Практично день в день, але 79 років по тому, 25 листопада 2018 р., в нейтральних водах акваторії Чорного моря на південь від Керченської протоки військами ФСБ було проведено так званий Керченський інцидент, який найближчим часом (наприклад, після завершення зустрічі G20 в Буенос-Айресі 29 листопада – 1 грудня) може стати початком нового етапу путінської війни проти України.

Особливостями Керченського інциденту 25 листопада, що найбільше кидаються в очі – навіть у порівнянні з Цхінвальським інцидентом 8 серпня 2008 р (вбивство російським спецназом російського офіцера миротворчих сил у Верхньому містечку Сергія Шевельова), з Сімферопольським інцидентом 27 лютого 2014 р (захоплення російським спецназом будівель Верховної Ради і республіканського уряду АР Крим), Донбаським інцидентом 6 квітня 2014 р (початок дій банди спецназу Гиркіна під маскою «донецьких шахтарів» і «луганських трактористів») – є такі:

- відсутність будь-яких серйозних спроб російської влади запропонувати російській і світовій громадськості скільки-небудь переконливу легальну версію маскування своїх кримінальних дій; 
- відмова від традиційної раніше «гібридності», перехід регулярних збройних сил Росії до неприкритим силових дій; не тільки відсутність маскування, але і особливо цинічна демонстрація кремлівським режимом необмеженого нічим права сили на всіх театрах військових дій – від акваторії Чорного моря до залу засідання Ради Безпеки ООН, в тому числі і шляхом оперативного поширення владою аудіо- і відеоматеріалів, що соковито ілюструють і детально підтверджують кримінальний характер дій російських збройних сил і кремлівської влади.

Виникає природне запитання: чому?

1. Відсутність будь-яких правових підстав для силових дій російських збройних сил проти українських військових кораблів; грубі порушення міжнародного і російського права 

1.1. Керченська протока як внутрішні води Росії та України 
Як уже зазначалося багатьма коментаторами, рух військових кораблів України (як і Росії) в Керченській протоці вичерпним чином регулюється Договором між Російською Федерацією і Україною про співпрацю у використанні Азовського моря і Керченської протоки, підписаним президентами України і Росії Л.Кучмою і В.Путіним 24 грудня 2003 року: 

Стаття 2 
1. Торговельні судна та військові кораблі, а також інші державні судна під прапором Російської Федерації або України, що експлуатуються в некомерційних цілях, користуються в Азовському морі і Керченській протоці свободою судноплавства. 

З точки зору цього Договору, що як і раніше продовжує діяти, державний кордон між Україною і Російською Федерацією в Азовському морі може бути делімітований тільки і виключно спільним рішенням обох держав. У Керченській протоці встановлення кордону між цими державами не передбачено:

Стаття 1 
Азовське море і Керченська протока історично є внутрішніми водами Російської Федерації і України. 
Азовське море розмежовується лінією державного кордону відповідно до угоди між Сторонами. 
Врегулювання питань, що стосується акваторії Керченської протоки, здійснюється за угодою між Сторонами.

Без потужного потоку дніпровської води Крим – улюблена путінська іграшка – економічно приречений

Оскільки угоди між сторонами щодо акваторії Керченської протоки до теперішнього часу не було досягнуто, то до досягнення такої угоди діє правовий режим, що існував на момент укладення зазначеного Договору. А саме: 
Торговельні судна та військові кораблі, а також інші державні судна під прапором Російської Федерації або України, що експлуатуються в некомерційних цілях, користуються в Азовському морі і Керченській протоці свободою судноплавства.

Обмеження свободи судноплавства в протоці, береги якої належать різним державам, або в протоці, що веде до напівзамкнутого моря, частина узбережжя якого належить іншій державі, ніж державі, що контролює обидва береги такої протоки, є порушенням міжнародного права і, за обтяжуючих обставин, є одним з критеріїв, що ідентифікують наступ факту агресії – найтяжчого міжнародного злочину. Встановлення перешкод транзитного проходу через протоку заборонено (згідно Конвенції ООН з морського права 1982 р, яка набрала чинності 16 листопада 1994 і ратифікована Російською Федерацією 12 березня 1997 г.).

