Думки в голос

Думку собі гадаю - про спосіб переживання теперішнього.
Що ми існуємо тут-і-тепер, ніяк не інакше, - очевидний трюїзм. Що женемося за примарним десь-колись (сподіваним чи втраченим) - трюїзм не менш очевидний. Як і парадоксальна єдність першого й другого способів сприймання часу - на позір супротилежних, а насправді невідривних.
А все ж...
Бувають особливі моменти теперішнього, які переживаєш у модусі спогаду.
Себто коли проживаєш їх, ось якраз уже, тут-і-зараз, але немовби одразу-таки проектуєш на мапу пам"яті - слідами, зарубками, карбами.
Ці звивини доріг.
Ці зблиски світла. Промені. Тіні. Запахи.
Ці усмішки й голоси.
Поцілунки і дотики.
Ці ясні і глибокі барви і їхні тисячні відтінки - такі невловні, такі нестерпні, що аж.
Ця музика, музика, музика - особливо та, що всередині.
Ось це все, чого так жадібно прагнеш наїстися, напитися, надихатись, ясно усвідомлюючи, що не годен ані - вщерть, ані - доста, ані - назавше.
Всієї горівки не вип"єш. Але прагнути треба :)
Тому, споживаючи увесь цей життєвий алкоголь, одразу ж таки і думаєш - ні, не про похмілля (його може й не бути / можна й не дочекатись), а про те, як закарбувати ось цей невловний шал легкого й ясного сп"яніння - життям, людьми, красою...
Здається, з віком ту красу сприймаєш особливо гостро - й особливо болісно.
Коли солодко до гіркоти і радісно до сліз. Просто від того, що гарно. Так гарно, що аж.
Так, що вкарбовуєш у пам"ять, навіть ще до кінця не проживши. І пам"ять вдячно приймає той карб - як проорану борозну, як химерне тату, як шрам на шкірі, який ще довго кровитиме, заки заструпиться.
Не знаю, чи годен словами схопити ту думку, яка випурхує, як птаха з тенет.
Нехай випурхує. На те вона й думка, щоб пурхати.
Краще непокірна, ніж безкрила.