• Головна
  • Новини
  • Диригент Теодор Кухар: Вірю у втілення своїх музичних проєктів у Львові

10.03.2021, 12:29

Диригент Теодор Кухар: Вірю у втілення своїх музичних проєктів у Львові

Щиро сказав у розмові зі мною Теодор Кухар, чиє ім’я стало щораз частіше з’являтися на львівських афішах. Американець українського походження, він має дуже цікаву творчу біографію, яка може бути предметом захоплення, прикладу, гордощів: працював головним диригентом  на  п’яти континентах, професором музики в кількох великих інституціях Америки, диригував  видатними оркестрами із зірковими  солістами (зокрема, з Іцхаком Перльманом, Мстиславом  Ростроповичем), має поважні нагороди, записав  понад 130 компактдисків  у найбільших престижних фірмах звукозапису( Naxos, Brilliant Classics, Ondine, Marco Polo, Toccata Classics), захоплюючі відгуки солідних критиків  у відомих часописах.

Приводом до нашої зустрічі став концерт 12 березня  у Львівській національній філармонії, на якому маестро виступить із  дуже успішною українською молодою скрипалькою,  лауреатом міжнародних конкурсів Владиславою Лученко.

Із поваги до видатних представників родинного дерева Теодора Кухара, я не могла не розпочати розмови із питання про його дідуся - Романа Придаткевича.

Теодор Кухар Моя родина дуже ним пишається. Він був не тільки громадським діячем, що організовував музичне життя українців у США, засновував  Музичний інститут у Нью-Йорку,  дбав про культурне виховання молодого покоління, а ще й був скрипалем  та композитором, написав понад  дві сотні творів.  Разом із дочкою-піаністкою Ганною, моєю мамою, вони гастролювали в США і в Європі.  А його твори виконувалися під орудою поважних  диригентів.

На фото (перший зліва): український композитор Роман Придаткевич

Надія Труш. Я знайшла  інформацію, що серед них був видатний Леопольд Стоковський.  Диригував у Денвері в 1951 році.

Т.К. Так. Проте в Україні про дідуся знали в основному читачі енциклопедій. У радянський час ім’я Романа Придаткевича  було доволі замовчуване, як і сотні інших видатних представників української діаспори.

Н.Т.  На щастя, тепер відновлюється справедливість. Перша симфонія Р. Придаткевича в жовтні  2019 р. прозвучала у Чернівцях під орудою Йосипа Созанського;  навесні цього ж року на фестивалі «Київська весна» у виконанні Національного симфонічного оркестру України ви ознайомили публіку із симфонічною поемою композитора «З вершин та рівнин», а Третя симфонія Романа Придаткевича недавно виконувалась у Львівському органному залі – з ініціативи диригента Івана Остаповича. Ці твори отримали високу оцінку музикознавців. Мабуть, саме завдяки дідусеві й мамі вас потягнуло до музики?

Т.К. Безперечно, не без їх авторитетного впливу. Однак мушу сказати, що було значно простіше. Мої батьки не уявляли собі, щоби я, дитина з культурної сім’ї, не вчився музики. Віддали мене на скрипку, мама дбала, щоб я мав найкращих учителів. Я добре  вчився.  Регулярно, як і церкву, відвідував із батьками концерти Клівлендського симфонічного оркестру під орудою найвидатніших диригентів світу. Однак більше мене цікавив американський футбол. Відзначався певними досягненнями як гравець. Я й досі завзятий уболівальник. Але музика перемогла. Освоювати скрипку, яку змінив на  альт, продовжив у Клівлендській консерваторії. Цей вищий навчальний заклад був моїм особистим  вибором. Маю на увазі, що після мого закінчення школи батько сказав: «На вищу освіту раджу  тобі медицину, юриспруденцію, інженерну справу. На це дам кошти. А на музику – ні копійки!». Я вибрав останнє. Ще навчаючись у консерваторії, мав щастя потрапити до Клівлендського симфонічного оркестру – одного з найкращих у світі. І грою на альті заробляв собі на життя.