Територіальне море 
Оголошення російськими офіційними особами про встановлення в односторонньому порядку державного кордону та/або меж територіального моря біля узбережжя окупованого півострова Крим в акваторіях Керченської протоки, Чорного та Азовського морів є грубим порушенням міжнародного права.

Кричущим виявляється одностороннє проголошення Сергієм Лавровим Керченської протоки належною Росії: Нагадаю також, що Керченська протока не є протокою, що підлягає регулюванню міжнародним правом, – він російський. У той час як він є, відповідно до російсько-українського Договору 2003 року, внутрішніми водами Росії і України. 

Показово, що дану заяву Лавров зробив ще 23 листопада, тобто за добу до виходу групи українських військових кораблів з Одеси і за дві доби до самого Корчинського інциденту (...).

Зовнішня межа територіального моря 
До територіального моря Російської Федерації відносять прибережну морську смугу шириною 12 морських миль, або 22,224 км. ФСБ Росії в своєму офіційному комюнікеоприлюднила географічне місце відкриття своїм кораблем вогню і, судячи з геолокації, застосування зброї прикордонним сторожовим кораблем ФСБ Росії «Ізумруд» було виконано тоді, коли український катер «Бердянськ» знаходився в 23,1 км від найближчої точки на березі, тобто за межами 12-мильної смуги незаконно оголошеного російською владою «територіального моря». Захоплення обох українських катерів і буксира також були проведені за межами такого «державного кордону», тобто в нейтральних водах, навіть в разі допущення визнання окупованого Криму російським і встановлених окупантом кордонів нелегального «територіального моря».

Таким чином, обстріл українських катерів, нанесення поранень членам їхніх екіпажів, захоплення кораблів іноземної держави було здійснено за межами навіть того, що російська влада незаконно оголосила державним кордоном Російської Федерації, в акваторії відкритого моря. Іншими словами, зазначені дії ФСБ виявилися не тільки кричущим порушенням як міжнародного, так і російського права, а й фактично підпадають під дію ст. 221 Кримінального Кодексу РФ про піратство (...). 

2. Відмова від традиційної раніше «гібридності», перехід регулярних збройних сил Росії до неприхованих силових дій

З переговорів російських корбаля слідує, що: 
– керівництво операцією нападу на українські кораблі здійснювала безпосередньо «Москва» (мало не «президент»); 
– «Москвою» була поставлена ??задача не тільки не пропустити українські кораблі в Керченську протоку і Азовське море, а й не допустити їх відходу на свою базу; 
– аудіо- та відеосвідчення нападу російськими кораблями на українські катери і буксир були негайно поширені по російському телебаченню.

3. Радикальна зміна позиції російської влади щодо режиму судноплавства в Керченській протоці 
Лише два місяці тому російська влада в цілому дотримувалися режиму судноплавства в Керченській протоці, передбаченого двостороннім російсько-українським договором. 22 вересня протоку в штатному режимі пройшли українські військові кораблі «Донбас» і «Корець».

Отже, 22 вересня позиція Кремля була однією, а 25 листопада вона виявилася вже іншою.

Строго кажучи, іншою вона стала ще раніше.

Звісно ж, що ключових подій, здатних вплинути на рішення Путіна, було, як мінімум, дві. Перша відбулася 11 жовтня в Стамбулі, коли Синод Константинопольського патріархату ухвалив принципове рішення продовжити процес надання автокефалії Українській церкві. Друге відбулося 6 листопада в США, коли в результаті проміжних виборів до Конгресу була усунена безпосередня загроза імпічменту президенту Трампу в майбутні два роки.

Реакцію Трампа на Керченський інцидент важко назвати інакше, ніж дачею зеленого світла можливій ??новій кремлівській агресії. Трамп заявив, що йому не подобається те, що відбувається, і висловив надію, що ситуацію буде врегульовано: «В Європі теж не в захваті, вони теж над цим працюють. Ми всі разом працюємо над цим». 

