Про вибори, профілі та мужню войовничість з цифрами.

З наближенням старту виборчої кампанії на посаду президента України в державі починають вимальовуватися цікаві конфігурації різноманітних стартових позицій кандидатів.

Соціологічні намацування нинішніх лідерів та похідне підбадьорення (чи навпаки – розчарування) аутсайдерів суспільство і політикум сприймають по-різному.

Хтось каже про передчасність суджень, хтось – уже потирає руки в очікуванні завчасної перемоги, хтось киває головою і стає до роботи над власним рейтингом.

Інструментарій цієї роботи, заперечення чи втіхи може бути різним: чистим та прозорим, сумнівним і брудним.

Усі ці характеристики ведення гри на перемогу можуть поєднуватися у персональних зусиллях чи коаліційних домовленостях: планомірних, ситуативних, солідаристських чи егоїстичних.

І якщо індивідуальне вирячування свого «я» на тлі інших усіма можливими способами для переростання його в «Я» у виборчому бюлетені – річ очевидна і майже одразу помітна для людей, то сепаратні ополчення когорти невеликих борців за президентство проти одного з найймовірніших переможців – не завжди впадають в око.

Тиждень, що минув, приніс нам одну з ознак такого «пакту про напад»: йдеться про доволі цікаве інтерв’ю колишнього державного секретаря України з європейської інтеграції Олега Рибачука.

 Досвідчений політик у своїх відповідях на запитання журналісти згадав трьох ймовірних кандидатів на президента.

Він схвально відгукнувся про видатного співака Святослава Вакарчука, надзвичайно компетентного у військовій справі колишнього міністра оборони і аналітика Анатолія Гриценка, а також про не меншого знавця кулуарної політики десятиліть Романа Безсмертного.

Щоби не переказувати слів народженого в один день з Володимиром Леніном Олега Рибачука про поважаних ним потенційних кандидатів, спробуємо натомість знайти спільні риси в їх постатях.

Коли йдеться про лідера гурту «Океан Ельзи» з його революційними піснями, емоційними текстами та запальною енергією реформ у кожному альбомі, то його нинішню політичну риторику вже доволі предметно розібрали.

Лише на додачу пригадується виборча кампанія однієї з партій у 2006 році, яка закликала проводити до ВР юристів – замість співаків та боксерів. Але наші виборці люблять кандидатів і вухами, і очима (телевізор – понад усе!): тому формат музичного кліпу і агітаційного ролика не завжди розрізняють. Головне, що поки соціологи не включають до варіантів відповідей Олега Винника…

З Анатолієм Гриценком – справа складніша. Теж (як і нині Вакарчук) випускник американських ВНЗ; але мілітаристського забарвлення (якщо подивитися офіційний сайт та почитати риторику); аналітичного складу розуму (бо очолював Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова) і вагомого посадового досвіду.

З заокеанськими дипломами у нього справи набагато кращі ніж в колишнього однопартійця – Романа Зварича. Вміння аналізувати ситуацію в країні і яскраво її коментувати, мечучи блискавки благородного гніву з приводу і без з олімпу вищого інтелекту, теж в Анатолія Гриценка роками не віднімеш.

Що ж стосується військової фаховості – про це краще питати у тих відставних чи чинних представників галузі, які встигли побути під його командуванням і зможуть більше розповісти про баланс стройової підготовки, спродування військового майна та оптимізації земельних ділянок під колишніми військовими частинами.

Роман Безсмертиний же – ще цікавіший випадок. Його багатий політичний досвід сягає посійного представництва у ВР ще Леоніда Кучми – саме в час переобрання останнього на другий термін та вбивства Георгія Гонгадзе. Згодом була смуга імені Віктора Ющенка, як, до речі, знову ж таки, об’єднує історію усіх трьох (чи чотирьох – якщо з і Зваричем рахувати) політиків сьогодення. Далі посольство у Мінську та не остання роль у Мінських угодах з ворогом.

Про автономність політичного плавання з можливим переходом з дрейфу на окремий флагманський курс пана Безсмертного вказує бодай одне з останніх (чи то політ коректніше буде крайніх) інтерв’ю , в якому він вказав на свою втому підносити патрони тим, хто не вміє стріляти. Чи значить це, що автор цих слів став кращим снайпером за більшість, або навіть прикупив собі якесь «ружжо» для політичного полювання – покаже час.

Нині ж окреслене тріо достойників президентських перегонів вперто починають розкручувати у різних варіаціях на тему: «Хто переможе Юлію Тимошенко у другому турі виборів, якби вони відбувалися завтра». Ставлячи таким чином питання, його автори починають одразу якось незручно виглядати в очах добропорядної світової публіки – одразу всі троє і на одну жінку, такі войовничі та неголені…

Але комусь, таке враження, все виглядає органічно: мовляв, для українського електорату саме такий підхід і має бути. Гуртом, спільно, сильно і прямо в ціль. Чи це просто образ такий збірний виходить: голосного, розумного і досвідченого ТРИ в ОДНОМУ. Який поки – як не крути – а таки програє ОДНІЙ ЖІНЦІ.

Хіба що до кінця року Петро Порошенко відростить і собі бороду чи бодай вуса – чим не додатковий капітал? Особливо – якщо вони допоможуть залишитися головнокомандувачем без потреби передачі скіпетра співакам, воякам чи послам.

Може ж бо нинішні рейтинги – це просто сон.

БезПеречно Поганий сон?!

Текст: WN