На фото: Мстислав Ростропович та Теодор Кухар

І весь час думав про професію диригента, мріяв про неї. Після одного з концертів під магією маестро Лоріна Маазеля мене  раптом чітко осінила думка, що теж хочу  стати диригентом. Але де навчитися диригуванню? У нашій консерваторії не було такого факультету. Після недовгих вагань записався на розмову до директора з проханням відкрити диригентуру. А він дав приклади з історії, коли навіть великі маестро, здобувши багаж артиста симфонічного оркестру і маючи запал, працездатність,  амбітність, організаційні здібності та психологічний хист, рано чи пізно, без спеціальної освіти, ставали диригентами. Хрестоматійний приклад – маестро Тосканіні, що був перед тим класним віолончелістом; Лорін Маазель,  Джордж Селл...  Досі пам’ятаю слова директора: «Всі видатні диригенти були, в першу чергу, високопрофесійними  інструменталістами. Диригуванню не вчаться в класі, ними стають у процесі зростання досвіду».

Я почав роздумувати, як діяти. Багато читав  спеціальної літератури. І розшукував місце, де б то набратися диригентського досвіду. Одного разу знайшов інформацію про вакансію в Національному симфонічному оркестрі Гельсінкі. Там відбулося три конкурси на заміщення вакантної посади концертмейстера альтів, нікого не взяли. А мені після них пощастило. Я  був окрилений і одержимий музикою. Уявіть собі: грав в оркестрі й одночасно знайшов можливість диригувати у виставах оперного театру.

За перший рік продиригував 57 виставами! Гельсінкі відкрили мені двері до диригування в Таллінні, Стокгольмі, Берліні, Кейптауні. У Фінляндії працював 5 років. Коли помер батько, я поїхав на похорон, у Клівленд.  Моя мама одержувала бюлетні з вакансіями для музикантів. Одна з цих газеток потрапила мені до рук: є місце головного диригента симфонічного оркестру в Брісбені (Австралія).  Чому б не попробувати? Послав документи. І поїхав продовжувати роботу в Гельсінкі. Через 4 місяці в помешканні пролунав телефонний дзвінок із Австралії: ми вас відібрали на конкурс.

Мені 26 років. Енергії й амбіцій не позичати. Поїхав. Проголосували за мене, не можу сказати, що одноголосно. Всі артисти оркестру – за, керівництво – проти:  вік не сподобався. Однак мене взяли.  І я почав свою нову діяльність.

Тоді в Австралії настав туристичний рух, переважно – у столиці.  Керівництво обмізковувало, як би привабити публіку в інші міста. Я запропонував створити фестиваль камерної музики у великому місті Таунсвіль. Переконував, що музичний фестиваль може привабити публіку з інших країн. Мене дуже підтримали висококультурні люди, зокрема ректор  університету (через багато років він знову зіграв велику роль у моєму житті). Я заснував  фестиваль,  який змінив  економіку регіону. Був не лише художнім керівником і диригентом, але й розробляв бюджет, домовлявся з музикантами, авіакомпаніями, готелями, займався візами. На початку  діяльності прибуток цього Міжнародного фестивалю камерної музики був 3 мільйони доларів, тепер -  9 мільйонів.

Н.Т. Ви проявили себе і як менеджер.

Т.К.  Аякже. Диригент без ініціатив не може реалізувати себе повністю. Мушу додати, що на цій посаді треба дотримуватися певних вимог. Берегти, так би мовити, честь мундира. Я купив авто, дім  і т.д., щоб на рівні спілкуватися з сильними світу цього і втілювати свої плани. Директором, художнім керівником цього найбільшого у південній півкулі фестивалю я був 17 років. Він живе і досі, тобто 30 років.  

Н.Т.  Україна про вас довідалася в 90-их роках минулого століття. Ім’я гриміло, коли під  вашим керівництвом почалися гастролі Національного оркестру  України по світу й не видані на той час записи дисків. Що спричинило ваш приїзд  із багатих країв до Києва?

Т.К. Мабуть, так покерувала доля. Батьки дали мені добре патріотичне виховання. Ми розмовляли вдома тільки українською. Це було додаткове навантаження. Не в усіх сім’ях так було заведено, не всі діти хотіли вчити мову далекої України, відвідувати українські заходи і т.п.  Однак в Україну я чомусь не рвався. А друзі, приятелі – навпаки. Вони знайомилися в Києві з представниками науки, медицини, культури. Останні поцікавилися, чи знають вони у США  добрих  українських музикантів, які могли б виступити в Києві. Хтось назвав моє ім’я. До мене прийшло запрошення зі Спілки композиторів України. Потім  друге – від Івана Карабиця. Я відмовлявся.

