Захар Беркут», «Кармелюк», «Вавилон 20», «Хліб і сіль» – це лише кілька фільмів із понад 70, в яких можна побачити легенду українського поетичного кіно, актора Івана Гаврилюка.

Іван Ярославович давно залишив столицю і перебрався на родовий хутір Заставне, що неподалік Олеського замку.

Саме там, напередодні ювілею "Сніданку" вдалося поспілкуватися з легендою поетичного кіно.

На цьому маленькому хуторі Іванко побачив світ. Згодом батьки переїхали до Львова. Тут  він почав відвідувати шкільний драматичний гурток. Відтак, зародилась думка стати актором. Згодом, коли побачив на екрані геніального Івана Миколайчука, ця ідея переросла у непереборне бажання. "Коли побачив "Сон"…, у Львові це був ажіотаж", - згадує Іван Гаврилюк. Долю було визначено. Буквально через кілька років Іван Миколайчук та Іван Гаврилюк стануть близькими друзями. ("Сон" - біографічний художній кінофільм 1964 року, у якому Іван Миколайчук створив образ Тараса Шевченка).

Спершу він мріяв про театральну сцену, грав у театрі ім. М. Заньковецької. Але потім вирішив вступити на кінофакультет. 1968 року сів у плацкарту і приїхав до Києва. Разом с товаришем вони спершу розшукали Івана Миколайчука, щоб показати рекомендаційний лист.

"Дали адресу. І от ми з цим Зеником поїхали за цією адресою. Піднялись на шостий поверх. Постукали у двері, і двері відчинив Миколайчук. Ну ми перший раз побачили живого артиста. Це було таке враження… У нього були такі очі, глибокі, глибокі, глибокі… Каже, що вам хлопці. От вам лист, от ми приїхали, а позаду ходив Боря Брондуков у сімейних трусах", - згадує Іван Гаври люк.

Так Іван Гаврилюк вступив на кінофакультет, і вже на першому курсі отримав роль. А далі ролі посипались як з відра: «Захар Беркут», «Кармелюк», «Вавилон 20». Іван Гаврилюк знявся майже в усіх найвідоміших стрічка українського поетичного кіно.

"Кіно було, як релігія, заради цієї релігії, заради цієї мети дуже високої, ну,  можна було пожертвувати життям. Не було би шкода на той час", - каже Іван Гаврилюк.

Гарного та безстрашного  хлопця обожнювали жінки, але він змін розпізнати одну-єдину,  якій віддав своє серце.

З Мирославою він познайомився під час навчання. Досі не розгадав її таємницю. І  каже: "Не було б у мене Мирослави, мене вже б не було на світі".

Мирослав Резниченко  – колишня акторка театру Російської драми ім. Лесі Українки. Найперше, що він зробив - привів її до родини Миколайчуків.

Тоді Іван Гаврилюк мав все про що мріяв. Але нині  в кіно його вже давно не побачити. "Кожному овочу свій час", - каже він по-філософському.

Після останньої кінороботи, у 2004 році Іван Гаврилюк став народним депутатом. А потім виїхав з Києва.

"Так життя влаштовано.  І це також є елемент щастя, що людина повинна другу частину свого життя вернутися додому"

Отже, нині родина Гаврилюків мешкає на хуторі Заставне.

"Є така істина, щоб бути щасливим треба полюбити те, що маєш. Я люблю те, що маю. Мені більше не треба. А от в кіно ще б хотілося", - завершив розмову Іван Гаврилюк.

(Іван Гаврилюк народився 25 жовтня 1948 року у селі Йосипівка, нині Буський район, Львівська область, Україна (тоді Олеський район, Львівська область, Українська РСР, СРСР). Батько Ярослав Михайлович (1916—2003) — службовець; мати Лідія Тимофіївна (1927) — пенсіонер; дружина Резніченко Мирослава Леонтіївна (1948) - акторка, педагог; син Сергій (1968) — актор.