Тепер у наявності як необхідні, так і достатні умови для можливого проведення Кремлем нової військової операції.

4. Підготовка до нової великої військової операції?

15 листопада Путін заявив про безглуздість Нормандського формату. 
18 листопада він злітав за благословенням у Псково-Печерський монастир до плакальнику по імперії Т.Шевкунову. 19-21 листопада провів серію зустрічей і нарад з керівництвом армії і ВПК. 22 листопада з'явилося повідомлення про проведені «Каспійською флотилією антитерористичних навчань», під час яких відпрацьовувалися відповіді на «погрози... з боку українських диверсантів у Криму» (...).

Де може проводитися така операція? І що може стати її метою?

Петро Порошенко, Павло Фельгенгауер, деякі українські експерти називають насамперед Маріуполь, Бердянськ, а також прибережний сухопутний коридор до Криму – від Маріуполя до Чонгара.

З літа 2015-го в штабах НАТО і в Пентагоні було чимало дискусій про можливість такого походу з метою пробити так званий «сухопутний коридор до Криму».

Начебто з запуском Кримського моста цей «коридор» став неактуальним, але тепер стало незрозуміло, чи то морська база в Бердянську так сильно налякала Москву, то чи з Кримським мостом виникли серйозні проблеми, які поки тримають в таємниці, чи то і те, й інше відразу. Не можна виключити, що найближчим часом може початися зимова кампанія щодо остаточного витіснення України з Азовського узбережжя.

Мета операції може бути обмежена узбережжям до Бердянська. Або до Мелітополя, Генічеська та Чонгара, якщо сухопутний «коридор до Криму» і справді потрібен... До речі, прифронтовий Маріуполь можна порівняно легко обійти і відрізати, але місто потім, можливо, доведеться штурмувати, як Алеппо, з великими руйнуваннями. Втім, у військах є командири з сирійським досвідом, і бійців-фахівців зі штурму міст із застосуванням важкого озброєння можна виписати.

Видається однак, що недобудована Бердянська база ВМС України з парою античних плавзасобів навряд чи представляє яку-небудь небезпеку для Путіна, а нібито «загроза її відвідування натовськими амфібіями» є абсолютно надуманою – такі ж, як й інші подібні страшилки «загрозою НАТО» (в Чехословаччині в 1968 р, в Афганістані в 1979 році, в українському Криму в 2014 р). До того ж згідно з російсько-українським договором 2003 р., військові кораблі третіх країн можуть з'являтися в Азовському морі тільки за згодою обох держав; на відміну від нинішнього кремлівського режиму жодна країна НАТО порушувати цей договір не буде.

Осаджувати і штурмувати Маріуполь, непогано укріплене півмільйонне місто в Європі, – це все ж не брати сирійський Алеппо, таке «задоволення» Путіну навряд чи потрібно. Та й взагалі – навіщо йому тепер Маріуполь і Бердянськ в Азовському мішку, щільно зачиненими, як ми тепер вже переконалися, Керченською мостом-дамбою?

Ні для чого.

А що йому може бути в цьому районі потрібно? І навіщо він все ж дійсно концентрує в Азовському морі величезну десантну флотилію, а в Приазов'ї і Криму – добірні війська? Для якої операції?

Йому потрібен не Бердянськ (сам по собі). І не Маріуполь. Які, схоже, служать зараз непоганим маскуванням для відволікання від справжньої мети.

Йому потрібен Таврійськ. Нова Каховка. Гребля Каховської ГЕС. Виток Північно-Кримського каналу. І, звичайно, все його русло – аж до Перекопу.

Без потужного потоку дніпровської води окупований Крим – улюблена путінська іграшка – економічно приречений.

Якщо в Приазов'ї почнеться військова операція, то вона навряд чи буде вестися за Бердянську базу ВМС України. Або за маріупольський Азовсталь. Найімовірніше, вона піде за дніпровську воду. За її безперешкодне надходження до окупованого Криму".

Повну версію читайте тут.