Однак на третій лист - із Міністерства закордонних справ -  усе ж звернув увагу (мій знайомий ректор наполіг). І в 1992 році приїхав до Києва. Із Австралії.  Ніхто не пропонував мені оплати дороги, готелю, гонорару. Це було для мене дико. Однак я подумав: це ж Україна. Мене попросили  продиригувати щось американське, наприклад «Поргі і Бесс» Д.Гершвіна. І я це зробив.

Не буду вдаватися у всі деталі. Я побачив у Києві, в музичному житті, ситуацію, яка потребувала змін. І прийняв запрошення працювати диригентом  у Державному  симфонічному оркестрі України.  Філармонія  була тоді на ремонті, виступали  в колишньому музеї Леніна. Для мене це було недопустимо. За один день в 1994 році оркестр перейменували на «національний»,  а мене призначили головним диригентом. І я розгорнувся! Результатами  діяльності горджуся і можу похвалитися: постійні гастролі оркестру – у Великій Британії, Гонконгу, Австралії, США  записи 70 компактдисків на  відомих фірмах «Naxos» і  «Marco Polo». Наш колектив тоді став найбільш часто записуваним оркестром у світі. Звичайно, ми  виконували світову класику, але я ставив акценти на українську музику – Лятошинський, Станкович – і популяризував її у світі.

Звичайно, я не сидів у Києві постійно, а розривався між Україною та Австралією, де проводив фестивалі, й Америкою, де викладав у Денвері.  Були й інші виступи. Той період  праці вважаю найщасливішим у моєму житті. У 1999 р. мій контракт закінчився. Наступного ж дня я отримав запрошення до Праги. Запитав, чому мене кличуть. У відповідь почув: «Якщо ви зробите для Праги те, що для Києва, я стану перед вами на коліна».

Н.Т. І  ви поїхали?

Т.К.  Із чистим серцем, бо виконав у Києві  свою місію. У Празі став головним диригентом Філармонійного симфонічного оркестру імені Яначека, пропрацював там 15 років. З ним ми також багато гастролювали: Чикаго, Сідней, Мадрид, Сеул. Паралельно працював і з іншими симфонічними оркестрами. Наприклад, у сезоні 2003-2004 рр. три тижні гастролював із Берлінським симфонічним оркестром. Продовжую співпрацю з Національним симфонічним оркестром України та з Володимиром  Сіренком: у січні-березні 2017 р.  здійснив із ним турне (44 концерти ) Північною Америкою.

Н.Т. Коли вперше відвідали Львів?

Т.К. У  листопаді 1993 року. Диригував  П’яту симфонію Д.Шостаковича та Скрипковий концерт Й.Брамса із солістом Марком Комоньком. Наступний раз – у  травні 1996 р., на фестивалі  «Віртузи».

Після цього Володимир Сивохіп запросив мене на новий виступ у листопаді того ж року.  Ті дні перебування у Львові дуже зачепили мою душу. Поясню. Коли я працював у Києві, довкола чув російську мову. Навіть не брався її вивчати – протестував.

На наші виступи по світу завжди приходили представники української діаспори і дорікали мені: «Хіба ж ти український оркестр привіз? Розмовляють по-московськи, деякі з них слова українського не вміють сказати!». Я оправдовувався і пояснював, як міг.  Звичайно, люди в діаспорі знали про трьохсотлітню русифікацію. Проте щоб у вільній Україні не заговорити рідною мовою – це  патріотам було цілком не зрозуміло! Моя родина, особливо мама, теж усі були тоді незадоволені. Коли я  вимовляв те чи інше слово, привезене  з Києва, вони, як і інші емігранти з Галичини, не сприймали його. За якийсь час у розмовах про діалекти і розвиток мови  ми дійшли згоди.

На фото: Владислава Лученко. 12 березня у Львівській філармонії концертна програма: Владислава Лученко, скрипка,  Академічний симфонічний оркестр, за дириґентським пультом – Теодор Кухар.

І ось саме у Львові я почув мову, інтонації, жарти, традиції,  навіть кухню, які  були близькі  моїм батькам . Все повернуло мене в атмосферу дитинства і юності. Прекрасний Львів і люди, з якими познайомився,  мене схвилювали, прив’язали. Я відчув свої корені, власне, у Львові. Тут живуть  сміливі люди, які навіть у період ковіду ходять у театри, музеї, на концерти. Знайомі з-за кордону запитують мене,  де я  живу. Завжди  відповідаю: «У місті, де  зараз найактивніше музичне життя у світі».  Чую здивоване і заздрісне: «Де це? У Лондоні  чи…?».  Задоволено відповідаю: « У Львові!»

