24 жовтня 1946 року в с. Батятичі Кам'янка-Бузь­­кого району Львівської області народився український співак (тенор), засновник і художній керівник гурту «Соколи», Народний артист України Михайло Олексійович Мацялко.

З нагоди ювілею жірналіст Михайло Маслій пише: "24 жовтня Михайлові Мацялку доля натікала ювілей! Шампанського!!!

Ідея створення „Соколів” визрівала давно, але поштовхом до народження гурту на хвилі українського національного відродження були слова Матусі братів Мацялків, які вона перед смертю нашептала Михайлові: „Настала твоя пора”. І вона настала у січні 1990 року, де Михайло разом з Іваном, Марією Шалайкевич та Ярославом Дубом був одним із співзасновників музичного гурту. З Марією, Михайлом та Іваном „Соколи" першими у державі реанімували пісні Січових Стрільців і воїнів УПА, надали їм державної ваги. Як і колись, тепер вони звучать з Маріїного, Іванового та Михайлового голосів. І так буде завжди. Брати Мацялки (Михайло був керівником і натхненником колективу) і Марія Шалайкевич несли в народ добру і вічну пісню, гарну пісню якраз в той час, коли в зародку національної демократії видавалося, що сатанинські і бузувірські ритми назавжди заполонять душі української молоді. Високопатріотична і високоморальна пісня «Соколів» спочатку звучала в кожній галицькій родині, а потім перелетіла кордони і гордо виконувалася і виконується у світах.

Була в житті Михайла й майже невідома широкому загалові цікава та незабутня передсоколівська сторінка долі.

«У мене чималенький стаж роботи ресторанного лабуха, понад 21 рік життя грав і співав там: з 1968 року спочатку в дрогобицькому ресторані «Україна» під орудою Степана Січки,славнозвісного скрипаля (дякуючи йому, я й потрапив у туди, адже конкуренція в місті серед лабухів музикантів була надзвичайно сильною), а потім — у курортних трускавецьких закладах системи громадського харчування «Дружба» і «Червона рута», — акцентує засновник гурту «Соколи» Михайло Мацялко. — Якщо робота лабуха в Дрогобичі майже нічим не різнилася з подібною в тернопільських ресторанах, то трускавецькі ресторани мали ті ж нюанси і тонкощі, що властиві були в радянські часи подібним у курортних містах і містечках. Наприкінці 1970–их у нашому ресторані було своє вар'єте. До нашого коллективу лабухів (п'ять музикантів і солістка Марія Шалайкевич) додавалися танцівниці, яких ми запрошували з Сочі чи інших великих міст–курортів. Ми мали таку шикарну програму ресторану «Червона рута» з 1979 до 1982 року, що до нас на вихідні з’їжджалися меломани зі Львова, Івано–Франківська і Тернополя, з усіх усюд. Три роки в нашому вар’єте був і мій молодший брат Іван. Ресторанний зал у ті часи мав розписані черги на три місяці вперед. До нас заходили всі гастролери Трускавця — від «Смерічки» Левка Дутковського і «Пєсняров» Володимира Мулявіна — до найвідоміших оркестрів (до прикладу, Костянтина Орбеляна). У нашому вар’єте виступав популярний «співаючий лікар» Олег Дорош (на превеликий жаль, раптово помер ще 1999 року) — провідний соліст джазового ансамблю «Медікус» Ігоря Хоми. Мав прізвисько «маленький Карузо», яке отримав за маленький зріст і унікальні вокальні дані. Й досі чую його найвідомішу пісню «Срібне коло місяченька, Де пробігла доріженька, Де майнула молодість моя, Там кувала зозуленька, Там співала матусенька Зачаровані слова…» Інколи долучався славний піаніст Ростислав Демчишин.

Те, що давав для музикантів ресторан, незрівняне з жодним закладом і з жодною найвищою школою в світі. Щодня неначе підготовка космонавта до польоту в космос! Лабухові ніколи не розписували ноти, ні партії інструментів. Він ставав і відразу грав те, що замовляла публіка, що було на слуху і мало популярність. Ти ж не знав ніколи, що і коли тобі замовлять. І був готовий до всього, навіть того, що інколи переходило здоровий глузд.

Майже кожне замовлення в нашому трускавецькому ресторані «Червона рута» супроводжувалося передмовами, тобто словесними привітаннями. Для гостей зі сонячної Грузії вони були одні, для клієнтів з Прибалтики, Вірменії, Молдавії чи Азербайджану — інші, для росіян — ще інші. Як і для офіційної влади чи криміналітету, або блатних. Коли погано йшов парнус, бувало інколи так: ось не йшло і все! Я видумував якесь вітання. До прикладу, від узбеків чи білорусів. А як могли тоді спокійно всидіти темпераментні гості з гарячої Грузії, Вірменії чи Азербайджану, котрі також хотіли про себе заявити? А інколи просто «фраєрнутися», тобто зробити це з певним апломбом. А інколи виникали своєрідні змагання: вісім пісень поспіль могли замовити грузини, а потім — десять вірмени. Кров же захмеліла чи з емоціями грала завжди! Коли хотів хтось терміново і лабухи казали, що черга, треба почекати. Клієнт наполягав на своєму: «Я хочу вже!» і відразу подвійно чи навіть більше доплачував.

Серед поважних клієнтів нашого ресторану завжди виділялася каста любителів азартних ігор, картярів. Ось ці ніколи не були скупими, щоразу даючи набиякий парнус лабухам. Інколи навіть немислимий. Хтось давав «десятку», хтось — «двадцятьп’ятку», а хтось — і «стольник!» Бувало таке, що по сто карбованців платилося за п’ять пісень поспіль! Ще ті сотні були поскладані кубиками, що доводилося потім прасувати. Мав свій почерк дядя. Такі могли замовити будь–що, переважно непередбачуване. Як, до прикладу, романс на вірш Сергія Єсєніна «Ти жива єщьо мая старушка…» Серед блатних були й свої співаки, які просили мікрофон, відмови не проходили, адже все могло закінчитися плачевно. Те, що співав новоспечений дядя–«артист», лабухи відразу вловлювали і підігравали! Ось хто і коли приходив з чекістів неможливо було вгадати і знати. Ті шифрувалися. А стукачів–«шістьорок» ми знали, були вони й серед лабухів з інших ресторанів. Багатьох знаю і бачу досі. Бог їм суддя. Заздрили нашому успіхові, тоді видумували різні нісенітниці і писали, «стукали». Тоді народилася ця приказка — краще «стукати», аніж «перестукуватися»!

Багатьом з них треба справді подякувати, адже були своєрідними Господніми посланцями. Якби не запекло, не заболіло, то не став би тим, ким став. Нема ні друзів, ні ворогів. Є вчителі! Ось таким «вчителям» хочу тепер принагідно сказати добрі слова вдячності!».