Я повертаюсь до спокійного стану і хочу поділитися історією про Людей з великої літери і про надію і віру в життя і чудо, яке складно пояснити логічно, але коли воно сталося із декількома людьми, які це пережили і усвідомили, то сенс пояснювати це комусь і навіть собі, втрачається. А я на цьому розуміюся, повірте. Ця історія не могла б, статися за інших умов і тривожних часів, як зараз, але в цьому весь парадокс нашого життя, коли Людяність разом із, якоюсь незбагненною силою, яку називають по різному, але частіше за все іменують — Бог — разом роблять неможливе.

Такі історії зараз потрібні, бо вони живлять нашу віру в перемогу добра над злом. І таких історій зараз мільйони, як і мільйони життів.

Заради безпеки ніяких імен і назв місцевостей.

Ми разом із дружиною, донькою і нашими братами меншими жили 19 днів в облозі російськими окупантами в маленькому селі під Києвом за 11 км від Гостомеля, Бучі та Ірпеня. Я не бачив, але чув як знищували ці близькі моєму серцю містечка, де в нас були свої теплі куточки і є знайомі люди. Боюсь побачити що з ними зараз.

Перші 2 дні, 24 і 25 числа, я був у ступорі від усвідомлення, що війна почалась насправді. Мозок ще по інерції думав про якісь неважливі у порівнянні із ціною життя, справи. Я просто не знав що робити, бо не був до цього готовий.

Ми, як і більшість, думали, бо хотіли в це вірити, що це все ненадовго і скоро закінчиться, а зараз головне триматися разом нашою сім'єю. Перше стало помилкою, а друге стало ще міцніше ніж було.

На 3й день зник мобільний зв'язок, який заглушили по всій окрузі. На 4й день зникло світло, але ще був газ. У Насті був запас свічок. Через пару днів зник і газ, яким ми отоплювали хату газовими конвекторами. Нас врятувала груба — піч, посеред двух кімнат, якою ми прогрівали половину нашого будинку. Всі ці дні навколо точилися бої, літали ворожі гелікоптери, літаки над нашим домом і селом. Біля 5-6 колон із танків, бтрів вантажівок із паливом та окупантами проїжджали через село і я бачив їх з вікна, або з двору. Ніякого зв'язку щоб передати ці данні і координати нашим військовим. Дивишся на все це і не можеш нічого вдіяти і не знаєш чого очікувати від цих гадів, які лізуть як таргани з усіх боків.

Перші дні, спали в одязі і навіть взутті, щоб бути готовими бігти до нашого не зовсім придатного, але який вже є, бомбосховища — невеликий підвал, погреб у старенькому дерев'яному сараї. Рюкзак із докуметами і пару сумок із найнеобхіднішими речами перенесли у сховище. Накачали пляжний матрац і знесли багато ковдр та подушок, щоб зігріватись у сирому і холодному погребі. Я трохи застудився, але врятував пакетик терафлю. Мої, дякувати Богу, не хворіли. Ніяких лікарень, аптек, магазинів, нічого. Все спустошили за перші дні, спочатку люди, потім окупанти. З усіх наших тварин, носили до сховища 3х морських свинок і двох котів в переносках, Марні і Гусю, бо вони живуть тільки в хаті і випустити їх на вулицю, щоб вони знайшли собі своє укриття, чи втікли в разі чого, не можливо, бо вони домашні. Інші коти пристосовані до вулиці і природи, тому їх випускали у двір разом із двома собачками Шелті та Теді. Іноді брали Шелті до себе. В залежності від ситуації за всі ці дні комбінації були різні, ми як могли рятували наших малих, але в першу чергу, себе.

Окрім підвалу, який, нажаль, не є надійним, бо без вентиляції повітря, ми зробили окреме сховище на вулиці для Агнії — вирили невелику яму, на дошки поставили стару, міцну чугунну вану, яка стояла у дворі, щоб у разі бомбордування, вона залізла під неї і мала можливість легко вибратись звідти, як все закінчиться. А ми у підвал. В неї був споряджений маленький рюкзак із необхідними речами, документами, телефоном і номерами телефонів родичів, щоб у разі нашої загибелі, зв'язатись із ними чи попросити дорослих це зробити. Ми мали підготуватись до найгірших випадків, але із вірою, що все минеться. Принаймі ми знаємо що наша дитина проконсультована і підготовлена. В наступні дні ми вирішили, що не хочемо роз'єднуватись і будемо рятуватись у підвалі разом.

У мене вчора всі, кому дзвонив, питали, як Агнійка це пережила і я всім кажу, що їй треба дати, якусь маленьку медаль, за її спокій, та відсутність паніки та мужність. Їй 12 років зараз і вона в емоційному плані була сильніша за нас із Настєю. Читала книжки і гралася куклами та конячками у себе в кімнаті. Мабуть ми все робимо правильно у плані виховання, подумав я. Звичайно ми робили усе можливе щоб заспокоювати себе і щоб вона не бачила в наших очах тривоги, чи паніки. Я старався згадувати щось смішне і голосно сміявся, коли було від чогось смішно, щоб розрядити напругу. Перші ночі, коли була електроенергія тихенько вмикав спокійний джаз, щоб не чути одні лише вибухи і відволіктись. Ми спали з Настєю по черзі і таким чином тримали нічну варту. Спали по 4-6 годин. Я знайшов старенький кнопочний Нокіа і так в нас з'явилось радіо, яке ми по черзі слухали, щоб бути в курсі подій, отримати якусь інформацію про те, що коїться навколо наших сел і щоб підтримувати дух і віру в перемогу. Раділи від хороших і сумували, плакали так щоб не бачила Агнія, від поганих новин. Перед їжею молились простими словами за людей і наших героїчних військових, дякуючи за те що ми зараз разом і в нас поки є що їсти.