Н.Т. Та не може бути!

Т.К. Чому ж ні? В Західній Європі, в Америці все позамикано, оркестри простоюють. Спонсори віддалилися. У США  вони головні постачальники фінансів для театрів і філармоній. А якщо ці заклади мовчать і не дають  прибутку, то навіщо давати їм кошти?

Н.Т.Чи зірвалися у вас через той ковід  якісь виступи?

Т.К. О, так. У Кейптауні, Гельсінкі, містах Туреччини й Австралії, Мюнхені…

Н.Т. Вся наша розмова – про філармонії. А як складалися  ваші стосунки із оперними театрами?

Т.К. Як я вже сказав, моя робота починалася з Фінської опери. У різний час  у кількох містах  диригував  операми й балетами. Наприклад, «Русалка» Дворжака,  «Хитрий лис» Яначека, опери Чайковського, Верді… Здійснив запис «Князя Ігоря» Бородіна для  «Naxos» із видатними оперними співаками України (Т. Штонда, А. Швачка). Мав співпрацю з видатними співаками В. Атлантовим,  Є. Нестеренком. І ще такі імена, як-от П. Єнда, Д.Норман... У Львівській національній опері я був диригентом-постановником  балетів  «Весна священна» та «Пульчинелла» І. Стравінського (вони здобули перемогу ІІ Всеукраїнського фестивалю-премії «Гра» у 2019 р.),  диригував  «Лисом Микитою» І. Небесного. Я полюбив цей колектив. Підтримую дружні зв’язки з багатьма музикантами Львівської опери.

На фото (зліва на право): генеральний директор Львівської опери Василь Вовкун, диригентка Ірина Стасишин та Теодор Кухар

Н.Т. Географія і досвід ваших виступів вражають. Що вважаєте своєю диригентською школою?

Т.К.  Гру в оркестрі. В таких видатних оркестрах, про які розповідав. І, наголошу, що дуже важливою була оркестрова праця з найвидатнішими диригентами світу, серед яких Лорін Маазель,  Зубін Мета, Леонард Бернстайн та ін.  Підтвердилися слова директора Клівлендської консерваторії, до якого я, студент, ішов на пораду .

Н.Т. Чи змінився ваш побут у Львові?

Т.К. Моя фактична адреса і далі в Америці. Там я мав будинок із басейном, садом, де росли чудові дерева  - апельсини, лимони, грейпфрути… Досі чую запах їх цвіту і плодів, які цілими валізами привозив для музикантів. Але все частіше  тепер живу в тут,  у центрі старовинного Львова, у чудовому просторому  помешканні  з австрійських часів.  З насолодою ходжу  затишними вулицями й вуличками. Пішки. До філармонії й оперного театру, в  якому працює  артисткою хору моя  чарівна дружина. Є про що поговорити й разом насолоджуватися життям.

Н.Т. Які ваші плани на майбутнє?

Т.К. Маю задум  зробити щось значне  для цього прекрасного міста, для його музикантів,  хочу втілити  великі  реальні проекти для Львівської філармонії, в якій часто виступаю.  І, звичайно, щось для себе: якщо позбудемось ковіду ще цього року, то мене чекають концерти в Мюнхені, Празі, Остраві, в містах Австралії.

 А найближчий виступ  - 12 березня  у Львівській національній філармонії – з нашим чудовим симфонічним оркестром  та  з найкращою українською скрипалькою Владиславою Лученко (Швейцарія). Прозвучать симфонічна поема «Мойсей» С.Людкевича, Скрипковий концерт П.Чайковського та Шоста симфонія  А.Дворжака. Запрошуємо львів’ян та гостей.

Н.Т. Успіху всім – артистам і слухачам!

Розмову вела Надія Труш

  • Обговорення

    Завантаження плагіну facebook...

    ТОП

    ФОТО

    Відео

    49-річний онук зґвалтував свою 91-річну бабусю

    Коментар

    Блоги

    Василь Чорний

    Про першого українця, який вакцинувався Pfizer у США

    Галина Козяр

    Ми створили проект реабілітації психологічного здоров’я громадян, які постраждали від  коронавірусу

    Мирослав Дністрянський

    Бліцкригу не вийде, Росія у випадку відкритої війни зазнає величезних втрат

    Підпишіться на WestNews.info у Facebook: