28-річний ветеран Збройних Сил України Олександр Безверхній переніс 120 операцій, 170 наркозів і шість випадків сепсису. Майже 400 днів він провів у хірургії, борючись за життя після тяжкого поранення, яке отримав під час евакуації побратима на фронті у 2023 році.

Сашко служив у 214-му окремому штурмовому батальйоні OPFOR, евакуював поранених, ремонтував техніку. У день поранення він разом із побратимами намагався витягти пораненого з-під обстрілів. Коли їх стало більше, ворог відкрив прицільний вогонь. Унаслідок артилерійського удару Сашко отримав множинні травми ніг, сідниць та попереку. Усю ніч він пролежав на позиції під обстрілами, поки його не знайшли та не евакуювали на світанку.

Шанси на життя були мінімальними. Через надзвичайно велику крововтрату та інфекційний ризик лікарі спершу не вірили, що він виживе. Але родина, медики та волонтери зробили неможливе. Уже в госпіталі в Дніпрі Сашкові ампутували обидві ноги, щоб зупинити поширення інфекції. Пізніше його перевезли до лікарні "Феофанія" в Києві — єдиний медзаклад, який погодився прийняти пацієнта з таким складним випадком.

Упродовж року й чотирьох місяців Олександр проходив лікування та реабілітацію. Його дружина Юля жила поруч із ним увесь цей час — спала в лікарняній палаті, допомагала у всьому. Їхня п’ятирічна донька Ніколь тим часом перебувала з бабусею в Тернополі. Саме вона стала головною мотивацією для батька — Сашко зізнається, що вирішив боротися, щоб повернутися до доньки.

Лікарі фактично створили задню поверхню його тіла заново. Через надзвичайно серйозні травми та ускладнення медики щодня проводили Сашкові операції, зокрема з пересадки клаптиків шкіри. Через стійкість до антибіотиків лікування ускладнювалося, і життя ветерана підтримували завдяки дорогим препаратам, які постачали волонтери — насамперед благодійний проєкт "Птахи" та його засновниця Тата Кеплер.

Сашко знову навчився сидіти, пересуватися на кріслі колісному, робити прості побутові речі. Весь цей час він залишався психологічно стійким і майже не говорив про біль чи поранення — найбільше його хвилювали донька, родина і побратими.

Наразі Сашко перебуває в США — у клініці Protez Foundation Center в Міннесоті, яку заснував американець українського походження Яків Градінар. Саме він пообіцяв Ніколь поставити її тата на ноги, і для Градінара ця обіцянка стала особистою справою честі.

У клініці Сашко проходить інтенсивну реабілітацію, навчається ходити з допомогою спеціальних протезів. Його день розписаний: вправи з ерготерапевтами, масажі, тренування на стабісах — низьких навчальних протезах. Попереду — встановлення основних "комплектуючих": колінних вузлів, стоп та остаточна адаптація.

Ніколь постійно на зв’язку з татом і вже відкрила новий "збір" — тепер не на "ніжки", а на кросівки для тата. Адже вірить: зовсім скоро він прийде до неї в садочок — уже на нових ногах. Сам Сашко мріє повернутися додому в Тернопіль, знову сісти за кермо, піти на рибалку і, головне, бути поруч із родиною.

"Треба ставати на ноги самому і доньку на ноги ставити", — каже ветеран.

Ця історія — не лише про силу людського духу, але й про неймовірну підтримку, яку здатна дати родина, суспільство і небайдужі люди. Врятований завдяки спільним зусиллям, Сашко Безверхній тепер щодня робить крок до нового життя — буквально.

Створено на основі матеріалу Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"