Українська розвідниця Ольга Басараб на початку ХХ століття руйнувала стереотипи про жінок. А під час страшних допитів не видала жодного імені.

Історики припускають, що якби не мученицька смерть після допитів у польській в’язниці (що вже тоді набуло неибякого розголосу) про Ольгу Басараб і її участь у визвольних змаганнях ми б могли і не дізнатись. Інформації про жінку вкрай мало. Адже тривалий час вона була українською розвідницею, зокрема, під час роботи секретарем посольства УНР у Фінляндії та у Відні.

Після ліквідації диппредставництв УНР Ольга переїхала до Львова, працювала в Союзі українок. Підтримувала ідеї прагматичного фемінізму, коли на перше місце ставила все ж національні інтереси, а не жіночі.

В товаристві Ольга була душею компанії, постійно усміхалася і ніколи не перекладала свої обов’язки на чужі плечі. Щиро любила допомагати людям, була відзначена Червоним Хрестом за допомогу пораненим та полоненим у спеціальних благодійних комітетах.

Також Ольга Басараб була розвідницею УВО. Утім документальних даних, які б свідчили про це, немає. Дуже мало інформації і про завдання, які вона виконувала. Адже уся діяльність УВО була сильно засекреченою.

Втім польська поліція в результаті звинуватила Басараб саме у шпигунстві.

Після арешту жінку ув’язнили у тюрмі на вул. Яховича, нині – вул. Академіка Кучера. З Ольгою “працював” один із найжорстокіших тодішніх комісарів Леон Кайдан. Він вдавався до тортур. Робив це начебто у спеціальній кімнаті випробувань з електричними дротами. Після допитів Ольга не могла йти самостійно і її до камери несли, замотану в мокре рядно. Застосовували практично інквізиційні методи допиту. Її випитували, звідки бере кореспонденцію, з ким контактує.

12 лютого 1924-ого Басараб знайшли повішеною на рушнику на ґратах тюремного вікна. Згодом на тілі жінки виявили численні гематоми, сліди від катування струмом, у жінки були вивернуті суглоби, зламані ребра.

Протягом кількох днів поліція не повідомляла родичам Ольги про її смерть та продовжувала приймати передачі на її ім’я. Пізніше тіло дівчини, як бездомної, під фіктивним прізвищем передали для студентських дослідів.

Лише на дев’ятий день після трагедії і розголосу поліція офіційно для преси озвучила версію про самогубство української розвідниці. Повідомлення опротестувала громадськість: тюремні ґрати були надто високо, щоби українка, зріст якої ледь перевищував 150 см, могла самотужки зав’язати зашморг.

Могила Ольги Басараб на Янівському цвинтарі стала місцем паломництва. Вона похитнула головний тогочасний стереотип про роль жінки у межах «діти-церква-кухня»: навчалася у найкращих освітніх закладах Європи, займала активну громадську і національну позицію. А це початок ХХ століття.

У день смерті у 1924-ому Ользі були лише 34 роки.

Цікаво, що її брат Северин Левицький писав, що малою вона ніколи не плакала навіть після найсуворіших покарань батька, ніколи не скаржилася. У протоколі допиту Ольга не назвала жодного імені та прізвища – все взяла на себе і несла цей хрест до кінця.

Локальна історія