Верховна Рада України  півтора року не могла ухвалити закон, який би звільняв від судового збору громадян України, що подають позови проти держави агресора.

Про це  в інтерв’ю «NewFormat» розповів керівник (у 2014 р.) ТСК ВРУ з розслідування трагедії під Іловайськом Андрій Сенченко:

– Міжнародна реакція на інцидент в Азовському морі і введення воєнного стану наче і є, але водночас, здається, досить млява. Чому?

– Причини різні. По-перше, економічна. Ми вимагаємо від них жорстких санкцій щодо Росії і хочемо, щоб їх бізнес мирився з отриманими збитками. Натомість наша влада торгує з країною агресором, з окупованими територіями, у нас спокійно працює російський бізнес, наче нічого і не сталося.

Я нагадаю про поставки електроенергії до Криму, нагадаю, шо цукерки «Рошен» в Криму продавалися буквально у вересні нинішнього року. Всі ці «Ротердами+», ці поїзди з вугіллям з окупованих територій Донбасу, не через лінію розмежування, так через територію агресора… Все це є. І це бачимо не лише ми. Це бачить і Захід. Їхній бізнес запитує: а чому ми маємо страждати, коли у них можновладці наживаються?

Беремо інший напрям. Юридичний фронт. Лише тільки ось зараз, перед виборами Петро Олексійович став заявляти про те, що треба негайно створити орган, який виробить позицію щодо висунення претензій державі агресору за збитки, завдані Україні. Але це заявляється на 5-й рік війни! А чим ви займалися до цього?

– Але ж потрібна скрупульозна, системна робота в цьому напрямі. Є досвід інших країн, які постраждали від агресії і отримали компенсації.

– Така робота майже не ведеться. Про системність промовчу. Я очолюю громадський рух «Сила права». І ми вже 4 роки воюємо на юридичному фронті в інтересах українських громадян, які постраждали від російської агресії. Ми допомагаємо вимушеним переселенцям, сім’ям загиблих воїнів, пораненим, покаліченим військовим і цивільним…Допомагаємо в подачі позовів проти держави-агресора і повністю надаємо юридичний супровід.

Але не все так просто. Існує багато рифів. У вересні 2016 року ми підготували, а Юлія Тимошенко, разом з групою депутатів, подала проект закону 5183. Це проект, який звільняв від судового збору громадян України, що подавали позови проти держави агресора.

Можу вам сказати, 1,5 роки намагались пробитися з цим законом, але його блокувала Банкова, усе через те, що там стоїть підпис Тимошенко. У нас 2 мільйони громадян постраждали. І звичайному переселенцю потрібно було заплатити близько 8000 гривень за позов проти держави-агресора. Покажіть мені, хто із переселенців має на це вісім тисяч гривень? Ми 1,5 роки намагалися довести необхідність ухвалення цього закону, але марно. Нам , зрештою, вдалося ледь не ногами продавити цю норму в законі про Донбас, котрий приймався в січні цього року. Але ж так багато часу втрачено.

 Далі.  Свого часу київський правозахисник Станіслав Батрін подавав позов до суду щодо визнання юридичного факту, що у нас не АТО, а війна. Я був учасником цього процесу, давав покази щодо подій в Криму. І в ньому брали участь представники органів влади, а також представник президента України, якого залучили. І він від імені президента заявляв на процесі, що в нас немає необхідності визнавати факт того, що в Україні іде війна, а не АТО. Ось такої брехливої позиції дотримувався президент майже до виборів.

–  Але ж зараз ситуація, здається, змінюється. Орган, який збиратиме докази і висуватиме претензії державі агресору за заподіяні збитки буде створено.

Час підганяє, вибори близько і Порошенко гарячково починає видавати ідеї. І якщо ми говоримо про юридичний фронт, то є яскравий приклад – конфлікт Іраку з Кувейтом. Це ще було при Саддамі Хусейні, майже 30 років тому.

Ірак напав на Кувейт. Тоді військові дії тривали 2 доби. Після цього було 7 місяців окупації. Кувейт, порівняно з Україною – це крапка на карті. Так ось сума претензій, яку пред’явив Кувейт Іраку в інтересах держави, бізнесу і постраждалих громадян, перевищила 462 мільярда доларів.

А у нас ніхто цим не займався. Крім нашого руху «Сила права». Ми допомагаємо громадянам, а бізнес взагалі кинутий напризволяще. Те що за наші з вами гроші Коломойський і Ощадбанк щось відсудили у Росії – це поодинокі приклади. А коли йдеться про малий і середній бізнес, який досить сильно постраждав на Донбасі, то держава йому взагалі нічим не допомагає.

Якщо ми говоримо про претензії зі сторони держави Україна до Російської Федерації за завдані збитки, то крім розмов нічого не відбувається. Ось вам другий приклад. Захід на це дивиться і каже: хлопці, вам не треба, а чого ми повинні за вас це робити?

Далі, ми говоримо про зміцнення армії. Ви думаєте, що в США чи Німеччині не знають, що відбувається в нашій армії? Ніхто не знає, що головні постачальники в українську армію будь яких ресурсів – це Порошенко і його оточення? Ніхто не знає, що у нас сьогодні величезна корупція на військових замовленнях? Хочу зазначити, корупція виросла не з Міністерства оборони, вона виросла з Банкової. І про це всі знають. І тоді виникає у них запитання: а чого ми повинні за гроші наших платників податків щось віддавати Україні, якщо все це розпиляють наближені до влади корупціонери?

Ну ось вам відповідь на запитання – чого вони очікують і чого так слабо реагують на останні події в Азовському морі. Нам потрібна патріотична влада під жорстким контролем суспільства.