю безпосередністю, яка показує, що президент – звичайна людина, що всі ми, зрештою, президенти, що у всіх нас рівні можливості (про спільну відповідальність, щоправда, зазвичай не згадується). А ось тут його «вибачте, захворів» не те, що не викликає співчуття – воно викликає роздратування, оскільки лише підкреслює слабкість.

Та й загалом усі ці словесні конструкції (лечу, але в разі погіршення (не дай Бог) ситуації – обов’язково повернусь!) мали б усім нагадати – немає, на превеликий жаль, у нього жодного розуміння того, як із усієї цієї історії виплутуватись, немає в нього жодної стратегії. Немає й ніколи не було. Оскільки фраза «потрібно просто припинити стріляти» – це не стратегія. Це красиво звучить із телевізійних екранів, це переконує йти на виборчі дільниці тих, хто 5 років вірив, ніби війна – це особистий бізнес Порошенка, проте реальність, як виявляється (несподівано), трішки різниться від телевізійної картинки, і чудова красива ідея «просто не стріляти» обертається чотирма загиблими. І ось уже ці загиблі – на його совісті, він за них відповідає. Не попередня влада. Це вже не їхні загиблі. Попередня влада робила свої спроби перемир’я з агресором, які закінчувались приблизно тим самим. Але якщо ти не вчишся на помилках «попередників» – то це ж не проблеми попередників, погодься.

Смертельна небезпека

Нескладно передбачити, що тепер кожен крок гаранта, кожна його заява, кожен вияв слабкості будуть розглядатись уже не в контексті його передвиборних обіцянок, а в контексті його діяльності при владі. І тут не варто забувати просту річ – українське суспільство традиційно готове до розчарування в кумирах та повалення ідолів, воно психологічно налаштоване на скепсис та зневіру. А ось чи готовий до суспільного скепсису новий очільник держави, яка шостий рік воює? Він узагалі перебував коли-небудь у ситуації, коли йому переставали плескати? Коли публіка виявлялась невдячною. Коли те, що він говорить, починало масово «не заходити». Знову ж таки, були б це його проблеми – не було б про що говорити. Але проблеми ж це не лише його – проблеми ці так чи інакше будуть бити по всіх нас, незалежно від того, за кого ми голосували і в чиї обіцянки цієї весни ми вірили. І тут знову постає питання не про зловтіху, а про відповідальність. Те, що одна людина легко може програти війну – не новина. Але так само не новина, що заручниками поразки стають усі.

Найпротивніше, звісно ж, що заручниками нашої тилової «втоми від війни» є українські військові, які, на відміну від нас, не мають особливого вибору, оскільки їхньою роботою є саме лишатися на лінії фронту у війні, яка так втомила багатьох українців. Це для нас мирні ініціативи – красивий щедрий жест, а для них вони – смертельна небезпека. І зовсім не слід бути «яструбом» і належати до умовної «партії війни», аби це розуміти. Загалом, переконаний, що всі все розуміють. Просто декого влаштовує найгірший варіант".