Запасів їжі було не багато, вірніше їх запасами і не назвеш, бо ми звикли якщо і готувати, то небагато, так щоб одразу з'їсти, або взагалі їли в кафе. Наші сусіди ділилися молоком, у кого є корова, картоплею, луком, навіть парою консерв, набирали у бутилі воду, коли сусіди вмикали генератори. Ми ділились медом, якого в нас було 4 банки і пропонували теж, чим могли поділитись. Я крутив машинкою цигарки для сусіда із сином, бо їм потрібніше ніж мені, а я не постійний курець. Хоча мені з кожним днем хотілося палити все більше і більше. Кожного дня їв по троху сало, яке на диво давно було у морозильнику. Хліба не було, тому Настя навчилась пекти палянички з борошна. Це були найсмачніші палянички.

Кожен з нас окремо робив якісь побутові речі і звичні у мирний час дії заради безпеки і спокою, хоча б її ілюзії. Я навіть написав олійними фарбами 2.5 сюрреалістичні картини, до майбутньої виставки, яку я готував з початку року і планую зробити коли війна закінчиться нашою перемогою. Настя теж один раз малювала. Малювання з дитинства є моїм ментальним бомбосховищем і це спрацювало і в цій ситуації. Коли щось створюєш під час тотальної руйнації, це тримає рівновагу, піднімає дух і зміцнює віру в життя.

За вікном стріляють гармати, я палю самокрутку і стою перед полотном і думаю про свою картину, занурений у творчий процес. Багато читав книги, які накопичувались, але часу для читання не знаходилось. Знов почав писати вірші, які останній раз писав в років 20. Але на цей раз українською. Замість Пастернака, моїм вчителем і натхненням в поезії став Богдан-Ігор Антонич. Я захопився ним у 2009 році, коли прийняв участь у Антонич-фесті, організованому Богданом Логвиненко (Ukraїner) — намалював графічну серію на вірш "Розмова із листком" для художньої виставки, яку організовувала Марися Рудська. З того часу це мій улюблений поет №1.

Спочатку я писав щоденник, виливав свої, якісь спогади дитинства і хотів написати переживання і тривоги про війну із міркуваннями про життя і цінності. Але в якийсь момент втомився від цього письма і відчув що мені потрібна інша форма для вивільнення ізсередини і нею стала поезія. Образність, метафоричність, інтимність і розкутість — це саме та форма, яка мені потрібна. Ставало легше і я відчув надію. Страх відійшов, лишився лише той, який необхідний для обережності та збереження своїх і себе. Захотілося жити так сильно, що з'явилась віра в те що, ми обов'язково виживем і врятуємось. Грав на гитарі і навчився співати під неї 2 вірші Антонича: "Три перстені" у ліричній задумливій манері, та "Весілля" у блюзовій, зі слайдером. Нажаль під час евакуації, довелось лишити мою улюблену і дорогу мені металеву Бетті, із надією, що ми повернемось. Головне вибратись до безпечного місця і врятувати себе і наших менших братів, все інше вже неважливо.

В селі вже стався випадок мородерства із озброєними злодіями із сусіднього села. Війська орків почали їздити по нашій вулиці і полям за городами і базуватися з кожним днем на околицях. Постріли і вибухи навколо кожного дня і особливо вночі. Я вже звик до них і перестав здригатися. З усіх боків зростала загроза. Місцеві збирали інформацію як могли і почали гуртуватися для евакуації. Іноди можна було зловити мобільний зв'язок в окремих місцях біля стовбурів. Так я пару раз зміг дозвонитися мамі і сказати що ми живі і попросити передати рідним і близьким про це.

Одного дня сусід розповів, що декілька машин з села самостійно зібрались та виїхали. Ніяких представників влади і організаторів офіційних евакуацій та гуманітарної допомоги у нашій місцевості не було. Ми усвідомили що ми тут самі і чи буде організована евакуація невідомо, а чекати з кожним днем ставало нестерпно і небезпечно. Хоча в перші дні ми і не планували нікуди їхати. На 18-й день ми із Настєю почали дізнаватись і домовлятись із односельчанами про можливість евакуації і шукати інформацію про зелені коридори. Повернувшись від наших друзів, у яких теж діти і які, також почали шукати можливості виїхати, Настя сказала мені: Діма, все, завтра будемо виїжджати, збирається колона із нашого і сусіднього села. Пішли збиратись.

Ми зайшли в будинок, повідимили про це Агнії, я включив на телефоні пісню гурту Love "Everybody's gotta live" і ми почали збирати наших тваринок і речі до небезпечної подорожі із надією на порятунок.

Про те, як ми вибрались, я розкажу у другій частині історії у наступному пості, а зараз піду із донькою вигуляти собаку. Таке приємне сонечко сьогодні.

Dmytro Bulanov